Роль громадських організацій на поширення освіти на поділлі наприкінці хіх початку хх століття

У добу національно-визвольних змагань також з’явилися розвідки із досліджуваної теми. Так, очевидець  тих подій Т.Верхола був переконаний  у тому, що діяльність “Просвіт” сприяла поширенню освіти серед народу. Дослідник опублікував невелику брошуру “Про “Просвіти”, у якій виклав кілька порад, зазначивши при цьому, що “товариство повинно бути серцем селян і до його повинні горнутись всі наші люде, бо воно велику користь усім дасть”[10, с.2]

Проте деякі дослідники критикували  діяльність “Просвіт”. На нашу думку, на особливу увагу заслуговує праця  В.Торського “Українська державність  і нова роль “Просвіт”, опублікована у 1918 р., у якій автор назвав їх пасивними[77, с.76].

У радянський період історії  України просвітницька тематика фактично була закритою для широкого загалу науковців. Винятком можна вважати  розвідку В.Герасименка “З українського громадського руху на Поділлі”, опубліковану у 1930 р., у якій відсутня ідеологічна  тенденційність щодо просвітницьких товариств. Цінним у дослідженні є те, що автором опрацьовано матеріали  архіву м. Кам’янця-Подільського, на основі яких подані відомості про роботу Подільської “Просвіти”, зокрема зусилля просвітян у справі запровадження української мови у місцевій духовній семінарії, вінницькій церковно-учительській семінарії та 12 двокласних школах краю. У кінці публікації подано коротку довідку про життя і діяльність голови “Просвіти” К.Г.Солухи. [22, с.305-313]

Радянські історики через  існуючі на той час ідеологічні  стереотипи подавали діяльність “Просвіт”  спрощено, називаючи останні “петлюрівськими”, “буржуазними”, “націоналістичними”, “контрреволюційними”. І.Д.Золотоверхий, аналізуючи становлення української  культури у 1917–1920 рр., зазначав, що діяльність “Просвіт” була “виявом українського буржуазного націоналізму”16. Власне кажучи, на яку іншу оцінку могли  розраховувати просвітяни, які дбали  про розвиток національної свідомості, громадської активності населення, піклувалися про виховання почуття  любові до України та її славного минулого, дбали про піднесення культури тощо? Наведеними працями не вичерпується перелік досліджень із зазначеної теми. Проте на сьогодні залишається ще недостатньо вивченою діяльність Подільської “Просвіти” у плані хронології. Цим можна пояснити актуальність і важливість пропонованої публікації, у якій аналізуються етапи діяльності губернського товариства.

Початок ХХ ст. у Російській імперії позначився епохальними  подіями. Поразка у російсько-японській  війні 1904–1905 рр. і початок першої російської демократичної революції  спричинили посилення українського визвольного і національно-культурного  руху. Царський режим не міг не зважати  на такі події. 17 жовтня 1905 р. вийшов маніфест царя Миколи ІІ про вдосконалення  державного порядку. Згідно документа, передбачалося: “Даровать населенію  незыблемыя основы гражданской свободы  на началах действительной неприкосновенности личности, свободы совести, слова, собраній и союзов”17. Проголошена у маніфесті  свобода зборів і товариств прискорила розробку закону про товариства і  союзи. До того ж, після 17 жовтня розпочався процес утворення різних політичних партій, профспілок та інших організацій, причому далеко не всі вони були зареєстровані в державних установах. Урешті-решт, 4 березня 1906 р. введено  “Тимчасові правила про товариства і союзи”[31, с.262]. За цим документом, товариство могли утворювати кілька осіб, які мали спільну мету і не прагнули отримати прибуток від діяльності[23, с.5]. Через те, що просвітницькі осередки ставили за мету просвіту народу, вони підлягали реєстрації на засадах “Тимчасових правил...”. Таким чином, на території Поділля був відкритий шлях до виникнення “Просвіт”.

Спроба утворити просвітницькі  товариства на території краю була запозичена з Галичини, де у 1868 р. була організована “Просвіта”, метою котрої стало розповсюдження українського слова серед населення і турбота  про його добробут. Таке ж завдання поставила собі Подільська “Просвіта”, яка була однією із перших на території  Правобережної України. Вже у  листопаді 1905 р. подільський просвітянин  В.Стиранкевич звернувся до Б. Грінченка  із листом, з якого видно, що в  Кам’янці-Подільському фактично вже існувало у цей час просвітницьке товариство, яке проте ще не мало юридичного оформлення (відсутні статут, документація). Найактивнішими його членами були відомі діячі науки і культури міста К.Солуха, Ю.Сіцінський, Т.Павловський, С.Іваницький та ін. [48, с.6-27] З юридичної точки зору, статут товариства було затверджено 19 квітня 1906 р., а 21 квітня того ж року товариство було внесено в реєстр. Отже, 1906 р. можна вважати початком першого етапу функціонування просвітницьких товариств на Поділлі.

На відміну від інших  “Просвіт”, подільська основну увагу  звернула на роботу серед сільського населення краю, зокрема на відкриття  бібліотек і хат-читалень[64]. По губернії було розіслано кілька тисяч примірників статутів товариства, надрукованих українською мовою, із закликом вести освітню роботу серед народу. Їх отримували переважно вчителі, священики, селяни, які почали проводити роботу серед місцевого населення.

Під керівництвом подільського товариства у сільській місцевості розпочали роботу десятки бібліотек  та бібліотек-читалень. Найбільш дієвими  стали осередки у м. Жванець, с. Боришківці, с. Вищий Ольчедаєв та ін. Основною організаційною формою роботи товариств стало підвищення рівня грамотності селян, розповсюдження, придбання та індивідуальне й колективне читання і обговорення насамперед українських книг, журналів і газет, у тому числі заборонених. З огляду на численні утиски із боку адміністрації, просвітяни почали об’єднуватися і проводити напівлегальну та нелегальну роботу в рамках позичкових і споживчих товариств.[36] Крім цього, просвітяни для своїх цілей використовували бібліотеки-читальні ім. Ф.Павленкова, які за своїми функціями нагадували просвітницькі товариства.

Оскільки просвітницькі  осередки діяли в руслі українського національно-культурного відродження, а значна кількість його учасників  була задіяна у революції 1905–1907 рр., то самодержавство всіляко чинило опір їх поширенню і діяльності, стало на шлях заборон і репресій щодо них. Зокрема, навесні 1907 р. було закрито товариство у Кам’янці-Подільському, 30 червня – у Могилеві-Подільському, а згодом більшість інших.

Таким чином, просвітницький рух 1905–1907 рр. діяв і розвивався двома  шляхами: офіційно (меншість осередків) і нелегально (переважна більшість). На цьому завершився перший етап діяльності подільського товариства.

Другий етап у розвитку просвітництва на території Поділля  розпочався з 1908 р., коли у лютому відновила  свою діяльність губернська “Просвіта”, і тривав до 1914 р. Якщо на першому  етапі головним осередком просвітництва  були бібліотеки і хати-читальні та поширення українських видань, то на другому, поряд із цими видами діяльності, утвердилися такі форми роботи, як організація Шевченківських свят, вечорів  пам’яті видатних українських діячів, музичних вечорів і театральних  вистав за участю місцевих акторів-аматорів. Кількісні показники сільських  просвітницьких осередків через  утиски і переслідування влади значно знизилися. На території краю діяло  близько двох десятків осередків. Продовжували існувати конспіративні бібліотеки, читальні, які не були зареєстровані  і маскувалися переважно під  гуртки грамоти, кооперативні спілки тощо.

Вагому роль у діяльності просвітницьких товариств на Поділлі  відіграли перші галузеві газети, такі, як україномовний тижневик “Світова Зірниця”, київські часописи “Рада”, “Дніпрові Хвилі”, “Світло” та інші, які були популярними і користувалися  попитом у сільського населення.[35, с.3]

У цілому, важливим результатом  просвітницького руху в 1908–1914 рр. стала поява талановитих організаторів і подвижників, виразників ідей національного відродження і українського визвольного руху. Так, на ниві Подільської “Просвіти” виховалися і стали її провідниками такі відомі діячі як Й.Волошиновський, К.Солуха, Ю.Сіцінський, П.Блонський, К.Степура, Л.Повержук, К.Лукашевич, І.Зборовський та інші.

Через утиски влади, частково проросійського духовенства та інших  осіб, ворожих українству, просвітницька  справа обмежувалася і занепадала. Суттєвою проблемою для просвітницьких осередків виявилася нестача коштів і працівників. Остаточно робота товариств була згорнута, коли більшість просвітян мобілізували в російську армію на фронти Першої світової війни. Такий стан просвітництва зберігався до 1917 р., коли внаслідок революційних подій у Російській імперії була повалена монархія.

Третій період діяльності подільських “Просвіт” пов’язаний із тим, що у лютому 1917 р. у Росії  перемогла буржуазно-демократична революція, внаслідок якої було повалено самодержавний режим. Суспільно-політична  ситуація докорінно змінилася. Влада  в державі перейшла до Тимчасового  уряду. Ці події сприяли піднесенню визвольних процесів у всій колишній імперії, в тому числі й в Україні, на Поділлі.

У 1917–1920 рр. просвітницький рух на Поділлі розбудовувався в  умовах частої зміни політичних режимів  і урядів, подій громадянської  війни та окупації. Проте загальне революційне піднесення, національно-визвольна  боротьба українського народу виявилися  благодатним джерелом для функціонування “Просвіт”, які стали яскравим виявом національно-культурного відродження. На відміну від першого і другого  етапу просвітництва, коли воно було справою інтелігентів та ентузіастів, малопотужним за кількісними показниками  та формами й методами роботи, на його третьому етапі (1917–1920 рр.) просвітництво  краю перетворилося у масове явище, поширилося і проникло практично  у всі міста і села, удосконалило структуру та можливості діяльності, стало виразником національно-культурних потреб українського народу.

У зазначений період “Просвіти” почали відновлювати свою роботу на території  краю. Ініціаторами утворення нових  товариств виступили представники сільської інтелігенції: вчителі, писарі, фельдшери, церковні діячі, молодь. Просвітницькі  товариства проходили у 1917–1918 рр. доволі важкий етап свого організаційного  становлення. Однією із головних проблем  сільських товариств була проблема об’єднання їх зусиль та координація  напрямів діяльності. У цьому плані важливу роль зіграли І і ІІ Всеукраїнські просвітницькі з’їзди та ін. [68, с.2]

За гетьманату П.Скоропадського становище подільських “Просвіт”  було неоднозначним. З одного боку, частина з них досягла певних успіхів у роботі, користувалася  підтримкою населення. З іншого, на місцях суттєво обмежувалися демократичні свободи, зокрема товариства зазнавали  утисків місцевих гетьманських адміністрацій, переслідувалися і заарештовувалися керівники, активісти “Просвіт”, заборонялося проведення культурно-освітніх заходів  тощо. Діяльність просвітян ускладнювалася через наявність на території  краю австро-угорської та німецької  окупаційної адміністрацій, які  не були зацікавлені у розвитку просвітництва.

У 1919–1920 рр., як і в попередній період, функціонування “Просвіт”  здійснювалося в умовах бойових  дій. До того ж, на території Правобережної  України спостерігалася часта зміна  влад, що не дозволяла швидко адаптуватися до нових реалій. Проте і за таких  обставин сільські товариства охопили  більшість населених пунктів  регіону, спромоглися порівняно  ефективно вести культурно-освітню  роботу серед населення. Головну  увагу вони звернули на позашкільну  та дошкільну освіту, як найбільш занедбані. Серед форм діяльності “Просвіт”  виділялися такі: відкриття книгозбірень, хат-читалень, шкіл, гімназій, різнопрофільних  курсів, розповсюдження газет і журналів, організація читань, дитсадків, проведення шевченківських свят, вечорів української  поезії та пісні, театральних вистав, хорів, концертів, відзначення Різдва Христового, Водохреща, Великодня та інших свят. Така діяльність була значущою для справи національно-культурного  відродження України, духовного  і патріотичного виховання сільського населення.

В умовах громадянської війни  просвітницький рух опинився на вістрі політичних інтересів протилежних  таборів. Уряди Української Народної Республіки спрямовували “Просвіти” на потреби визвольних змагань та культурно-освітнього виховання, більшовицька влада прагнула нейтралізувати і  залучити їх на свій бік, інші учасники громадянської війни та інтервенції взагалі ставилися до них вороже. До честі просвітницького руху належить те, що, незважаючи на різні політичні підходи до його розвитку, він зумів у 1917–1920 рр. зберегти своє обличчя, призначення, залишитися вірним засадам українського національно-культурного відродження.

Поряд із ветеранами просвітницького  руху в Правобережній Україні, такими як М.Василенко, С.Русова, І.Огієнко, К.Солуха, Ю.Сіцінський та іншими, які продовжували на цій ниві своє подвижництво у 1917–1920 рр., зросла молода плеяда їх соратників і послідовників з числа українців-патріотів. Із-поміж них варто назвати  подолян Н.Бевзенко, М.Домбровську, В.Плінського, Д.Покритана, Платовського, П.Савуляка та ін.

З 1921 р. розпочався четвертий  етап діяльності подільських “Просвіт”, для якого характерним є подальше розгортання діяльності як губернського товариства, так і інших осередків  у краї в умовах більшовицької  окупації. 1921 рік в історії діяльності просвітницьких осередків краю став першим роком спокійної і планомірної  роботи. Радянська влада, прагнучи повністю підкорити і використати на свою користь “Просвіти”, на перших порах  сприяла їх розвитку. У цей час  просвітяни перейшли на зразковий статут, що передбачало надання товариствам  державної допомоги. У цілому, станом на 1921 р. у Подільській губернії функціонувало  біля 400 товариств.[67]

З іншого боку, спроби радянської влади в перші роки свого існування  підлаштувати “Просвіти” під свою ідеологію зазнали поразки. Незважаючи на політику більшовизації просвітницького  руху, він і надалі продовжував  виконувати роль провідника українського національно-культурного відродження. Не досягши своєї мети, радянський режим почав процес ліквідації “Просвіт”, у тому числі подільських, звинувативши їх в “українському буржуазному  націоналізмі”, охрестивши їх “оплотом петлюрівщини”, відніс їх до свого  “класового ворога”. У подальшому тоталітарна влада всіляко оббріхувала  просвітницький рух, прагнула замовчувати  його здобутки, розпочала політичні  репресії. На Поділлі це виразилося у зменшенні кількості “Просвіт”. За офіційними даними, станом на 1 січня 1923 р. їх було 206, на 1 квітня – вже 185, а на 1 липня – жодного.[49, с.91]

Таким чином, у діяльності Подільської “Просвіти” та інших  просвітницьких товариств можна  виділити такі етапи: І – 1906–1907 рр. – під час якого завдяки  революції 1905–1907 рр. на Поділлі з’явилися  перші просвітницькі осередки; ІІ – 1908–1914 рр., впродовж якого відбулося  організаційне становлення, зміцнення  і поширення просвітницьких товариств, а згодом їх занепад у зв’язку  із початком Першої світової війни; ІІІ  – 1917–1920 рр., коли відбулося відродження  і перетворення подільських “Просвіт”  в опору національно-визвольних змагань, урізноманітнилися форми  і методи діяльності товариств, ускладнилися стосунки з українською, більшовицькою  та окупаційною владою; ІV – 1921–1923 рр., в ході яких у регіоні здійснювалася  тотальна більшовизація “Просвіт”  та їх повна ліквідація радянською владою.