Роль громадських організацій на поширення освіти на поділлі наприкінці хіх початку хх століття

Загалом, цілий ряд жіночих  навчальних закладів на території Російської імперії діяли за окремими статутами  і положеннями.

Щодо жіночої середньої  освіти в українських Правобережних  губерніях, то 26 травня 1869 року було затверджено  положення про жіночі гімназії і  прогімназії в Київській, Подільській  і Волинській губерніях. Дане положення  розповсюджувалось і на білоруські Вітебську та Могилівську губернії. Уряд надавав вихованню жіноцтва в Західному краї особливого політичного значення і прагнув сприяти її розвитку двома способами:

1) організовувати державні  училища; 

2) надавати грошову допомогу  особам російського походження, які утримували приватні пансіони.

Уряд взяв на своє утримання  жіночі училища в цьому регіоні  з тією метою, щоб не залучати коштів громадськості, яка, в свою чергу, буде вимагати своєї участі в управлінні закладами.

Ще одна відмінність - остаточне  рішення про заснування нових  жіночих гімназій у межах цього  регіону приймалося виключно імператором.[75, с.69]

Згідно цього положення  в м. Немирові була відкрита перша  на Поділлі «для приходящих дівчат»  прогімназія з чотирирічним терміном навчання. Дещо пізніше жіночі учбові заклади почали діяти в інших  містах губернії.

В липні 1900 р. в складі підготовчого і чотирьох молодших класів у Вінниці відкрилась жіноча гімназія. Інші класи - п'ятий-сьомий, відкривали відповідно роком пізніше. Через десять років на кошти земства був відкритий восьмий (педагогічний) клас.[4, с.99]

Взагалі мережа середніх жіночих  навчальних закладів на Поділлі створювалася дуже повільно, навіть порівняно з  іншими регіонами України, адже уряд штучно стримував їх зростання. Так, на 1897 рік у Подільській губернії було всього 9 гімназій Міністерства народної освіти, в той час, як в Полтавській, Чернігівській їх відповідно було по 14 і 20.[19, с.187] Ці дані свідчать про те, що царський уряд розглядав систему освіти на Поділлі передусім як елемент політичного впливу на суспільство, як інструмент великодержавницької шовіністичної політики відносно населення окраїнних провінцій імперії, а не як засіб поширення освіченості серед широких народних мас.

У пореформений період в  систему середніх навчальних закладів для дівчат, крім гімназій, входили  єпархіальні жіночі училища (відав  Синод), Марийські училища, згодом гімназії (відомство імператриці Марії Федорівни), інститут благородних дівчат та приватні пансіони, які давали незакінчену середню освіту.

Такого типу навчальні  заклади діяли і на Поділлі. Зокрема, в м. Кам'янець-Подільський діяла в період 1867-1917 років Марійська гімназія.[71, с.99]

Для втілення в життя реформи  загальної освіти, а також для  обслуговування міських вищих училищ виникла нагальна потреба в педагогічних кадрах. Для їх підготовки створювались учительські інститути і учительські семінарії - середні навчальні заклади з трирічним курсом навчання. Інститути готували вчителів для міських вищих училищ, семінарії - для початкових училищ сільської місцевості. Навчання в семінаріях велося по скороченому варіанту програми учительських інститутів.

На той час на Поділлі  не було навчального закладу такого типу, а питання про відкриття  учительської семінарії у м. Вінниці  вирішувалося протягом 29 років. Вперше клопотання було подане в 1878 році, а  вдруге - 1907 р.[78, с.25] І лише у грудні 1907 року вчительська семінарія була відкрита у с. Потоки, а в червні 1909 року переведена до Вінниці. За період свого існування з її стін вийшло багато вчителів,  які сприяли поширенню освіти серед подолян.  Проте педагогічна семінарія не могла повною мірою задовольнити потребу регіону в педагогічних кадрах, а тому 1 липня 1912 року за рішенням Міністерства освіти у Вінниці був відкритий учительський інститут. Він був восьмим в Україні. У перший рік у ньому здобували освіту 25 юнаків та дівчат, а згодом їх було 71. Термін навчання становив три роки.[76, с.56]

Крім цих педагогічних закладів на Поділлі було відкрито ще два: учительську семінарію в  Кам'янці-Подільському (1913 р.) і учительську  семінарію в Ольгополі. Існуючим планам відкрити семінарії в інших  містах не губернії не судилося бути реалізованими.[72, с.284]

Отже, прямим результатом  державної політики в сфері освіти в другій половині XIX ст. було значне розширення мережі навчальних закладів як початкової освіти, так середньої, зокрема і в Подільській губернії. Зокрема, на передодні Першої світової війни лише у Вінниці існували такі навчальні заклади: реальне  училище, чоловіча гімназія, три жіночі гімназії, комерційне училище, учительський інститут, учительська семінарія, церковно-учительська  школа, залізничне училище, 12 початкових училищ.[16, с.56]

Перелічені вище заклади  вже цілком відповідали потребам ринку праці, соціально-політичним та економічним особливостям регіону  в умовах становлення капіталістичного господарства.

Проте зі зміною політичної влади в Україні в 1919 році змінились  і передумови розвитку освіти. Система  освіти, яка добре функціонувала  за Російської імперії, тепер просто на просто була зруйнована більшовиками. Так, на весну 1919 року за розпорядженням Подільського губернського революційного  комітету всі наявні тут навчальні  заклади були ліквідовані, а в 1920 році почали відкривати радянські навчальні  заклади - трудові семирічні школи.

Якщо говорити власне про  політичні передумови розвитку освіти в той чи в інший період, не потрібно забувати, що не завжди ці передумови є сприятливими. Справа в тому, що освітня галузь, будучи в той же час і однією зі сфер політичної діяльності влади, загалом підкоряється політичній стратегії урядового курсу. Досить часто, особливо якщо мова йде про багатонаціональні держави та імперії, освітня система меншин мусить переходити на уніфіковану і систему для забезпечення централізованої політики і полегшення управління освітньою сферою. І цей процес є дуже болісним для національних меншин чи інших народів, адже вони позбавляються чи обмежуються в праві користуватись рідною мовою в навчальному процесі, а відповідно і відчувають тиск національного гноблення.

Така ситуація склалась і  в Російській імперії відносно України, в тому числі і відносно Подільської  губернії.

Розвиток капіталістичних  відносин в Російській імперії у  середині XIX ст. дав поштовх до корінних перетворень в усіх сферах життя  суспільства, в тому числі і в  національній культурі, науці, освіті. Відбувалися зміни у суспільній свідомості українського народу, зростали ряди революційно-демократичної інтелігенції, що сприяло боротьбі за відновлення  державності і подолання відсталості  в соціально-економічному, культурному  і освітньому відношенні, та прискорювало прихід української весни національного  і культурного відродження.[51, с.76-123] Проте царизм брутально придушував цей рух. Російська імперія, прагнучи зберегти свою територіальну цілісність, посилювала репресивну політику денаціоналізації та насильницької русифікації українського населення Наддніпрянщини.[25, с.178]

Самодержавна Росія, на територія  якої проживало приблизно 85% українців, не мала своєї конституції. Законодавство  ґрунтувалося на верховній волі імператора. Розцінюючи Україну як свою провінцію, царизм неодноразово робив спроби ліквідації української мови, культури і освіти. Царське самодержавство добре розуміло, що знищивши мову і культурні надбання народу, буде знищений і сам народ. Тому в другій половині XIX - на початку XX ст. царизмом було видано ряд заборонних указів, направлених на знищення української  мови, культури, науки і освіти.[25, с. 179]

Почалися переслідування освітян. Першою жертвою стала національна  школа: у 1862 році були заборонені українські недільні школи; в 1863 р. заборонено друкувати  українські підручники та книжки для  народу. Відомим документом - листом міністра внутрішніх справ П.Валуєва  до міністра народної освіти О. Головіна від 18 липня 1863 року, що увійшов в  історію під назвою Валуєвського циркуляру, рух за національну школу  був припинений. В цьому листі  говорилося, що «ніякої малоросійської мови (тобто української) не було, нема і бути не може», а друкування книжок малоросійською мовою як духовного змісту, так і начальних і для початкового читання народу треба призупинити.[26, с.45]

На відміну від П.Валуєва, освітянин О.Головін відповідав йому, що заборона чи дозвіл на видання  книги полягає в сутності думки, а не в мові чи наріччі, та зазначав, що «намагання літераторів обробити граматично кожну мову або наріччя  і для цього писати нею і  друкувати вельми корисно з огляду на народну освіту і заслуговує повної поваги». Але його думку не було взято  до уваги.[55, с.15]

Таким чином, ідея розвитку національної освіти досить глибоко проникла у свідомість інтелігенції та освітян того часу. Таке розуміння грунтувалося на реальних   потребах  самого  суспільства. Але царська влада діяла  всупереч інтересам народу, посилюючи русифікаторську політику в Україні, Валуєвський циркуляр набув чинності. Тенденція репресивних заходів набула стійкого характеру.

Подальшим кроком російської імперської влади в цьому напрямку став відомий Емський указ Олександра II про заборону друку і поширення книжок українською мовою, виданий 1876 року. Крім того, указ забороняв ввозити з-за кордону книжки, видані «на малоросійському наріччі», не допускав читання українською мовою і т.д.. В результаті реалізації цього указу постраждали всі ступені системи україномовної освіти. В університетах звільнялись викладачі. Також не обминули репресії і середню школу. Вчителів з українофільськими поглядами теж звільняли з роботи або переводили до Росії.[26, с.45]

Проте українське учительство  не збиралося відмовлятися від своїх  поглядів щодо розбудови національної школи. Репресивна політика царського  уряду тільки посилювала напругу. Педагогічна  громадськість активізувала свою діяльність. На нарадах, зборах, конференціях вчителі  заслуховували доповіді, приймали резолюції, звернення. Влада вороже поставилася  до активізації педагогічного руху за національну школу. Попечителям  навчальних округів Міністерство народної освіти надсилало таємні циркуляри, де вимагалося подавати інформацію про неблагонадійних вчителів, схильних до українофільства. Звичайним явищем на той час у школах були несподівані перевірки, і при наявності відповідних доказів учителів звільняли з роботи.

Після Емського указу пішла  ціла черга несприятливих для  розвитку української національної освіти указів та постанов: 1881 р. - указ Олександра II про дозвіл друкувати  окремі словники українською мовою, але російським правописом; 1888 р. - указ про заборону вживання української  мови у всіх державних установах, в тому числі і в освітніх закладах;  1895 р. – заборона Головного управління у справах друку видавати і  розповсюджувати книги для дітей  українською мовою.[25, с.179]

Внаслідок вказаних вище репресивних  заходів щодо української освіти українська молодь була позбавлена можливості знайомитися з кращими зразками прозових та поетичних творів українських  авторів, не мала змоги прилучатися  до культурних надбань свого народу. Щодо навчання народних мас, то більшість дітей шкільного віку залишалися поза навчальними закладами і неминуче прирікалася на неписьменність. У дев'яти українських губерніях з корінним населенням 23,5 млн. чоловік налічувалося 1320 початкових шкіл різних типів, у яких навчалося 67129 учнів. Тобто 1 учень приходився в середньому на 163 жителі. Ще гіршим показник був у Подільській губернії - 1 учень на 400 чоловік. Отже, 98% дітей шкільного віку не мали змоги здобути елементарної початкової освіти.[69, с.135]

Такий стан справ викликав хвилю обурення серед української  інтелігенції. У періодичних виданнях почали з'являтися численні публікації на підтримку національної школи. Такі ж домагання ставили деякі  земства, міські думи, науково-просвітні  і технічні з'їзди, підкреслюючи, що українське суспільство потерпає через відсутність своєї школи і відповідної літератури. Нарешті сама Рада міністрів Російської імперії визнала наприкінці 1904 року, що низький рівень грамотності українського населення є результатом зборони видання популярної літератури рідною мовою. І поки в урядових колах обмірковувалося питання освітньої політики на Україні, на початку 1905 р. вибухнула революція, прискоривши розв'язання проблеми. У вересні того ж року Кабінет міністрів Російської імперії скасував заборону українського друкованого слова, визнавши її несвоєчасною.[26, с.46] З певними змінами такий стан справ зберігався до початку Першої світової війни. В питанні мови викладання з боку царату і надалі проводилась шовіністична політика, спрямована на заборону української мови. Всі педагогічні заклади на Україні, в тому числі і на Поділлі, мали готувати викладачів для початкових народних училищ виключно російською мовою.

Лише після жовтневої  революції, у 1917 році Українська Центральна Рада почала здійснювати систематичну політику українізації школи. В березні 1917 року керівництво Центральної Ради добилось від Міністерства освіти і Тимчасового уряду Росії дозвіл на викладання українською мовою у початкових школах тих регіонів, де проживає українське населення. В цей же період були розроблені нові принципи освіти: обов'язковість, безкоштовність, наступність, які були схвалені Українським національним конгресом 6-8 квітня 1917 року. Було засновано курси перепідготовки вчителів. В нових школах вивчали курс «українознавства», створювались бібліотеки, лабораторії, започатковано випуск навчальних кінофільмів, вийшло біля 680 назв книг українською мовою, до осені 1917 року на Україні засновано було близько 2 тис. «Просвіт».

Українізація освіти на Поділлі  мала значні успіхи. Заходи Центральної  Ради підтримала Подільська єпархія  на першому вільному єпархіальному  з'їзді православного духовенства  Поділля, що відбувся 18-23 квітня 1917 року.[30] При Вінницькому вчительському інституті було відкрито однорічні педагогічні курси української мови.

Таким чином, діяльністю Української  Центральної Ради було закладено  політичні передумови для розбудови  української школи, за яку боролися передові демократичні верстви протягом усього XIX ст., становище школи починає  покращуватись і зміцнюватись.[18, с.45]