Шпаргалка по дисциплине "Педагогика и психология"

Конативна (поведінкова) сторона спілкування слугує цілям узгодження внутрішніх і зовнішніх суперечностей у позиціях партнерів. Вона забезпечує керівний вплив на особистість у всіх процесах життєдіяльності, розкриває прагнення людини до тих чи інших цінностей, виражає спонукальні сили людини, регулює взаємовідносини у спільній діяльності.

Спілкування виконує певні функції:

— прагматичну функцію, яка відображає потреби та мотиваційні причини і реалізується у взаємодії людей у процесі спільної діяльності, при цьому саме спілкування є дуже часто найважливішою потребою;

— функція формування і розвитку, що відображає здатність спілкування справляти вплив на партнерів, різнобічно розвиваючи й удосконалюючи їх, адже спілкуючись з іншими, людина засвоює загальнолюдський досвід, соціальні норми, цінності, знання і способи діяльності, що історично склалися, а також формується як особистість;— функція підтвердження, що забезпечує людям можливість пізнати, утвердити і підтвердити себе;— функція об'єднання-роз'єднання людей, яка, з одного боку, встановлюючи контакти, сприяє передачі один одному необхідних відомостей і налаштовує їх на реалізацію спільних цілей, намірів, завдань, поєднуючи їх тим самим в одне ціле, а з іншого — може спричинити диференціацію та ізоляцію особистостей у результаті спілкування;— функція організації та підтримки міжособистісних відносин, яка слугує завданням налагодження та збереження стійких і продуктивних зв'язків, контактів і взаємовідносин між людьми в інтересах їх спільної діяльності;— внутрішньо-особистісна функція, що реалізується у спілкуванні людини із самою собою (через внутрішню чи зовнішню мову у вигляді діалогу). Таке спілкування може розглядатися як універсальний спосіб мислення.

Спілкування можливе лише за допомогою знакових систем. Розрізняють вербальні (лат. verbalis — усний, словесний) засоби спілкування (коли як знакові системи використовується усна і письмова мова) і невербальні (коли застосовуються позамовні засоби).

Є такі види спілкування:

— міжособистісне, що пов'язане з безпосередніми контактами людей у групах або парах, постійних за складом учасників;— міжперсональне, учасниками якого є конкретні особистості, що володіють спеціальними індивідуальними якостями, які розкриваються у процесі спілкування та організації спільних дій;— довірливе, під час якого передається особливо значуща інформація; довірливість — суттєва ознака всіх видів спілкування (крім конфліктного), оскільки без довіри не можна проводити переговори, вирішувати інтимні питання;— конфліктне, що характеризується взаємним протистоянням людей, висловленням незадоволення і недовіри;— особисте — обмін неофіційною інформацією;— ділове — процес взаємодії людей, що виконують спільні обов'язки або залучені до однієї і тієї самої діяльності;— пряме (безпосереднє) — історично перша форма спілкування людей один з одним, на основі якого в пізніші періоди розвитку цивілізації виникають різні види опосередкованого спілкування;— опосередковане

Імперативне — авторитарна, директивна форма взаємодії з партнером Маніпулятивне  На відміну від монологічного діалогічне спілкування — це рівноправна суб'єкт-суб'єктна взаємодія, що має на меті взаємне пізнання та самопізнання партнерів по спілкуванню Спілкування людей є одним з основних явищ суспільного життя. Воно виникло історично, під впливом матеріальних умов життя і діяльності людей. У процесі свого розвитку люди прийшли до висновку, що їм необхідно сказати щось одне одному. Провідним фактором виникнення такої потреби була спільна діяльність людей, їх відношення до праці. Тільки цими причинами зумовлена й поява мови як важливого засобу людського спілкування. Вченими давно доведено, що розвиток індивіда обумовлений розвитком всіх інших індивідів, з якими він перебуває у прямому чи опосередкованому зв’язку. Засвоєння досвіду спілкування – необхідна умова розвитку особистості і її активної участі в праці.

38. Структура  навчального процесу. Складові компоненти процесу навчання: цільовий, стимулююче-мотиваційний, змістовий, операційно-дійовий (форми, методи), контрольно-регулювальний, оцінювально-результативний. Ці компоненти характеризують завершений цикл взаємодії вчителя й учнів (від постановки цілей до досягнення результатів навчання).

1) Цільовий компонент 2) Стимулююче-мотиваційний компонент – використання системи прийомів із стимулювання в дітей зацікавленості, потреби у вирішенні поставлених перед ними навчальних завдань.

3) Змістовий компонент –4) Операційно-дійовий компонент Контрольно-регулювальний компонент   

оцінювально-результативний компонент  Всі компоненти навчального процесу взаємопов’язані. Мета потребує конкретизації у завданнях, вона визначає зміст; ціль і зміст потребують певних методів, засобів і форм стимулювання й організації.

39.  Пізнавальна  активність особистості.  Активність особистості – самостійна категорія, соціальне явище, що має специфічні особливості. Пізнавальна активність розглядається як специфічна властивість особистості школяра, спрямована на активне набуття знань в інтересах суспільства.

Формування активності в будь-якому виді діяльності відбувається лише в процесі організації певної діяльності. Творча діяльність – це найвища форма людської діяльності. Це активна взаємодія людини з навколишнім світом, у результаті якої людина цілеспрямовано змінює цей світ і створює щось нове, яке до цього не існувало і має суспільне значення

Загалом виокремлюють такі важливі компоненти пізнавальної активності суб’єкта, які визначають вищезазначені якісні ознаки його пізнавальної діяльності: мотиваційний (потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, установки), операційний (репродуктивні, стандартизовані, пошукові, творчі дії) та інформаційний (сприйняття матеріалу, зв’язок відомого з невідомим, актуалізація матеріалу)

Визначаємо такі рівні сформованості пізнавальної активності :

Нульову активність констатують у разі відсутності ініціативності, прояву учнівської самостійності, наявності суттєвих прогалин у знаннях, несформованості умінь переносити один раз побудований алгоритм розв’язування задачі на аналогічну задачу.

Репродуктивну активність виявляють через стимульно-продуктивний рівень пізнавальної ініціативності, копіювальну самостійність, знання програмного матеріалу в межах підручника, недостатню сформованість умінь переносити один раз побудований алгоритм розв’язування на аналогічну задачу.

 Пошукова активність характерна для учнів, які виявляють евристичний рівень пізнавальної ініціативності, трансформуючу самостійність, глибоке знання програмного матеріалу, здатність здобути суб’єктивно нову інформацію у процесі самостійної трансформації відомої орієнтовної системи типової дії та побудови суб’єктивно нової орієнтовної основи для розв’язування нетипової задачі.

Творча активність виявляється через креативний рівень сформованості пізнавального інтересу, творчу самостійність, ґрунтовне знання програмного матеріалу, володіння елементами знань і навичок понад програму, здатність самостійно конструювати об’єктивно нову орієнтовну основу діяльності, у процесі виконання якої одержується об’єктивно нова інформація.

Показники, за якими можна виявити пізнавальну активність учнів: питання (запитання) учнів як результат активного і глибокого пізнавального процесу.намагання учнів за власним бажанням, а не за вказівкою вчителя, брати участь в обговоренні питання, зосередженість мимовільної уваги. характер процесу діяльності: готовність до дії чи байдужність до завдання; рівень виконання пізнавального завдання

 ІІ. Емоційні прояви  учнів, які можна зафіксувати  в процесі спостереження:

а) мовні реакції, обмін думками із сусідами по парті. особливі емоційні післядії – тиша, що свідчить про схвильованість, захопленість висловленими думками, судженнями;  адекватність реакцій учнів на події, що відбуваються в класі Отже, пізнавальна активність – один з головних критеріїв якості підготовки учнів, а ефективне її формування можна забезпечити тільки за умов спеціальної організації пізнавальної діяльності тих, хто навчається. Результати проведеного дослідження дають підстави зробити висновок, що провідним критерієм сформованості пізнавальної активності є системність знань і умінь. По-перше, вона відображає єдність усіх компонентів пізнавальної активності; по-друге, поєднує різні характеристики якості знань і умінь (повнота, мобільність, усвідомленість, тривалість, якість, гнучкість тощо); по-третє, відображає динамічність знань, умінь: від відтворення до творчості; по-четверте, охоплює єдність теоретичної і практичної діяльності учня.

40. Розвиток  особистості. Чинники, що впливають  на її становлення.

Розвиток — це специфічний процес зміни, результатом якого є виникнення якісно нового, поступальний процес сходження від нижчого до вищого, від простого до складного.

Щодо людини виділяють три види розвитку — фізичний, психічний і соціальний.

Фізичний розвиток передбачає ріст організму, певні кількісні та якісні зміни на основі біологічних процесів.Психічний розвиток характеризується процесами змін і становлення психіки людини.

Соціальний розвиток вирізняється процесом оволодіння людиною соціальним досвідом (мовою, моральними якостями тощо).Оскільки розвиток — це процес, то він, як і будь-який розвиток, має рушійну силу. Рушійною силою процесу розвитку є результат суперечностей між фізичними та соціально-психічними потребами людини — з одного боку та наявним рівнем фізичного, психічного і соціального розвитку — з другого.

Особистість є соціальним поняттям; людину з соціально-психологічного погляду характеризують рівень розвитку психіки, здатність до засвоєння соціального досвіду, можливість спілкування з іншими людьми.

З розвитком біологічної науки, зокрема генетики, в середині XX ст. утвердилася генетико-соціальна концепція розвитку людини. Прибічники цієї концепції вважають, що на розвиток людини впливають як біологічні, так і соціальні чинники. Вплив біологічних чинників виявляється у передачі через генно-хромосомну систему (спадковість) певних задатків, які є потенційними для фізичного та соціально-психічного розвитку особистості.

Спадковість характеризується здатністю біологічних організмів передавати задатки своїм нащадкам.

Крім біологічного успадкування на розвиток людини та її становлення як особистості значний вплив має соціальне успадкування, завдяки якому народжена дитина активно засвоює соціально-психологічний досвід батьків і всіх оточуючих (мову, звички, особливості поведінки, морально-етичні якості тощо). Поняття "соціальне успадкування" ввів у науковий обіг російський генетик академік М.П. Дубінін.

Важливе місце у процесі розвитку і формування особистості посідає її безпосередня активна діяльність (ігрова, навчальна, трудова, художньо-естетична, спортивна та ін.).

 

41. Увага. ЇЇ  властивості.У - особлива форма псих діяльності, виявляється в спрямов та зосередженості свідомості на значимих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживан

Увага - це аспект будь-якої психічної діяльності.

Зовнішня (сенсорна) увага відіграє провідну роль у спостереженні за предметами і явищами навколишньої дійсності, виявляється в активній установці, у спрямуванні органів чуття на об'єкт сприйняття

Зовнішня увага яскраво виявляється у своєрідних рухах очей голови, виразах обличчя, у мімічних і пантомімічних виразах і рухах людини.Зосередження на предметах і явищах дійсності сприяє підвищенню чутливості, тобто сенсибілізації органів чуття - зору, слуху, нюху, смаку, дотику, а також станів організму та його органів.

Внутрішня (інтелектуальна) увага спрямована на власні думки, переживання

Залежно від вольової регуляції увага поділяється на мимовільну, довільну та після довільну.

Післядовільна увага настає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, не потребує вольових зусиль, але є інтенсивною

Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама довільність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.

Тому післядовільну увагу називають ще й вторинною мимовільною увагою. У ній напруження волі слабшає, а інтенсивність уваги не зменшується, залишаючись на рівні довільної уваги.

У навчальній діяльності дуже важливим є функціонування саме післядовільної уваги.

Увага - це динамічна сторона протікання пізнавальних процесів.

 

42.  Структура  процесу засвоєння знань.

Структура процесу засвоєння

Сприймання є початковою ланкою процесу учіння. Людина може сприймати явище і процеси оточуючої дійсності безпосередньо за допомогою органів відчуттів чи інформації про них і вигляді вербальної дії чи друкованого тексту, комп’ютерного відтворення. Щоб процес був ефективним, необхідно забезпечити розуміння учням необхідності тих чи інших знань. Важливе місце тут посідає мотивація пізнавальної діяльності. 

Наступним етапом є  розуміння. Це, передусім, проникнення у сутність явищ і процесів, встановлення зв’язків між частинами цілого, з’ясування причин, що зумовлюють те чи інше явище.

Розуміння – важливе сходинка до успішності запам’ятовування. Учнів необхідно спонукати пам’ятати не весь обсяг інформації, а найбільш суттєве, що становить основу оволодіння новим навчальним матеріалом.

Завершується окремий етап учіння узагальненням і систематизацією. Узагальнення передбачає уявне виокремлення певних властивостей, що належать певному класу предметів, перехід від окремого до загального.

Систематизація – мислитель на діяльність, в процесі якої знання про об’єкти, що вивчаються, організуються в певну систему на основі обраного принципу. Та це можливо лише за умови достатньої розумової праці на попередніх етапах навчальної діяльності.

На всіх етапах процесу учіння практика є своєрідним психічним і логічним камертоном пізнавальної діяльності. Одночасно застосування знань, умінь і навичок виступає завершальним етапом певного циклу учіння стосовно конкретної теми.