Соціально-педагогічний супровід співзалежних родин

Отже, порівнявши функціональну  та дисфункціональну сім'ї можемо зробити  такий висновок, що виховання в  дисфункціональних сім'ї підпорядковується  певним правилам; батьки тримають емоційну дистанцію; воля дитини, розцінюється як впертість; всі секрети родини приховуються і підтримується фасад  псевдоблагополуччя. Виховання в  дисфункціональних сім'ї формує ті психологічні особливості, які складають  грунт співзалежності.

Фахівці в динаміці сімейних відносин при формуванні у людини залежності від наркотику виділяють  кілька фаз:

1. фаза: - афективно-шокова. Вона  пов'язана з тим, що в своїй  більшості батьки в даний час  достатньо обізнані про трагічність  взаємин людини з наркотиком, проте, в цілому для більшості  батьків типова позиція, коли  вони розуміють тяжкість наслідків  вживання наркотиків дітьми, але  переконані, що "їх дитини ця  біда ніколи не торкнеться ". Тому у відповідь на відомості  про наркотизації дитини у  батьків, як правило, розвивається  реакція на кшталт "емоційного  шоку". Ця реакція зазвичай  нетривала, але відразу робить  внутрішньосімейні відносини "батько-дитина" особливими стосунками.

2. фаза - фаза батьківського  гіперконтролю. Для цієї фази  типово прагнення батьків до  встановлення максимального контролю  за поведінкою дитини, за його  контактами. На короткий період  часу внутрішньосімейний гіперконтроль  робить стримуючий вплив, але  в цілому швидко виявляється  його неспроможність. Вона обумовлена  ​​тим, що батьки при встановленні  гіперконтролю ставлять перед  собою в дійсності нереальну  мету. Насправді, так як людина  повинна, незважаючи на випадки  вживання наркотиків, відвідувати  школу чи роботу, мати час для  дозвілля, зустрічатися з друзями,  вона не може бути ізольована  від середовища, в якому живе. Ставлячи нереалістичну мету  і йдучи цим шляхом, батьки  змушені все більше посилювати  заходи контролю і обмежувати  поведінку. Це викликає одне  прагнення - позбутися від контролю  будь-якими засобами і шляхами,  включаючи обман, нехтування вимогами  рідних. Фаза гіперконтролю може  виявлятися підвищеними вимогами  до дитини, спробами "надолужити  згаяне у вихованні", що викликає  напружені відносини і також  є одним із чинників рецидиву.

3. фаза - фаза опозиційного  протистояння дитини і батьків.  У цій фазі дитина - наркоман  перестає приховувати свою наркотизацію, може хизуватися зневагою вимог  рідних або давати неодноразові  обіцянки припинити вживання  наркотиків, але кожного разу  у нього виникають "об'єктивні"  причини, через які наркотизація  поновлюється. Така "концепція залежності" приймається батьками і вони  починають звинувачувати в наркотизації  дитини його друзів і знайомих, торговців наркотиками, недостатність роботи з боку правоохоронних органів. У більшості випадків батьки покладають основні надії на заходи медичного характеру, однак, в разі звернення по діагностичну та лікувально-оздоровчу допомогу прагнуть уникати установ державної наркологічної служби, щоб не ставити дитину на наркологічний облік. Дана фаза, як правило, характеризується домінуючим становищем хворої дитини в сім'ї, що дозволяє йому маніпулювати батьками, стосунки з якими складаються за принципом "нехай робить, що хоче, аби не коловся". Таке становище, як правило, існує не більше 3 - 4 місяців, а потім треба рецидив.

4. фаза - фаза "поляризації  конфліктних відносин і наростання  байдужості до результату". Ця  фаза, як правило, розвивається  у зв'язку з повторюваними зривами  після короткочасних або тривалих  курсів лікування. Батьки в  причинах повторюваних зривів  бачать недостатню компетентність  наркологів, звинувачують дитину  в "слабкості волі", в "поганому  характері" і відмовляються  від спроб вирішувати проблему  залежності доступними їм засобами. При цьому стійкі конфліктні  стосунки супроводжуються тим,  що і дитина-наркоман і батьки  продовжують існувати у своєрідних  автономних умовах. Відбувається  капітуляція і фактичний розпад  сім'ї як єдиного організму.  Місце постійних сварок у сім'ї  починає наростати відчуження, яке  може супроводжуватися активною  ворожістю один до одного, що  за типом порочного кола повторно  породжує короткочасні конфлікти  і спалахи роздратування. Індиферентна  стадія супроводжується відкиданням,  майже повним розривом контакту, оскільки підтримку адекватних  відносин виявляється занадто  болючим. У матерів часто розвивається "емоційне виснаження" і тому  період госпіталізації вони іноді  розглядають як єдину можливість "відпочинку". Свій негативний  відбиток накладає також необхідність  фізичного виживання в сучасних  умовах, що вимагає повної віддачі фізичних і душевних сил[27].

Перераховані фази нерідко  змінюють один одного в зворотно-поступальному  порядку, можуть накладатися один на одного. Часто різні члени сім'ї перебувають на різних етапах: так батько може перебувати у фазі гіперконтролю, замикаючи дочку чи сина в квартирі і вставляючи решітки у вікна, а мати - у фазі опозиційного протистояння. Фаза гіперконтролю може змінитися з індиферентної на період госпіталізації людини і повернутися до фази опозиційних відносин у випадку "невдалого лікування". Особливості співзалежності в сучасному суспільстві значною мірою зумовлені і тим, що більше 80% батьків наркозалежних страждають алкоголізмом, тому нормальні відносини в таких сім'ях, є скоріше винятком, ніж правилом[28].

Первинне звернення за наркологічною допомогою найчастіше збігається з фазою гіперконтролю. На етапі опозиційних відносин батьки опиняються зайнятими пошуками "гарного  лікаря", від якого залежить успішне  лікування. У ці періоди яскраво  проявляється феномен злиття, описаний Ф. Перлзом (1996), що виражається, зокрема, в таких мовних стереотипах як "ми лікувалися", "ми знову укололися". Батьки оплачують борги хворих, шукають  можливості анонімного (найчастіше дорогого) лікування, нерідко ставлячи сім'ю  на межу розорення.

Отже, в своїй динаміці людина, що ввімкнулася до наркотизації, і самі батьки переживають ряд  закономірних, взаємозалежних змін сімейних відносин і цю динаміку необхідно  завжди враховувати при роботі фахівця  з людиною, яка включилася до наркотизації, і з його батьками та близькими  людьми. Де, завдання-мінімум - змінити  сімейну ситуацію і зробити принципово неможливим повернення до колишньої  системи відносин. Завдання-максимум - нормалізувати і реконструювати основні функції сім'ї, активізувати особистість як суб'єкта відповідальності за своє життя і долю. Парадоксальність ситуації може полягати в тому, що рух  наркозалежного від наркоманії може одночасно означати для сім'ї  рух до розлучення. Як би там не було, ми вважаємо, що робота з сім'єю наркомана - це, по суті справи, сприяння у прийнятті  членами сім'ї нових відповідальних рішень але приводу себе і свого  місця в сім'ї.

1.2. Особливості соціально-педагогічного  супроводу співзалежних родин.

Оскільки, як це було показано вище, наркоманія є сімейною проблемою, важливою складовою роботи з подолання  наркоманії стала робота із сім'єю.

Сім'я - це соціально-педагогічний інститут та особлива соціальна система, яка є підсистемою суспільства  і включає до себе інші підсистеми (членів сім'ї), це мала соціальна група, первинний контактний колектив.

Дослідженню соціально-педагогічних проблем функціонування сім'ї, сімейного  неблагополуччя, шляхів соціально-педагогічного  супроводу родини, а також культурно-історичних аспектів становлення сім'ї присвячені праці Т. Афанасьєвої, О. Безпалько, Ю. Василькової, Т. Василькової, Є. Волкової, М. Галагузової, І. Григи, В. Дружиніної, І. Зайнишевої, І. Звєрєвої, А. Капської, В. Костіва, Г. Лактіонової, Є. Новикової, В. Поліщук, І. Семигіної, І. Трубавіної, О. Янкович та ін.

Певний досвід роботи із співзалежними родинами вже мають  центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, служби у справах  неповнолітніх, спеціалізовані заклади, громадські організації, які працюють у сфері профілактики наркоманії, оскільки Україна визнає соціально-педагогічну  роботу з сім’ями  хворих на алкоголізм і наркоманію державною проблемою. Проте питання роботи соціальних педагогів з батьками наркозалежних  досліджено недостатньо, що і визначило  напрям наших наукових пошуків.

На основі аналізу наукової літератури з даної проблеми можна  сказати, що одужання від співзалежності розглядається як розширений 12-кроковий процес. Коротко його можна описати  наступним чином:

1. Припустіть, що існує проблема, яку ви не можете вирішити за допомогою ресурсів та інформації, яку ви маєте на сьогоднішній день.
2. Вивчіть реальні причини вашої проблеми.
3. Навчіться ідентифікувати симптоми даної проблеми у відповідності до реальної ситуації у ваших взаємовідносинах.
4. Не перекладайте провину за ваші проблеми на інших.
5. Не звинувачуйте себе за свої помилки і недостатню досконалість.
6. Припиніть використовувати силові ігри та маніпуляції, щоб отримати те, чого вам хочеться
7. Будьте готові просити про те, чого вам хочеться.
8. Навчіться відчувати повноту своїх почуттів, і виражати всі свої почуття.
9. Робіть кроки, направлені на більш повне внутрішнє осмислення своїх почуттів, думок, цінностей, потреб, бажань та мрій.
10. Навчіться визначати свої психологічні границі у взаємовідносинах з іншими людьми.
11. Навчіться бути близькими з іншими людьми, щоб отримувати від них необхідну інформацію, вчитися у них підтримці і встановленню відносин, для того щоб вилікуватися від співзалежності.
12. Навчіться жити в умовах дотримання глибокого балансу взаємовідносин свого істинного «Я» з іншими людьми, надаючи максимальні можливості для розвитку вашого повного потенціалу.

У лікувальних центрах  США, де сімейні програми є стаціонарними, особи, включені в програму, зайняті  практично з 8 години ранку до 22 години, проводячи щодня наступні заходи: лекції, групові обговорення в  малих групах, поступове освоєння програми 12 кроків, навчання техніки  релаксації і подолання стресу, прослуховування  лекцій колишніх пацієнтів про їх власний  досвід, перегляд відеофільмів, індивідуальне консультування, робота з літературою, заповнення опитувальників, ведення щоденника почуттів.

Що ж стосується України, то у нашій країні така допомога співзалежним родинам не практикується.

Одужання від співзалежності – це процес, окремі кроки якого  можна передбачити. Послідовність  цих кроків, безперечно, буде різною для кожного індивіда. Але, скоріш за все, кожному доведеться зіткнутися зі всіма етапами, перш ніж він  звільниться від співзалежних моделей. Науковці виділяють такі основні  етапи одужання від співзалежності: усвідомлення співзалежних моделей поведінки; розуміння причин проблеми; розв'язання співзалежних взаємовідносин; відмова від своїх проекцій; відмова від силових ігор та маніпуляції; вивчення нових форм взаємовідносин та ін.

Здебільшого процес одужання, як правило, потребує багато часу та зусиль. Подружні пари можуть прискорити цей процес у тому випадку, якщо обоє партнерів використовують всі наявні в їх розпорядженні ресурси. Ресурсами для одужання є: фіксування відносин з іншою людиною, яка також готова розірвати свої моделі співзалежності; лікування співзалежних родин у спеціаліста, який використовує системний підхід у лікуванні співзалежності; групи підтримки, в яких інші люди працюють з подібними завданнями; підбір книг і статей про одужання від співзалежності; курси, які надають необхідну інформацію про причини і способи лікування співзалежності; засоби, які допоможуть вам використовувати свої внутрішні можливості, такі як медитація, дихальні вправи, ведення щоденника, йога, творча робота, робота з почуттями та ін.[29].

У роботі із співзалежними  родинами застосовуються такі методи надання допомоги співзалежним людям  як лекції, сімейні консультації, індивідуальні  консультації, заняття в групах особистісного  зросту. Зрозуміло,що співзалежним лише пропонується допомога, а вони самі обирають приймати її чи відмовитися  від неї, тобто робота базується  на принципі добровільності[30].

В  останнє десятиліття  активно розвивається і впроваджується в соціально-педагогічну практику особливий процес, який у різних джерелах отримав назву «підтримка»  або «супровід», який в даний час  активно застосовується в сфері  сімейних відносин.

Розглянемо передусім  сутність феномена "супровід". У  словнику В. Даля супровід розглядається як "дія" за дієсловом "супроводжувати", "проводжати, супроводжувати, йти разом для проводження, проводжати, слідувати"[31]. Новий тлумачний словник української мови подає таке пояснення поняття „супровід": „Супровід - те, що супроводить яку-небудь дію, явище"[32].

    Поняття «соціально-педагогічний  супровід» і «підтримка» тісно  пов'язані, але не є рівними  за значенням. Соціально-педагогічна  підтримка спрямована на захист прав та надання допомоги у вирішенні індивідуальних проблем, забезпечення базових потреб.

    Супровід же  передбачає підтримку природно  розвиваючих реакцій, процесів  і станів особистості. Супровід  направлено на реалізацію потенційних  можливостей особистості, розкриття  індивідуальних особливостей  людини, на підтримку оптимально значущих  якостей особистості та корекцію  вад розвитку; на надання суб'єкту  виховної діяльності права самостійно  здійснювати свій вибір і нести  за нього відповідальність.