Емпіричне дослідження вибору стратегії самоствердження та зв'язок з рівнем розвитку вольових якостей у дітей-сиріт

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 

НАЦІОНАЛЬНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ «ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ»

ФАКУЛЬТЕТ ПОЛІТИКО-ІНФОРМАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

КАФЕДРА ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИХ ДИСЦИПЛІН

 

Нестерчук Іванна Петрівна _______ Підпис

 

Стратегія самоствердження залежно від рівня розвитку вольових якостей у дітей-сиріт підліткового віку

 

Кваліфікаційна  робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за спеціальністю 6.030102 «Психологія»

Науковий керівник:

канд. психол. наук, доцент

Шугай Марія Анатоліївна

 

Дата подання  на кафедру

«__» ______________2012 р.

Ст. лаборант кафедри _______ Н. П. Кулеша

 

Допущено до захисту

Завідувач кафедри ________ М. А. Шугай

Голова ДЕК

Оцінка ___________

_____________ проф. В.  М. Юрченко

Острог - 2012

Зміст

 

Вступ…………………………………………………………………………….3

Розділ І. Стратегії самоствердження дітей-сиріт підліткового віку та їх зв'язок з вольовими якостями……………………………………………………………………...7

1. Теоретичні засади дослідження самоствердження особистості………..7
2. Самоствердження – як потреба підліткового віку……………………...12
3. Самоствердження та вольові якості особистості підліткового віку…..19
4. Особливості самоствердження та вольових якостей дітей-сиріт……...25

Розділ ІІ. Емпіричне дослідження  вибору стратегії самоствердження  та зв'язок з рівнем розвитку вольових якостей у дітей-сиріт…….……………………………36

2.1.    Опис  організації, вибірки, методів  та завдань дослідження…………...36

2.2.   Інтерпретація  та представлення результатів емпіричного дослідження……………………………………………………………….39

Висновки..……………………………………………………………………53

Список використаних джерел…………...………………………..55

Додатки……………...………………………………………………………..59

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  дослідження. Динамічність сучасного соціального життя пред'являють людині особливі вимоги і в той же час створюють передумови для реалізації нею власних потенціалів. Задоволення потреби в самоствердженні – це одна з базових потреб, яка є домінуючою потребою у підлітковому віці, та актуалізується за допомогою усвідомлення особистістю себе як цінності, об’єктивуючись  нею через значущі результати своєї діяльності, а також через інші об'єкти, в тому числі і суб'єкти, що володіють цінністю[3]. Це підтверджують багато дослідників (Л.І. Божович, A.С. Бєлкін, В.А. Крутецький, А.К. Кочєтов, А.К. Маркова, В.А. Сластенін, Є.Н. Шиянов, І.Ф. Ісаєв, Д.І.  Фельдштейн та ін.), виділяючи самоствердження як одну з головних потреб підліткового віку.

Сьогодні ми спостерігаємо процеси, які не сприяють гармонійному розвитку особистості, цьому  впливу піддаються всі діти, а особливо діти-сироти, які позбавлені можливості проявляти самостійність, вольову активність, можливість самоствердитись в цілому, в умовах дитячого будинку. Ці та інші проблеми, такі як - закономірності психічного та особистісного розвитку, та соціальне становлення та  дітей сиріт в умовах виховання та навчання в умовах дитячих будинків відображені в роботах Л.І.Божович, В.С.Мухіної, А.М.Прихожан, Е.О.Смірнової, Н.Н.Толстих, Ю.Г.Грачова, І.Ф.Дементьєвої, вони стверджують, що ці діти є соціально незахищеними групами населення, які дуже гостро реагують на зміни, тому що потреба в самоствердженні і самовираженні, яка особливо актуальна в підлітковий період, яка  безпосередньо залежить від оточення і зовнішніх умов. Самоствердження дозволяє особистості розкрити та посилити свою значимість, знайти почуття власної гідності і підтримувати їх в процесі дорослішання[3]. Нерідко спостерігаються деформації у виборі стратегій і способів самоствердження. Найчастіше починає переважати або стратегія домінування, що вибудовуються на прагненні «бути краще за всіх», або стратегія самопригнічення, що реалізує позицію «бути як всі» [2].

Потреба у самоствердженні є компонентом моделі вольових якостей особистості[4]. Дослідження психології волі, вольових якостей та їх розвитку у особистості проводились Б.Г. Ананьевим, Л.І. Божович, Л.С. Виготским, Е.П. Ільїним, А.Н. Леонтьевим, А.Р. Лурією, С.Л. Рубінштейном. Вчені стверджують, що воля є свідомою саморегуляцією суб’єктом власної поведінки та діяльності, яка забезпечує подолання перешкод до досягнення власних цілей.

Повною мірою  самоствердження реалізується в  позитивному плані далеко не у  всіх, так важке становище дітей  в Україні, де проживає 100,3 тисячі дітей-сиріт  і дітей, позбавлених батьківської опіки. У стінах інтернатних установ більшості важко адаптуватися в суспільстві, пристосовуватися до самостійного життя, інколи вони не володіють необхідними елементарними вміннями і навичками, не мають можливості організувати свій побут, подбати про здоров'я, професійне та соціальне самоствердження. Особливості виховання дітей-сиріт в інтернатних установах позбавляють їх можливості проявляти самостійність, організованість, цілеспрямованість, тобто цілий ряд вольових якостей, в умовах дитячого будинку.

Об’єктом дослідження є самоствердження дітей-сиріт підліткового віку.

Предмет дослідження стратегії самоствердження залежно від рівня розвитку вольових якостей дітей-сиріт підліткового віку.

Мета дослідження – виявити зв'язок між вибором стратегії самоствердження дітей сиріт підліткового віку та рівнем розвитку їх вольових якостей.

Відповідно  до теми, об’єкту, предмету і мети дослідження  були поставлені наступні завдання:

          -  проаналізувати ступінь розробленості досліджуваної проблеми в  психологічній та філософській літературі;

          -  розкрити зміст і структуру  самоствердження, його стратегій в підлітковому віці;

          -    розкрити особливості самоствердження дітей-сиріт;

          -    виявити та емпірично обґрунтувати вибір стратегії самоствердження залежно від рівня розвитку вольових якостей дітей сиріт підліткового віку;

          -     розробити методичні рекомендації щодо виховання дітей-сиріт у будинку-інтернаті.

Для розв’язання поставлених  завдань і перевірки гіпотез  було використано такі методи дослідження:

         - теоретичні (аналіз, узагальнення психологічної літератури з досліджуваної проблеми);

         - емпіричні (спостереження, психодіагностичне тестування, порівняння, аналіз)

        -   математично-статистичні (коефіцієнт зв’язаності Чупрова-Пірсона).

Теоретико-методологічною основою дослідження є роботи зарубіжних та вітчизняних вчених з проблеми самоствердження А.Адлер, Ф.Ніцше, Л.І. Божович, С.Л. Березіна, Д.І.  Фельдштейн, а саме в підлітковому віці Е.П. Нікітін, Н.Е. Харламенкова, Л.І. Божович, Е. Емонс, вольових якостей особистості Ф. Н. Гоноболін, В. І. Селіванова, а саме їх зв’язку з самоствердженням А. І. Висоцький, а також особливостей самоствердження дітей-сиріт І.Ф. Дементьєва, І. П. Тропіна, Г.М. Рожкова,

Р. А. Бондаренко.

Структура роботи визначалась логікою дослідження та поставленими завданнями. Вона включає у себе два розділи(теоретичний та емпіричний), висновок, список використаних джерел та додатки. Загальний обсяг роботи складає – 73  сторінки тексту, з них основний виклад тексту дослідження – 54 сторінки, та додатки – 14 сторінок. Список літератури включає 40 найменувань. В роботі міститься 2 діаграми та 6 таблиць.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. Стратегії самоствердження дітей-сиріт підліткового віку та їх зв'язок з вольовими якостями особистості

 

1.1.Теоретичні засади дослідження самоствердження особистості

 

Проблема самоствердження  як наукового об'єкта дослідження  виникла відносно недавно лише в XIX-XX ст. Синонімами поняттю «самоствердження» вважаються також суспільне визнання, соціальний статус, успіх, упевненість у собі, прагнення до особистісної значущості, престиж, імідж, потреба в досягненнях і домінуванні.

Необхідно відзначити, що поняття самоствердження особистості, незважаючи на їого важливість і актуальність, залишається недостатньо досліджуваною. Вона практично не розглядається в педагогічній науці і в сучасній освітній виховній практиці[10, 29].

Аналіз літератури дозволив виокремити такі напрямки у  вивченні категорії самоствердження  особистості:

- дослідження  потреби в самоствердженні як  природної потреби людини (С.Березін, І. Бех, Ю. Ган, С. Каверіна, О. Леонтьєв, А. Маслоу, Г. Сайкіна);

- дослідження  основних передумов самоствердження  (А. Адлер, І. Кант, Ф. Ніцше,  А. Шопенгауер);

- дослідження  самоствердження запереченням інших  "Я" і запереченням свого "Я" (А. Адлер, Ф. Ніцше, М. Цибра, А. Шопенгауер);

- дослідження  самоствердження через рівні  домагань, що виникають

(Л.Виготський, К. Левін та ін.)

        - дослідження особистісного становлення  дітей-сиріт(Л.І. Божович, М.І. Лисіна, B.C. Мухіна)

 На спеціально-науковому рівні ця проблема була поставлена ​​і вивчена австрійським психіатром і психологом А. Адлером (1870-1937), але передумови до вивчення даної проблеми можна знайти у І. Канта, А. Шопенгауера, Ніцше Д. та інших філософів.

 І. Кант (1724-1804) у своєму вченні хотів показати, що людина одночасно вільна і підвладна панівній причинності всього, що відбувається. Адже можна сказати, що необхідною умовою існування особистості є феномен самоствердження, то в свою чергу умова можливості останнього становить свобода волі. Вільна воля, носієм якої є людина, в ході функціонування прагне обмежити або підпорядкувати собі волі інших істот, тобто вона намагається знищити інші волі[2].

 А. Шопенгауер (1788-1860), стверджує, що сутністю  всього є світова воля, яка ірраціональна, підсвідома, безцільна і дія її практично не припиняється. Воля, на його думку, вільна від контролю розуму. Воля - є вільне бажання, і не має ні причини, ні підстав. Воля людини - є не більш ніж одна з численних форм об'єктивації світової волі і вона є такою же ірраціональною. Тому, як каже Шопенгауер, « на першому місці для людини є бажання жити - воля до життя і вона готова знищити світ, аби зберегти своє власне «Я», тобто людина за своєю природою – егоїст» і «воля представляє таке самоствердження власного тіла в незліченних рядах індивідуумів, що вона через егоїзм легко переходить в індивідуумі за межі цього твердження аж до заперечення тієї самої волі, що виявляється в іншому індивідуумі»[24].

Ф. Ніцше розглядає  у своїй концепції людину, як унікальне, єдине і неповторне диво природи, але зазвичай, як каже Ніцше, люди бояться своєї унікальності, прагнуть бути як всі «належати до маси» і стають «фабричним товаром, байдужими істотами». У своїй останній книзі «Ecce Homo» він пише, що реальними людьми рухає прагнення самоствердитися не шляхом самовизначення, а шляхом подолання інших. І керує самоствердженням воля до влади.

У XX в. феномен  самоствердження практично перейшов з області філософії в область, насамперед психології. І, перш за все, цей процес найбільш широко представлений в теорії А. Адлера. Одним з центральних положень у ній було те, що фізично не здорова людина формує комплекс неповноцінності і вона намагається подолати його шляхом піднесення особистісного почуття, прагненням до переваги над іншими.

 Дане прагнення  є вродженим, але його потрібно  виховувати, розвивати, щоб реалізувати свій людський потенціал. Воно може приймати позитивне, конструктивне, так і негативне, деконструктивне спрямування. Негативний напрямок існує у людей зі слабкою здатністю до адаптації у тих, які борються за свою перевагу за рахунок інших. Добре пристосовуються навпаки, ті які виявляють своє прагнення до переваги в позитиві так, що воно співвідноситься з благополуччям інших[1].

В ході подальшого розвитку психології аналіз самоствердження стає все більш науковою проблемою. Саме, сюди можна віднести Курта Левіна (1890-1947). Новизна полягала в тому, що складові самоствердження були піддані виміру. «Польова ідея» Левіна істотна для розуміння теорії самоствердження. «Полем» він назвав те, зовнішнє  психологічне середовище, в якому існує особистість. Взаємовідносини між особистістю та психологічним середовищем утворює «життєвий простір». Вихід за його межі створює напругу (щось подібне до адлерівского почуття неповноцінності). Головними збудниками людської поведінки є потреби. Він ділить потреби на конкретні, «квазіпотреби» (кожна з яких може бути повністю задоволена) і «справжні» (професійна потреба, потреба в самоствердженні тощо). Аналогічним чином розділялися і цілі - «реальні» і «ідеальні». К. Левін говорив, що в проблемній ситуації у людини можуть виникнути кілька різних цілей і завдання його полягатиме у виборі актуальнішої. На цей вибір істотно впливає «рівень домагань особистості», який може змінюватися залежно від ситуаційних, культурних, індивідуальних чинників. Причому К. Левін і його учні проводили, як вище було зазначено, дослідження описаних феноменів. Саме таким чином було сформульовано одне з головних протиріч самоствердження: «Основна проблема рівня домагань може бути розкрита, як явна невідповідність між тенденцією встановлювати все більш високі цілі і звичайним уявленням про те, що життя регулюється тенденцією уникати зайвих зусиль». Особистість воліє ставити все більш високі цілі, важкі, отримуючи задоволення від їх реалізації в більшій мірі, ніж від легких цілей. Причому залежно від успішності втілення цілей у життя одна людина ставить найбільш адекватні цілі, інша ставить нижчу мету або ціль, яка набагато перевищує його можливості. Тобто тут ми бачимо знову ж опис різних способів самоствердження. У нормальної особистості воно йде завдяки поступовому підвищенню рівня домагань, ігнорування цього веде до того, що людина самоcтвержуючись або завищує свою самооцінку, або занижуючи їх оцінюючи себе як незначну, нездатну істоту[14].