Емпіричне дослідження вибору стратегії самоствердження та зв'язок з рівнем розвитку вольових якостей у дітей-сиріт

У підлітковому віці сильно виражена індивідуальна  мінливість емоційного поведінки. Причому  показники емоційної стійкості  у дівчат нижче, ніж у хлопців, починаючи приблизно з 13 років[12].

Прагнення до самовизначення у підлітків обумовлено необхідністю становлення свого місця в  суспільстві, самоствердження, визначення свого призначення в житті. У  специфічних умовах виховання, розвитку особистості в дитячому закладі  інтернатного типу, формується особлива внутрішня позиція, що виражається в слабкій орієнтованості на майбутнє, пов'язаності з актуальною конкретної життєдіяльністю, зниженням самооцінки, несформованістю вибірковості (упередженості) у відношенні до дорослих, однолітків і предметного світу, імпульсивністю, неусвідомленістю і несамостійністю поведінки, ситуативністю мислення і поведінки. Дефекти в інтелектуальному й емоційно-вольовому розвитку, відсутність адекватних форм спілкування призводять до того, що до більшості життєвих ситуацій вихованці дитячих установ інтернатного типу виявляються значно менш підготовленими. Наслідки цих порушень позначаються і в дорослому житті, до якої колишнім вихованцям таких закладів важко адаптуватися. Умови виховання дитини накладають відбиток на все його життя і служать відправною точкою формування особистості[6].

Допитливість  та інтерес, прагнення пізнати більше, характерні для підлітків, можуть породити розпорошеність і нестійкість їх інтересів. Наявність одночасно  багатьох інтересів, як і часта і  невиправдана їх зміна, зазвичай призводить до задоволення поверхневого інтересу, виробленні легкого, несерйозного ставлення до різних сфер життя. Проте в деяких випадках підліток таким шляхом (часто несвідомо) шукає свій центральний, стрижневий інтерес як основу життєвої спрямованості і пробує себе в різних областях. У частини підлітків виникають професійні наміри[12].

Для підлітка-сироти звичайна підвищена збудливість, яка  в поєднанні з бурхливою енергією та активністю при недостатній витримці часто призводить до небажаних вчинків, порушень дисципліни, крикливості, непосидючості[12].

І.Ф. Дементьєва стверджує, що сучасна освітня та виховна програма для дітей-сиріт є не ефективною для становлення їх особистості та адаптації до самостійного життя. Причинами цього є неефективні та застарілі моделі виховного процесу, інституційні особливості життєвого устрою дітей. Це призводить до девіантної поведінки та асоціальних форм самоствердження і тягне за собою соціальну дезадаптацію вихованців інтернатного закладу в силу відсутності у них необхідних зразків поведінки, цінностей, життєвих навичок[12].

За думкою А.Новікова, прихований депресивний стан у дітей-сиріт  виражається поведінковими порушеннями, агресивністю, упертістю, примхливістю, пасивністю, схильністю до втеч, бродяжництва. За  спостереженнями, прагнення до самоствердження у таких підлітків проявляється в агресивності, лихослів'ї, курінні, небажанні вчитися та ін. Індивідуальні бесіди з підлітками показали, що вони задоволені своїм життям, вміли "добувати" гроші і мали їх, не замислювалися про подальше життя, не мали професійних інтересів.

У спільній діяльності і співробітництвом дорослих і дітей  видимий один із шляхів їх самоствердження. Організація такої роботи дозволила  вирішувати важливе завдання – активізувати увагу підлітків до власного "Я", розвинути потреба в пізнанні себе, самовдосконаленні, стимулювати самореалізацію кожного в доступній діяльності з урахуванням індивідуальності. Спілкування з наставниками, оволодіння елементарними трудовими вміннями змінили мотивацію до навчання.

Рожкова Г.М. виділяє  ряд основних проблем, які пов’язані  із переживанням особистості дитини-сироти процесу самоствердження та самоідентифікації:

• відсутність еталона наслідування (ні від кого відштовхуватися, будуючи свій образ);
• травмування особистості самою ситуацією покинутості;
• обмеженість суспільних контактів;
• недостатня інформованість, незнання можливостей професійного старту (прав, способів освоєння професії, самих професій)[3].

Самоствердження неможливо без самовиховання і самовдосконалення. Однак, щоб процес самовиховання і самовдосконалення став ефективним, дитина повинна навчитися спілкуватися не тільки з самим собою, але й зі своїми однолітками. Задоволення потреб у спілкуванні, взаємодії з соціальним середовищем сприяє ствердженню людини в соціумі. Цю думку в своїх дослідженнях розкривають С.Березін, В.Вербець, Ю.Ган, С.Каверін, І.Кузьменков, А.Макаренко.

Крім цього, важливе значення мають ціннісні орієнтації. Діти схильні до наслідування та пошуку абсолютного кумира. Вся справа в тому, кому вони будуть наслідувати, за ким підуть, чого стануть домагатися в житті[21].

Положення винесені Осьмак Л.П., щодо проблем самоствердження  сиріт:

1. Відмінності  способів соціалізації (в сім'ї  та в умовах інтернатних установ  закритого типу) виступають фактором, що обумовлює особливості розвитку змістовних і динамічних характеристик самоствердження як інтегративного особистісного утворення підліткового періоду;

2. Включеність  підлітка в систему реальних  дитячо-батьківських зв'язків є  одним з необхідних умов відповідного встановленим віковим показниками розвитку параметрів самоствердження. Обмеження моделей автономних соціальних ролей і еталонів дитячо-батьківських емоційних відносин, ідентифікація з якими забезпечила б адекватну віком зону найближчого розвитку підлітків, які виховуються поза впливом сім'ї, виступає передумовою деформації змістовних і динамічних характеристик тенденцій самоствердження[26].

Для самоствердження  дітей-сиріт необхідно вже в  дошкільному відділенні розширити  коло спілкування, створити умови для випробовування сил у різноманітній ігрової діяльності з можливо більш широким колом дітей. При цьому важливим є взаємодія дітей різного віку і з різних сімей перш за все тому, що підготовка і проведення спільних заходів (концерти, свята і т.д.) створюють можливості для порівняння себе з іншими, і діти бачать, що вони рівні між собою. Це створює ситуацію успіху, надає їм впевненість у своїх силах, підвищує самооцінку, формує позитивну Я-концепцію[21].

Щодо вольових якостей то, вихованці дитячих будинків, є носіями негативного морального досвіду попереднього, якщо так можна сказати, «сімейного» життя, коли в процесі «сімейного виховання» основним пріоритетом у становленні моральності дитини є негативний приклад батьків. Перебуваючи в умовах дитячого будинку, діти або позбавлені подібного прикладу взагалі, або мають негативний досвід спілкування з батьками. Причому дитина не оцінює аморальну поведінку близьких людей як негативну, на рівні дитячого підсвідомості воно залишається нормою, орієнтиром у власних вчинках.

Дитинство - період, коли закладаються фундоментальні якості особистості дитини, що забезпечують психологічну стійкість, моральні орієнтації, життєдіяльність, цілеспрямованість. Духовні якості розвиваються не спонтанно, вони формуються в умовах батьківської любові, коли сім'я створює умови для розвитку у дитини емоційно-вольової сфери, фізичного здоров'я, психічної рівноваги.

Діти-сироти позбавлені цього,  багато з них мають слабкі вольові якості, проблеми адаптації, відсутність почуття дому[40]. Зазначені особливості призводять до формування таких рис характеру, як ворожість і недоброзичливість до людей, егоїзм, лінь, споживацьке ставлення до життя, неорганізованість і недисциплінованість, нечесність, хитрість, зневага до громадської та особистої власності, прагнення до руйнування, боягузтво, заздрісність, що перешкоджають нормальній соціалізації та успішності в житті дітей-сиріт[36].

У вихованців інтернатів спостерігаються труднощі у встановленні контактів з іншими людьми, серйозні дефекти довільної саморегуляції поведінки, що виражаються в невмінні керувати емоційно-вольовими станами і контролювати свої дії, прояви негативних рис характеру: безвідповідальності, нечесності, егоїзму, лінощів, зневаги до суспільної та особистої власності. Дослідниками були виявлені особливості розвитку особистісних якостей дітей-сиріт, які виховуються поза сім'єю: складність і поверховість спілкування, що виражається в невмінні налагоджувати контакти з людьми навіть при наявності прагнення до спілкування; агресивність - миттєво виникає ворожість з найменшого приводу, що знаходить вихід в образах і жорстоких бійках; схильність до втеч та бродяжництва; недостатня ініціативність; серйозні дефекти довільної саморегуляції поведінки, що виражаються в невмінні самостійно планувати і контролювати свої дії; позиція, заснована на твердому переконанні, що їм «все повинні»; безвідповідальність, що виявляється в невмінні і небажанні відповідати за свої вчинки; песимізм - діти-сироти не впевнені в собі і відчувають страх перед майбутнім.

Важливим аспектом морального виховання в умовах дитячого будинку є прищеплення навичок  самостійності, відповідальності за доручену справу, виховання в дітях прагнення  до порядку, що випливає не стільки  з вимог вихователя, скільки з усвідомлення корисності та необхідності цього для життя.

Особливості прояву самостійності дітьми-сиротами, багато в чому залежать від форми їх влаштування: усиновлення або удочеріння, опіка  та піклування, поміщення в прийомну сім'ю, приміщення в дитячі будинки сімейного типу, приміщення в різні дитячі установи закритого типу (будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, санаторні школи, корекційні освітні установи тощо). Процес становлення самостійності таких дітей є більш успішним при влаштуванні їх на сімейні форми виховання або приміщенні в умови, наближені до сімейних, тому, як у інтернатних установах за дітей вирішують усе вихователі не даючи їм при цьому можливості самостійно вплинути на прийняття рішення щодо їх життєвого шляху, переважно у таких установах вихователі берут усю ініціативу на себе в ре зультаті чого діти є не навченими та непристосованими до життя вони відчувають невдачі в дорослому житті, оскільки не володіють такою якістю особистості як самостійність. Зокрема через це, вони, потрапивши в несприятливі життєві обставини, часто здаються перед ними і, на жаль, опиняються під впливом інших не завжди позитивних структур[28].

Таким чином, особливості самоствердження дітей-сиріт можуть набувати різноманітних, не завжди позитивних форм, які зумовлені зовнішнім середовищем у якому вони виховуються, відсутністю дитячо-батьківських відносин, місцем, де вони здобувають освіту, те, в оточенні яких людей перебувають та до яких результатів прагнуть. На фоні цих особливостей мають слабкий рівень розвитку вольових якостей, адже не мали позитивних прикладів для наслідування того як потрібно жити та вчиняти.

Висновок до розділу першого

Прагнення до самоствердження  є вродженим, але його потрібно виховувати, розвивати, щоб реалізувати свій людський потенціал. Може приймати позитивне, конструктивне, так і негативне, деконструктивне спрямування. Негативний напрямок існує у людей зі слабкою здатністю до адаптації у тих, які борються за свою перевагу за рахунок інших[1].

Взагалі, підходи до визначення місця самоствердження є досить різні. Одним з тверджень є таке, що «потреба в самоствердженні – це особлива потреба людини, яка суб’єктивно переживається як стан внутрішньої напруги, який виникає  в результаті відображення в свідомості спонукання («хочу») реалізувати власні можливості («можу») у відповідності зі значимістю в очах суспільства обраної сфери самоствердження («потрібно»), спонукає соціальну активність людини. Незадоволення даної потреба приносить людині страждання, яке може переживатись по-різному: як втрата самоцінності, невпевненість в собі,втрата статусу та престижу в суспільстві і т.д. Засоби і способи її задоволення безграничні, в тому числі можуть бути і негативні[29].

Так особливому впливу при втіленні цієї потреби  піддаються підлітка, так як вона особливо актуалізується у цьому віці і він найважчим і складнішим зі всіх дитячих вікових груп, що представляє собою період становлення особистості. Разом з тим, це найвідповідальніший період, оскільки закладаються основи моральності, формуються соціальні установки, ставлення до себе, до людей, до суспільства. Крім того, в цьому віці стабілізуються риси характеру і основні форми міжособистісної поведінки. Головні мотиваційні лінії цього вікового періоду, пов'язані з активним прагненням до особистісного самовдосконалення – це самопізнання, самовираження і самоствердження[5]. І саме тому ці діти піддаються найбільшому ризику та впливу, адже не проконтролювавши цей процес він може прийняти негативну лінію, що спричинить деконструктивний розвиток особистості загалом. Діти, які ростуть у звичайних сім’ях та у них є батьки мають перевагу над дітьми позбавленими батьківського піклування та тими, які виховуються у інтернатних установах, вони є більш вразливими адже труднощі у формуванні їх самосвідомості призводять до постійного наслідування інших, поверховості почуттів, агресивності. Як показують спостереження і досвід роботи з дітьми - намагаючись самоствердитися, дитина-сирота демонструє свою самостійність відмовою від підпорядкування правилам і моральним нормам[33]. І взагалі, до більшості життєвих ситуацій вихованці дитячих установ інтернатного типу виявляються значно менш підготовленими. Наслідки цих порушень позначаються і в дорослому житті, до якої колишнім вихованцям таких закладів важко адаптуватися. Умови виховання дитини накладають відбиток на все його життя і служать відправною точкою формування особистості[6]. Вони не здатні проявляти навіть вольвові зусилля задля того, щоб вирішувати власні проблеми, адже до моменту їх виходу у життя за них це робили інші, вони позбавлені навіть такого вміння, однак говорити так радикально про всіх не можна, але воля відіграє велику роль при становленні самоствердження дитини, адже проявляючи власні вольові якості, вирішуючи за допомогою них важливі та складні проблеми, дитина показує власну цінність іншим та бачить як її оцінюють оточуючі, при цьому обирає одну із трьох стратегій самоствердження, описаних у даній роботі, а саме:

1. Самопригнічення,  невпевнена стратегія поведінки.

2. Агресивна стратегія чи стратегія домінування.

3. Конструктивна  стратегія[4].

Таким чином, форми  самоствердження у підлітковому віці можуть бути різноманітними. Батьки та вчителі повинні активно слідкувати за цим. Спосіб самоствердження залежить від характеру домагань особистості, її вихованості, реальних можливостей, рівня розвитку вольових якостей, наявних здібностей та самооцінки. Особливому впливу у цей період піддають діти-сироти, які мають великий ризик негативного самоствердження. Аналізуючи дослідження вчених, також відомо, що дітям-сиротам притаманний слабка вольова організація, як наслідок негативного або відсутнього прикладу з боку дорослих. Виходячи з цього дана проблема стала предметом нашого дослідження.