Поняття про соціальну та етнічну ідентичність

Етнічна належність подібна  зв’язку з жінкою – вона природна, щоб її заперечувати, та інтимна, щоб  постійно говорити про неї.

Джордж Сантаяна

2.2. Поняття про соціальну та  етнічну ідентичність

Соціальна ідентичність – це та частина Я-концепції індивіда, яка виникає в результаті усвідомлення свого членства в соціальній групі (групах) разом з ціннісним і емоційним значенням, що надається цьому членству.

В першу чергу це, звичайно, спосіб організації для даного індивіда його уявлень про себе і про  групи, до яких він суб’єктивно належить. Але соціальна ідентичність це і те, що індивід робить з його позиції в соціальній структурі, яка визначає його ідентичність, і те, що він думає про місце в цій структурі. Отже, це не лише знання, а й емоційна значущість членства в групі.

Етнічна ідентифікація  є процесом, а етнічна ідентичність результатом цього процесу. Поняття  етнічності – субпоняття по відношенню до поняття “ідентичність”. Перед людиною простеляється багатий вибір можливих джерел самоідентифікації. Найбільш важливими серед них є наступні (за С. Хантінгтоном):

1. Аскриптивні – вік, стать, кровна спорідненість, етнічна і расова приналежність;
2. Культурні – кланова, племенна, мовна, національна, релігійна, цивілізаційна приналежність;
3. Територіальні – найближче оточення, село, місто, район, область, регіон, кліматична зона, континент, півкуля;
4. Політичні – фракційна і партійна приналежності, відданість лідеру, групи інтересів, ідеологія, інтереси держави;
5. Економічні – робота, професія, посада, робоче оточення, наймачі, галузі, економічні сектори, профспілки, класи, держави;
6. Соціальні – друзі, клуби, команди, колеги, компанії для розваг, соціальний статус.

Будь-який індивід може бути залученим до багатьох перерахованих  вище групувань, однак це не означає, що вони стануть для нього джерелами ідентичності. Деякі ідентичності людина може відкидати (при зміні роботи чи країни), інші ідентичності, наприклад, територіальні чи культурні, є ієрархічними за своєю суттю. Широкі ідентичності включають у себе ідентичності вузькі, при цьому останні можуть конфліктувати зі “старшими” – скажімо, людина може ототожнювати себе з певним містом чи регіоном (“я – одесит”, “я – донбасівець”), однак не обов’язково ототожнює себе з країною. До того ж деякі ідентичності одного і того ж рівня можуть і не бути “всеохоплюючими”. Існує, наприклад, у деяких країнах інститут подвійного громадянства, коли людина може заявити, що вона одночасно – росіянин і француз; однак подвійної релігійності не існує – неможливо бути одночасно християнином і мусульманином.    

До останнього часу етнічність як чинник, який постійно впливав на людину не аналізувався як такий що, має перспективу, навпаки, перспектива  бачилась К. Марксом як знищення міжетнічних, міжнаціональних відмінностей. Історія показала, що етнічне начало набагато більш суттєве для людини, аніж це вважали фундатори марксизму.

Етнічна ідентичність може зберегтися навіть без єдиної мови, території, стійких ознак єдиної культури, як наприклад у циган. Але  поки цигани усвідомлюють свою особливість, порівнюючи себе з представниками інших народів, сумніватися у наявності циганської ідентичності було б абсурдно.

Хоча протягом багатьох років етнічність є ключовим поняттям соціології, психологічної антропології, а проте як і колись нечітким є  його значення, застосування і співвідношення з іншими поняттями. Дехто схильний вважати, що в епоху постнаціоналізму етнічність трансформується в інші феномени: соціальні, психологічні, політичні, економічні, а чуттєве “самовизначення через належність” наявне лише в доіндустріальних суспільствах. Це не зовсім так: етнічність ніколи повністю не зникає і за певних обставин може бути задіяна та актуалізована на будь-якій стадії історичного розвитку суспільства.

У кризовій ситуації значущість етнічного “Я” суттєво підвищується (ефект “ситуативної” етнічності), а у період суспільної стабільності немовби “завмирає”, віддаючи своє місце цілком соціальним характеристикам. Окрім цього виявлено, що в “Я” – образі груп меншості “вага” етнічного “Я” набагато вища, аніж у представників титульного етносу.

Ідентичність є продукт  соціальної взаємодії й виникає  із діалектичного взаємозв’язку  індивіда і суспільства. Вона є результатом  проекції індивідами на себе очікувань  і норм інших. Не викликає сумніву, що етнічність – це групова характеристика, яка виявляється у порівнянні “нас” з “іншими”. Шибутані стверджує, що етнічність – ідентифікаційна категорія і на індивідуально-особистісному рівні виступає у якості особливої форми “Я” – концепції. Я не знаю про те, що я “білий”, поки не буду знати про існування чорних, так само і про те, що я європеєць, до того часу, поки не буду знати про існування азіатів, африканців та американців.

Етнічна ідентичність є  складовою частиною соціальної ідентичності особистості, психологічна категорія, яка відноситься до усвідомлення своєї приналежності до певної етнічної спільності. Етнічна ідентичність – це результат когнітивно-емоційного процесу усвідомлення себе представником етносу, певний ступінь ототожнення себе з ним і відокремлення від інших етносів. Г. Г. Шпет визначає етнічну ідентичність як переживання своєї тотожності з однією етнічною спільнотою і відокремлення від іншої.

Як феномен, етнічна  ідентичність кожної групи може включати в себе різноманітний ряд самоідентифікацій  етносу та пов’язаних з ними самоописів, які ґрунтуються на унікальних культурних та соціальних особливостях групи. Наприклад, циганська етнічна ідентичність включає самоідентифікацію з неосідлим способом життя, українці вважають вживання сала важливою особливістю, що відрізняє їх від нехристиянських народів. У її структурі звичайно виділяють два основних компоненти - когнітивний (знання, уявлення про особливості власної групи й усвідомлення себе як її члену на основі визначених характеристик) і афективний (оцінка якостей власної групи, відношення до членства в ній, значущість цього членства). Деякі автори виділяють і поведінковий компонент етнічної ідентичності, розуміючи його як реальний механізм не тільки усвідомлення, але і прояву себе членом визначеної групи.

Серед головних складових частин когнітивного компоненту етнічної ідентичності виділяють, по-перше, етнічну поінформованість, яка включає знання про етнічні групи – свою та чужі, їх історію, звичаї, особливості культури, та, по-друге, етнічну самосвідомість.

На основі знань про  свою та чужу групи формується комплекс уявлень, що утворюють систему етнодиференцюючих ознак. Такими ознаками може виступати мова, цінності, історична пам’ять, релігія, міф про спільних предків, народне мистецтво тощо.

Етнодиференціюючі ознаки майже завжди відбивають деяку об’єктивну реальність, найчастіше елементи духовної культури. Але відображення може бути більш-менш адекватним, більш-менш перекрученим, навіть помилковим. Наприклад, спільність походження членів сучасних етносів - це красивий міф; з однієї і тією ж територією можуть асоціювати себе кілька народів. Багато елементів народно-побутової культури збереглися тільки в етнографічних музеях. Етнічна мова може бути втрачена більшістю населення і сприйматися лише як символ єдності.

Іншими словами, етнічна спільнота – це насамперед спільність уявлень про які-небудь ознаки, а не сама по собі культурна «отличительность».

Але етнічна ідентичність – це не тільки усвідомлення своєї  тотожності з етнічною спільнотою, але й її оцінка, значущість членства в ній, етнічні почуття, що поділяються. На думку Г. У. Солдатової, гідність, гордість, образи, страхи є найважливішими критеріями міжетнічного порівняння. Ці почуття спираються на глибокі емоційні зв’язки з етнічною спільністю і моральні зобов’язання стосовно неї, що формуються в процесі соціалізації індивіда.

Афективний компонент  етнічної ідентичності виявляється  в етнічних атитюдах або (за В. О. Васютинським) поставах. Позитивні атитюди включають задоволеність членством в етнічній групі, бажанням належати до неї, гордість за досягнення свого народу. Наявність негативних атитюдів до своєї етнічної групи включає заперечення власної ідентичності, почуття приниженості, надання переваги іншій групі у якості референтної.

Класичне визначення ідентичності із словника Райкрофта “Критичний словник психоаналізу”: “Ідентичність – почуття безперервності свого буття як сутності, яке відрізняється від усіх інших. Ідентифікація – процес, за допомогою якого людина або а) розповсюджує свою ідентичність на кого-небудь іншого, або б) запозичує від кого-небудь; або в) змішує або плутає свою ідентичність з ідентичністю іншого”.

Свій початок дослідження  ідентичності беруть у двох напрямках  психології: психоаналітичному та біхевіористському. Традиції цих шкіл знайшли своє продовження  в психологічній антропології у вивченні етнічності, як одної з форм соціальної ідентичності, як на рівні свідомості, так і з урахуванням несвідомого чинника.

У становленні соціально-психологічного підходу до дослідження ідентичності, основою якого є вивчення особистості як члена спільноти, групи, внесла значний вклад і когнітивна психологія (Г. Теджфел, Дж. Тернер).

Хто вперше ввів поняття  “ідентичність” до цих пір залишається  невідомим, але на даний момент, враховуючи хронологію написання наукових праць, з певною долею упевненості, можна сказати, що піонером у вживанні терміна був З. Фройд, з його перцептивною ідентичністю. У своїх працях він згадує ідентичність у дещо різних смислах. Можна навіть говорити про еволюцію поняття ідентичність у його працях. Перше – у “Трактуванні сновидінь” вперше вживає термін ідентичність у наступному контексті: “У пацієнта підвищений рівень чутливості; у результаті раннього досвіду і на підставі своїх несвідомих очікувань він з самого початку звертає увагу на все, що сприяє повторенню і створює перцептивну ідентичність”. У другому випадку Фройд визначає ідентифікацію  як “асиміляція одного “Я” іншим, в результаті якої перше “Я” веде себе у певному відношенні так само як, і друге, імітуючи його і в деякому смислі вбираючи його в себе”.¹  Дослідники відмічають, що у даному контексті у поняття “ідентифікації” Фройд вкладає зміст близький до поняття “наслідування”, ключовому для теорії Тарда.

У більш пізній період своєї наукової творчості вживає поняття ідентичність в етнічному смислі. “Свідомість внутрішньої ідентичності” у Фройда включає почуття гіркої гордості, яке збережене його гнаним, розсіяним народом, якого зневажають (1913).

У праці “Психологія  мас і аналіз Я” (1914) Фройд розглядає  ідентифікацію не тільки як несвідомий емоційний зв’язок дитини з батьками, але й як важливий механізм взаємодії між індивідом і соціальною групою. Заслуга Фройда також у тому, що він відзначив потенціал цього поняття, як загальної ідентифікації, яку розділяють члени групи, для дослідження природи групи, її згуртованості.

Д. Мід, автор концепції соціально-орієнтованого “Я”, розглядав ідентифікацію як результат соціальної взаємодії. У якості інструментів ідентифікації він вводить поняття “узагальнений інший”, під яким має на увазі сукупність знеособлених установок, норм і цінностей суспільства. У процесі спілкування з іншими людьми індивід починає дивитися на себе зі сторони, тобто як на соціальний об’єкт. За Мідом, людина набуває свідомості і власне “Я” лише в груповій дії, немовби приміряючи на себе ролі “узагальнених інших”.

Е. Еріксон вважає, що основу у розуміння ідентичності заклав У. Джеймс. Хоча він і не вживав цього терміна, і називав його характером, але скоріше це суб’єктивне натхнення відчуття тотожності і цілісності, яке гостро переживається і є переживанням ідентичності, аніж характером, в загальноприйнятому значенні цього слова.

Еріксон сформулював  концепцію ідентичності і вивів  її на центральне місце в сучасній соціальній теорії. До усвідомлення значущості цієї проблеми він прийшов після ІІ світової війни, надаючи психотерапевтичну допомогу її учасникам – американським солдатам. Проблему ідентичності Еріксон назвав стратегічною для США 50-60-х років ХХ ст. з її різкими расовими і соціальними відмінностями, напливом іммігрантів і проблемами корінних американців. Він визначив коло основних понять і проблем, пов’язаних з ідентичністю, які зберігають актуальність для соціальних психологів. Еріксон виділив поняття психосоціальної ідентичності як продукту взаємодії між суспільством і особистістю.

Психосоціальна ідентичність характерна тільки для зрілої особистості, у якої внутрішня тотожність і  безперервність синтезуються з прагненням її інтеграції із соціальними структурами (державою, нацією, різними соціальними  групами). У якості опосередкованого інструмента ідентифікації, замість “узагальненого іншого” Д. Міда, у Еріксона виступає “ідеологія” – систематизована сукупність ідей та ідеалів.

У структурі ідентичності Еріксон виділяє позитивні і  негативні елементи. Формування ідентичності завжди супроводжується протиборством цих двох складових. В залежності від сили суспільної кризи можливе виникнення ситуації, коли у значної кількості людей негативні елементи виходять на перший план за межі позитивної ідентичності. Негативна ідентичність будується за схемою “я або ми не такі-то” і вміщує неприйняття або заперечення того чи іншого соціального об’єкта або тотальне протиставлення “нас” – “їм”. Причому “вони” зазвичай виступають в особистісних уявленнях кращими, аніж “ми”.

Таким чином, сьогодні наука  дозволяє виділити при вивченні етнічної ідентичності декілька самостійних рівнів.