Поняття про соціальну та етнічну ідентичність

Таким чином, хоча й існує  думка про те, що етнічна належність володіє тенденцією до приписування спільного походження, як правило спадкового, в деяких випадках людина, реалізовуючи свою свободу вибору, може брати безпосередню участь у формуванні своєї ідентичності.

 

Запитання для самоперевірки

1. Що таке соціальна (етнічна) ідентичність?
2. Охарактеризуйте основні компоненти етнічної ідентичності.
3. Які основні джерела самоідентифікації?
4. Назвіть рівні етнічної ідентичності?
5. Як співвідносяться поняття етнічна самосвідомість і етнічна ідентичність та етнічна ідентичність і етнічність?
6. Які основні етапи становлення етнічної ідентичності (за Піаже)?
7. Наведіть приклади впливу соціального контексту на формування етнічної ідентичності.

 

Список рекомендованої літератури:

 

1. Александренков Э. Г. «Этническое самосознание» или «этническая идентичность» // Этнографическое обозрение. – 1996. - № 3. – С. 13—22.
2. Белинская Е. П., Стефаненко Т. Г. Этническая идентичность: понятие, формирование, модели измерений // Этническая психология. Хрестоматия. – СПб.: Речь, 2003. – С. 175-181.
3. Винер Б. Е. Формы этничности, бывает ли у этноса сущность и что сторонники академика Бромлея могут взять у новых теорий // Журнал социологии и социальной психологии. – 2005. – Том VІІІ. – № 2. – С. 142-164.
4. Данилюк І. В. “Мовні конфлікти” та конструювання етнічної і національної ідентичності // “Соціальна психологія”. – Київ, 2005. – №.3 (11) – С. 43-51.
5. Донцов А. И., Стефаненко Т. Г., Уталиева Ж. Т. Язык как фактор этнической идентичности // Вопросы психологии. – 1997. – № 4. – С. 75-86.
6. Климчук Ф. Д. Этнос и перепись: парадоксы статистики // Ожог родного очага. – М.: Прогресс, 1990. – С. 92-106.
7. Левкович В. П., Панкова Н. Г. Проблемы формирования этнического самосознания у детей в работах зарубежных ученых // Советская этнография. – 1973. - № 5. – С. 123-131.
8. Снежкова И. А. К проблеме изучения этнического самосознания у детей и юношества (по материалам Киевской и Закарпатской областей // Советская этнография. – 1982. – № 1. – С. 80-88.
9. Стефаненко Т. Г. Развитие и трансформация этнической идентичности // Этнопсихология. – Екатеринбург: Деловая книга, М.: Институт психологии РАН «Академический Проект». – 2000. – С. 217-235.
10. Хантингтон С. Кто мы? Вызовы американской национальной идентичности. – М.: «Изд-во АСТ»: «Транзиткнига», 2004. – С. 15-68.

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Трансформація етнічної  ідентичності та її типи

 

В останні роки внаслідок  зростання міграційних процесів (так у період з 1965 по 2000 роки у  США прибули 23 мільйони іммігрантів, переважно з Азії та Латинської Америки) перед науковцями постала потреба у вивченні трансформації етнічної ідентичності в контексті акультурації.

Вперше учені звернулися до проблеми так званої акультурації на початку 30-х років ХХ ст. і зв’язано це було з крутим поворотом етнографів США від вивчення первісності  до детального дослідження сучасності. У перших працях з проблеми акультурації дослідники прагнули прослідкувати, яких змін зазнають культури різноманітних, головним чином індіанських, груп під впливом європейської культури, і виявити деякі закономірності цих культурних змін.

Кількість польових досліджень з кожним роком  так зростала, що невдовзі виникла нагальна потреба  в узагальненні й оцінці проведеної уже роботи, у певній уніфікації цілей, програм і методів дослідження  акультурації. За здійснення цього  взявся створена при Коломбійському університеті Рада з досліджень в галузі соціальних наук, яка, починаючи з 1930 р. субсидіювала дослідження акультурації. Для напрямку цієї роботи при Раді було створено особливий Комітет у складі видатних учених США – Роберта Редфільда, Ральфа Лінтона і Мелвіна Херсковіца, які розробили «Меморандум по вивченню акультурації».

У Меморандумі вміщувалось  наступне визначення акультурації:

«Під акультурацією розуміються ті явища, які мають місце, коли групи індивідуумів з різними (различными) культурами вступають у довготривалий і безпосередній контакт, внаслідок чого змінюються початкові (первоначальные) культурні моделі одної або двох груп»¹.

У Меморандумі 1936 р. обговорювалися наступні проблеми: типи контактів  між групами, при яких акультурація стає можливою; фактори, які впливають на те, які саме культурні риси сприймаються даною групою і чому; особливості трансформації культурних рис у процесі відбору і переосмислення групою, що їх сприйняла; роль індивідуума у відборі та перетворенні культурних рис тощо.

Сутність процесу акультурації зводиться до взаємного вибіркового  засвоєння кожної із цих груп матеріальних і духовних благ та культурних цінностей  іншої групи, внаслідок чого культури обидвох груп зазнають певних змін. Причому, як показує практика, в культурі домінуючої групи змін відбувається менше. Ступінь цих змін залежить від ряду факторів: психологічних, демографічних, географічних, історичних, економічних, соціальних, ідеологічних тощо, серед яких особлива роль належить психологічним факторам.

Хоча об’єктом змін і  перетворень в процесі акультурації є  саме культура, однак сутність процесу культурних змін, як стверджував  Р. Лінтон, полягає в індивідуальних психологічних процесах пізнавання і забування.  У статті «Психологія і етнографія» він пише:

«Мені здається, що без його (психолога. – І. Д.) труда ми можемо досягти лише поверхового розуміння культурних процесів. Ми жваво розмірковували про явища культурних змін, нерідко забуваючи, що ці зміни в кінцевому результаті складаються із змін у відношенні і звичках індивідуумів, які складають укупі суспільство. Ми не знаємо і не будемо знати, як здійснюються такі зміни, поки психолог не скаже нам цього»¹.

Таким чином, культура розглядається  етнопсихологами як похідна індивідуальної людської психіки. Слід відмітити також, що якраз Лінтон висунув гіпотезу про «приховану (скрытую) культуру (covert culture), до якої він відносить всі психологічні аспекти культури. Матеріальна ж культура разом з вчинками і діями людей складає у своїй сукупності так звану «відкриту культуру» (overt culture). Народ може прийняти від іншого народу і включити у свій вжиток під тиском обставин багато нових для нього речей; люди можуть змінити свої звичаї і норми поведінки, тобто їхня «відкрита культура» може значно змінитися. А насправді всі зміни, що відбулися – чисто зовнішні: психічний світ представників цього народу (тобто «прихована культура») володіє особливою стійкістю. Ця гіпотеза допомагає пояснити з позицій етнопсихології доволі розповсюджене у процесах акультурації явище, а саме: чому під сильним тиском більш домінуючої культури у етнокультурних меншин довго зберігаються багато рис їх матеріальної й духовної культури, зберігається їх етнічна самосвідомість, віра у відродження їхнього народу.

Переходячи до розгляду етнічних (культурних) ідентичностей, слід відзначити, що для  більшості індивідів характерна моноетнічна  (культурна) ідентичність, що збігається з офіційною етнічною приналежністю. Як й інші варіанти ідентичності вона виявляється в безлічі рівнів інтенсивності. При сприятливих соціальних та історичних умовах позитивна етнічна ідентичність супроводжується почуттями гордості, гідності, оптимізму, впевненості, задоволення, патріотизму. У крайньому випадку вона може перетворитися на етноцентризм, націоналізм та навіть фашизм.

Для визначення індивідуальних орієнтацій щодо акультурації, на думку  Джона Беррі, потрібно знати як відбувається процес ідентифікації зі своєю власною та базовою культурою. Так, модель двох вимірів включає чотири варіанти етнічної ідентичності, при яких індивід з різним ступенем інтенсивності ідентифікує себе з однією, двома чи навіть декількома етнічними спільнотами.

 

Схема Дж. Беррі щодо можливих варіантів ідентифікації або акультураційних стратегій:

 

Ідентифікація зі своєю культурою	Ідентифікація з базовою культурою
	сильна	слабка
сильна	інтеграція	сепарація сегрегація
слабка	Асиміляція	маргіналізація

 

Моноетнічна ідентичність з чужою етнічною групою чи зміна  етнічної (культурної) ідентичності, як уже відзначалося, можлива у випадках, коли в поліетнічному суспільстві «чужа» група розцінюється як така, що має більш високий економічний, соціальний і т.д. статус, ніж власна. Моноетнічна ідентичність з чужою етнічною групою призводить до повної асиміляції, тобто прийняття традицій, цінностей, норм, мови чужої групи аж до - за умови прийняття індивіда групою - повного розчинення в ній. Підходящою метафорою для процесу асиміляції буде не плавильний тігель (котел), а, як висловився Джордж Стюарт, «перегінний куб», в якому “чужорідні елементи, які добавляються (добавляемые) малими порціями, не просто плавилися, але перемішувалися і переганялися , причому перегонка не зачіпала сутності початкової (первоначальной) субстанції”¹.

Відповідно до даних  численних досліджень, мігранти, що прибувають на постійне проживання, більш схильні до асиміляції, ніж ті, що перебувають тимчасово в даній країні. У свою чергу, люди, що емігрують із метою одержання освіти, покращення економічного становища, асимілюються досить легко, у той час як біженці, які немовби “виштовхнуті” політичними катаклізмами, психологічно опираються розірванню зв'язків із батьківщиною й асимілюються набагато довше і з великими труднощами. У більш ранніх дослідженнях зазначалося, що кращий варіант культурної адаптації - асиміляція з домінуючою культурою. Зараз вважається, що більш реальним і більш успішним для етнічних меншин є бікультуралізм, що досягається в процесі інтеграції.

Сильна ідентифікація  з кількома взаємодіючими групами  веде до формування поліетнічної ідентичності. Люди, що мають таку ідентичність, мають особливості обидвох груп (як власної, так й «чужої»), усвідомлюють свою подібність з обидвома культурами. Ця стратегія отримала назву інтеграції, вона характеризується ідентифікацією як із старою, так і з новою культурами й зумовлює виникнення «мозаїчного» суспільства, де кожен елемент мозаїки зберігає свою неповторність, а всі взаємодіючі групи створюють нову цілісність. Множинна або полікультурна ідентичність найбільш вигідна для людини, вона дозволяє їй використовувати досвід однієї групи для адаптації в іншій, опановувати багатства ще однієї культури без збитку для цінностей власної. Таких людей називають посередниками чи мостами між культурами. Усвідомлення і прийняття своєї приналежності до двох етнічних спільнот благотворно позначається і на особистісному рості вихідців з міжетнічних шлюбів.

Але можлива і слабка, чітко не виражена етнічна ідентичність як зі своєю, так і з чужою етнічними  групами - маргінальна етнічна ідентичність, яка буде докладніше розглядатися далі.

Якщо мігрант не ідентифікує  себе ні з культурою етнічної більшості, ні з культурою етнічної меншості, то результатом є етнокультурна маргіналізація. Це може бути наслідком відсутності можливості (або інтересу) підтримки культурної ідентичності (часто через змушені або нав’язані культурні втрати) і відсутності бажання установлення стосунків із навколишнім суспільством.

При цьому етнічна  цілісність (зберігання етнічної ідентичності), що довгий час аналізувалася як дизфункціональна, насправді може грати позитивну роль по зменшенню культурного шоку для недобровільних мігрантів і підтримки позитивної самоідентифікації.

Передбачається, що недомінантні групи та їхні члени вільні у виборі стратегії акультурації, але це не завжди так. Коли домінуюча група обмежує вибір або змушує до певних форм акультурації, тоді використовуються інші терміни.

Наприклад, люди можуть іноді  вибирати сепарацію (від лат. separatio - відділення) відхід від об’єкту або припинення з ним яких-небудь відносин. Поняття сепарації означає, що представники етнічної меншості добровільно заперечують культуру більшості і зберігають свої етнічні особливості. Однак якщо вибір цієї стратегії навязується меншині домінуючою більшістю, то вона буде називатися сегрегацією. Те ж саме стосується й стратегії асиміляції, якщо представники меншості (мігранти) її обирають добровільно це називається “плавильний котел”, але якщо їхній вибір змушений, те це більше схоже на “прес”.

Маргіналізація рідко  є результатом вільного вибору індивідів, частіше вони стають маргіналами в результаті спроб насильницької асиміляції у сполученні з насильницьким відторгненням (сегрегацією).

Тільки інтеграція може бути добровільно обраною й успішною стратегією акультурації у груп етнічних меншин, коли основні установки домінуючої групи по відношенню до культурних розбіжностей - відкритість і прийняття.

Для досягнення інтеграції потрібно взаємне пристосування, що включає в себе прийняття обома групами права всіх етнічних груп жити як культурно різноманітні народи. Ця стратегія вимагає від недомінантної групи адаптації до основних цінностей домінуючого суспільства, а домінуюча більшість повинна бути готова адаптувати свої соціальні інститути до потреб всіх етнічних груп мультикультурного суспільства.

Запитання для самоперевірки: