Поняття про соціальну та етнічну ідентичність

Ю. М. Плюснін описує наслідки соціалізації, патологічної за характером, представників малих північних народів, що виражається в узагальненій – особистісній, поведінковій, настановній, ціннісній – деформації індивіда, феномен “вторинної акультурації” маргінальної особистості, що приводить до розвитку типу неофіта-націоналіста.

“Сильна орієнтація на родинні  і сусідські зв’язки, безпосереднє (тобто на задане функціонально) спілкування  як складові майбутньої діяльності традиційного суспільства протистоїть не менш сильній орієнтації на внутрішньопоколінні  професіонально детерміновані зв’язки, які задаються інститутами соціалізації сучасного суспільства. Конкуренція протилежних орієнтацій моделей виховання захоплює зсередини всю систему цінностей особистості і в кінцевому рахунку має своїм результатом її психосоціальну дезадаптацію. Конфлікт на рівні культурних орієнтацій і цінностей приводить до формування отклоняющегося поведения у побуті й в діловому житті, підвищеній соціальній тривожності й зниженій стійкості до соціальних стресів, до втрати здатності розвивати професіональні якості”¹.

У спільній роботі російського психолога О. І. Маховської та французького дослідника М. Бургоса “Шляхи соціалізації дітей російських емігрантів у Франції крізь призму “історій життя” зазначають, що в еміграції маргіналів можна знайти серед “одиноких бездітних інтелектуалів, чия позиція є антисуспільною по суті”².

Інший дослідник  Ю. Рижов у доповіді “Християнство і маргінальність” зупиняється на розгляді аспектів маргіналізації за релігійною ознакою, що відноситься до “свідомо обраної маргіналізації” (термін Л. М. Баннікової). В історії релігії походження і розвиток тих або інших релігійних співтовариств пояснюється, головним чином, депривацією, тобто будь-яким станом, що породжує в людини або групи відчуття власної знедоленості в порівнянні з іншими людьми або групами. Звичайною реакцією на депривацію є пошук нових цінностей, нової віри, змісту і мети існування. Здається очевидним, що наявність тієї або іншої форми депривації призводить до наступної маргіналізації особистості або групи. При цьому людина може навіть пишатися своїм новим – маргінальним, з погляду зовнішнього спостерігача – статусом.

Інший аспект проблеми діалогу між християнством і  сучасною культурою – це неоднозначність (і навіть – принципова неможливість строгого визначення) поняття “норми”. Адже маргінальність тієї або іншої групи визначається, зокрема, за цінностями, що відрізняється від загальноприйнятої “норми”, але чи можна в плюралістичній культурі говорити про об’єктивне існування цінностей, що приймаються усіма? Якщо ні, тоді, може бути, маргінальність – це просто фікція? Скажемо, є безліч локальних культур, кожна з яких рівноцінна і має право на існування.

Підбиваючи  підсумок різноманіттю сучасних поглядів на проблему, можна зробити наступні висновки. На початку 90-х років ХХ ст. явно зростає палкий інтерес до цієї проблематики. При цьому позначилися ставлення до неї як до теорії, що властива саме західній соціальній психології, та як публіцистична традиція. Проте, констатація цього явища в нашому суспільстві, його специфічні риси і масштаби, обумовлені унікальністю ситуації «революційного переходу», визначили потребу більш чіткого визначення його параметрів, теоретичних підходів до його дослідження.

Центральним пунктом  у змістовному визначенні поняття  стає образ перехідності, проміжності, що відповідає специфіці вітчизняної ситуації. Головна увага спрямована на аналіз феномена в соціальній структурі. Маргіналізація визнається широкомасштабним процесом, з одного боку, що приводить до важких наслідків для великих мас людей, що втратили колишній статус і рівень життя, з іншої, ресурсом формування нових відносин.

При цьому процес цей повинний бути об’єктом соціальної політики на різних рівнях, що має різний зміст у відношенні різних груп маргіналізованого населення.

 

3.1.4. Види маргінальності

У даний час  концепція маргінальності знаходиться  в стадії подальшого розвитку. Узагальнюючи досвід вивчення поняття “маргінальності” Дж. Б. Манчіні виділяє три типи маргінальності:

• культурна;
• структурна;
• маргінальність соціальної ролі.

Культурна маргінальність — у її класичному визначенні відноситься до процесів крос-культурних контактів і асиміляції. В основі цього типу маргінальності — взаємини систем цінностей двох культур, у яких бере участь індивід, результатом яких стає двозначність, невизначеність статусу та ролі. Класичні описи культурної маргінальності дали Стоунквіст і Парк (як вже згадувалося раніше).

Структурна  маргінальність — відноситься до політичного, соціального й економічного безсилля деяких позбавлених виборчих прав і/або поставлених у невигідне положення сегментів усередині суспільства.

Маргінальність  соціальної ролі — маргінальність цього типу виникає в наступних випадках: у випадку невдачі при спробі віднесення до позитивної референтної групи; перебування в ролі, що лежить між двома поруч розташованими ролями; членство в групах, які називають маргінальними (деякі професійні групи); до цього ж типу відносять і ті соціальні групи, що цілком поза основним плином соціальної організації (наприклад, цигани, бездомні і т.д.)

 

Досліджуючи ступінь  гостроти маргінальності і ставлячи, власне кажучи, проблему виміру цього  явища в різних соціальних ситуаціях, Манчіні пропонує таку систему виміру. Крайній ступінь маргінальності - це психічна дезорганізація і/або суїцид. Для визначення ступеня маргінальності як стану індивіда, Манчіні вводить поняття сутнісної і процесуальної маргінальності (Essential vs Processual Marginality), що визначають “природу” маргінальності тих або інших соціальних суб’єктів. Розбіжності між ними — у ступені статичності або динамічності маргінальної позиції, що займає індивід або група. Перший вид маргінальності зв’язаний скоріше з положенням у структурі, коли індивід стає маргіналом “по визначенню”.

Другий вид заснований на переміщенні між двома групами, коли особистість намагається рухатися з однієї соціальної позиції в іншу. У цьому випадку маргінальність має місце, коли в процесі руху з групи, «що подає», (feeder-group) до «приймаючої» (recipient group) — зазвичай позитивній референтній групі, особистість ще має корені в колишній, але ще не цілком прийнята в нову. Очевидно, сутнісна і процесуальна маргінальності узагальнюють у собі ознаки, у першому випадку, культурної і структурної, а в другому — соціально-рольової маргінальності.

Ступінь маргінальності залежить від того, чи є соціальна ситуація, у якій знаходиться індивід, постійною і центральною частиною його життя. І. П. Попова у збірнику “Маргинальность в современной России: общие тенденции, региональная специфика» наводить наступні виміри маргінальності, які запропонував Манчіні:

1. Мінливість ситуації: чим більше сталість і незмінність маргінальної ситуації, тим більше ступінь непристосованості; (наприклад, негри в Бразилії знаходяться у відносно постійній позиції маргінальності тому, що сила традиції (пізнє звільнення від рабства) ускладнює соціальні зміни).

2. Помітність: чим більше ступінь центральності маргінальної ситуації відносно особистої ідентичності, тим більше ступінь непристосованості (наприклад, ще Парк зауважував, що цигани не є по-справжньому маргінальними людьми, тому що вони носять свої “домашні зв’язки” (“home ties”) із собою, їхня маргінальність периферійна до їх сутнісної ідентичності).

3. “Видимість”: чим більше помітність маргінальності особистості, тим більше високий ступінь непристосованості (тут відзначається розбіжність між суб’єктивною маргінальністю, видної тільки індивідові (як у випадку переходу), і об’єктивною маргінальністю, видимої як особистості, так і оточуючим).

4. Культурний конфлікт: високий ступінь і міра розбіжності у формах культур двох референтних груп — високий ступінь непристосованості. Тут слід уточнити, що розбіжності у формах культур різних груп самі по собі не спричиняють конфлікт. Саме з цього приводу Головенскі критикував концепцію маргінальності, справедливо зауважуючи, що будь-яке сучасне суспільство не має монолітної культури і, таким чином, кожний міг би розглядатися як маргінал деякою мірою. Але, заперечує Манчіні, розбіжності самі по собі не створюють маргінальність, особливо в контексті плюралістичного етносу. Маються на увазі розбіжності, що несумісні з загальною орієнтацією особистості, і здатні створити занепокоєння, тривогу.

5. Груповий конфлікт: чим вище ступінь конфлікту між двома групами як політичними і соціальними суб’єктами, тим вище ступінь непристосованості маргінальної особистості, що потрапила між ними.

6. Позиція “групи, що подає”: від ступеня, з яким  група маргінальної особистості,  що подає, протестує, обурюється  або перешкоджає її рухові  в приймаючу групу, буде зростати непристосованість.

7. Проникність “приймаючої” групи: разом з ростом ступеня, з яким приймаюча (рецепієнтна) група протестує, обурюється або противиться рухові маргінальної особистості в її ряди, буде рости непристосованість. Як відзначав Мертон, маргінальна та особистість, яка хоче залишити одну групу членства заради іншої, до якої доступ соціально закритий.

8. Напрямок ідентифікації: чим більше рівнозначність ідентифікації особистості з двома вищезгаданими групами, тим більш високим є ступінь непристосованості. Це випадок, коли особистість, що бере участь у двох культурах, буде переживати маргінальність, тільки якщо вона ідентифікує себе одночасно з обома. Позиція досить складна. Шляхи її вирішення дослідники розглядали в різних ситуаціях. Одне з припущень — більш стійка ідентифікація з тією або іншою групою буде допомагати вирішенню конфліктів, властивих маргінальності. Інша точка зору — подвійна ідентифікація може мати як результат скоріше збагачення, ніж конфлікт.

9. Добровільна (свідома) природа позиції: чим більше ступінь добровільності, з яким особистість пішла на заняття позиції, що робить її маргінальною, тим менше ступінь непристосованості. Змушене заняття маргінальної позиції може свідомо мати більш руйнівні соціальні і психологічні наслідки для індивідуумів і груп, ніж маргінальність, нав’язана вільним вибором. Це питання стає особливо гостро в структурній (соціальній) маргінальності. Воно пов’язане з регулюванням тих умов, у яких відбувається маргіналізація окремих сегментів населення, змушених створювати надзвичайно згуртовані субкультури. Особливу важливість здобуває соціальна політика держави, спрямована на скорочення масштабів не добровільності (вимушеності) створення маргінальних позицій.

 

Запитання для самоперевірки:

 

1. Назвіть основні ознаки особистості маргінальної людини, що описані Парком та Стоунквістом.
2. Які основні фази еволюції “маргінальної людини” виділяє Стоунквіст?
3. Назвіть основні виміри процесу маргіналізації.
4. Схарактеризуйте особливості розгляду проблеми маргінальності в американській, європейській та вітчизняній науці.
5. Дайте характеристику основним видам маргінальності.

 

 

 

Список рекомендованої літератури:

 

1. Акопян Н. Маргинальность как одна из основных характеристик трансформирующегося общества // «21-й ВЕК». – 2005. - № 1. – С. 150-165.
2. Маховская О. И., Бургос М. Пути социализации детей российских эмигрантов во Франции сквозь призму “историй жизни” // Психологический журнал. – 2001. – Том 22. – № 4. – С. 60-69.
3. Налчаджян А. А. Этнопсихология. – СПб.: Питер, 2004. – С. 108-120.
4. Плюснин Ю. М. Личность на перекрестке культур: модели социализации в условиях межкультурного взаимодействия. – Новосибирск: Препринт Института философии и права СО РАН, 1994. – С. 2-30.
5. Плюснин Ю. М. Проблемы социализации маргинальной личности // Гуманитарные науки в Сибири. – Новосибирск, 1994.- № 1. – С. 49-55.
6. Попова И. П. Эволюция понятия маргинальности в истории социологии // Маргинальность в современной России: общие тенденции, региональная специфика. – М.: МОНФ, 2000. – С. 7-45.
7. Рашковский Е. Маргиналы // 50/50. Опыт словаря нового мышления. М.: Прогресс, 1989. – С. 146-149.
8. Рыжов Ю. Христианство и маргинальность // htpp://www.binetti.ru/studia/ryzhov_8.shtml
9. Фарж А. Маргиналы // 50/50. Опыт словаря нового мышления. – М.: Прогресс, 1989. – С. 143-146.

 

¹ Цит. за: Московичи С. Век толп. – М.: Центр психологии и психотерапии, 1998. – С. 308.

¹ Потебня А. А. Мысль и язык. – К.: СИНТО, 1993. – С. 176.

¹ Белинская Е. П., Стефаненко Т. Г. Этническая идентичность: понятие, формирование, модели измерений // Этническая психология. Хрестоматия. – СПб.: Речь, 2003. – С. 176.

¹ Як приклад Б. Є. Вінер наводить життєву історію дівчини з Вінниці, яка народилася від шлюбу чуваша і польки, й наперекір існуючим інструкціям (подія відбулася у 1985 р. – І.Д.), отримала у свою форму № 1 запис “українка”. Він припускає, що вона навчалася в українській школі, а українська з великою долею вірогідності могла бути її рідною мовою, оскільки поляки у Вінницькій області переважно україномовні.

¹ Климчук Ф. Д. Этнос и перепись: парадоксы статистики // Ожог родного очага. – М. Прогресс, 1990. – С. 95.

¹ Хантингтон С. Кто мы? Вызовы американской национальной идентичности. – М.: «Изд-во АСТ»: «Транзиткнига», 2004. – С. 22-23.

² Белинская Е. П., Стефаненко Т. Г. Этническая идентичность: понятие, формирование, модели измерений // Этническая психология. Хрестоматия. – СПб.: Речь, 2003. – С. 178.