Поняття про соціальну та етнічну ідентичність

У рамках соціальної психології механізм маргінальності досить докладно досліджував Т. Шибутані. Він розглядає маргінальність у контексті соціалізації особистості в суспільстві, що змінюється.

Центральним моментом у його розумінні маргінальності є домінування соціальних змін, трансформації  соціальної структури, що призводять до тимчасового руйнування згоди. В результаті людина опиняється перед обличчям декількох еталонних груп з різними, часто суперечливими  вимогами, що одночасно задовольнити неможливо. У цьому відмінність від ситуації в стабільному суспільстві, коли еталонні групи в житті особистості підкріплюють одна одну. Це і є джерелом маргінальності.

Шибутані дає  наступне визначення маргінальної людини, стверджуючи, що маргінальними є ті люди, що знаходяться на границі між двома або більш соціальними світами, але не приймаються жодним з них як його рівноправні учасники. У той же час Шибутані виділяє поняття маргінального статусу особистості як ключове в розумінні маргінальності. Він говорить, що маргінальний статус — це позиція, де втілилися протиріччя структури суспільства. Такий підхід дозволяє відійти від традиційно прийнятого з часів Парка акцентування на соціально-психологічних характеристиках маргінальної особистості, висуваючи на перший план маргінальність за визначенням. Шибутані вважає, що описаний Парком і Стоунквістом комплекс психологічних рис маргінальної людини можна застосувати тільки до обмеженої кількості людей. Насправді ж обов’язкового зв’язку між маргінальним статусом і особистісними розладами не існує. Найчастіше маргінальні групи формують своє власне співтовариство і формують його власні цінності. Невротичні симптоми розвиваються найчастіше тільки в тих, хто намагається ідентифікувати себе з вищою стратою і бунтує, коли їх відкидають.

У той же час  маргінальний статус потенційно є джерелом невротичних симптомів, важких депресій. У найважчих випадках вони можуть завершитися суїцидом. Позитивний результат маргінальної ситуації для особистості – висока творча активність. Як відзначає Шибутані (погоджуючись тут з Парком), “у будь-якій культурі найбільші досягнення здійснюються зазвичай під час швидких соціальних змін і багато з великих внесків були зроблені маргінальними людьми”¹.

Отже, із усього сказаного вище можна зробити  висновок,  що маргінальна особистість  — це особистість на межі двох культур і викликаний цим пограничним станом комплекс соціально-психологічних наслідків: дисгармонія, втрата самоідентифікації, різні траєкторії пошуків себе. Стає очевидним також існування не єдиної, а декількох концепцій маргінальності.

3.1.2. Концепція маргінальності в західноєвропейській соціальній психології

Західноєвропейська  соціальна психологія зосереджує увагу  на дослідженні структурної (соціальної) маргінальності. Як правило, головним об’єктом дослідження маргінальності стають так звані соціально-ізольовані групи в структурі суспільства. Як визначає Б. Дж. Манчіні, цей тип маргінальності відноситься до тієї частини населення, що позбавлена цивільних прав і чия відсутність доступу до засобів виробництва та до системи розподілу призводять до увічнення бідності і безвладдя. У даному випадку оригінальна ідея “маргінальної людини” була збагачена різними видами конфліктів гноблення й експлуатації. Цей тип маргінальності розглядається як неминучий наслідок капіталістичної економічної системи. Б. Дж. Манчіні зауважує, що це розуміння маргінальності виходить не від Парка і Стоунквіста, а від Маркса і Енгельса і фокусується більше на соціальному, ніж на особистісному розвитку.

Західноєвропейську  традицію дослідження маргінальності відрізняє, по-перше, те, що у фокусі уваги – межові групи в соціальній структурі, по-друге, концепція маргінальності як така не є головним об’єктом теоретичних пошуків: вона перенесена в сформованому вигляді і прийнята в тім аспекті, що відповідає традиціям і нормам громадського життя.

У самому загальному виді маргінальність зв’язується з виключенням індивідів або соціальних груп із системи суспільних зв’язків. У роботі вітчизняних авторів “На зламах соціальної структури”, що розглядає проблеми маргінальності в Західній Європі, приводиться цілком характерне твердження, що до маргінального відноситься частина населення, що “не бере участь у виробничому процесі, не виконує суспільних функцій, не володіє соціальним статусом й існує на ті засоби, що або добуваються в обхід загальноприйнятих установлень, або надаються із суспільних фондів — в ім’я політичної стабільності — імущими класами”¹. Причини, що призводять до появи цієї маси населення, сховані в глибинних структурних змінах суспільства. Вони пов’язані з економічними кризами, війнами, революціями, демографічними факторами.

Дослідження й  опис маргінальності, своєрідність підходів і розуміння її сутності багато в  чому визначаються специфікою конкретної соціальної дійсності і тих умов, в яких дане явище розвивається.

У Франції утвердилася точка зору на маргінальність як на результат конфлікту з загальноприйнятими нормами і “продукт розпаду суспільства, ураженого кризою”². Основними причинами називають “два зовсім різних маршрути” у маргінальність:

- розрив традиційних  зв'язків і створення свого власного, зовсім іншого світу;

- поступове  витіснення (або насильницький викид  за межі законності).

У Німеччині склався характерний підхід до маргінальності в області соціальної структури як до суспільної позиції, що характеризується високою соціальною дистанцією відносно домінантної культури “основного суспільства”. Ця позиція знаходиться зазвичай на нижчій сходинці ієрархічної структури (у цьому змісті “на краю”) суспільства, а соціальна категорія людей, що перебувають у маргінальному положенні, тут позначається як окраїнна група (а також “маргінальна”, “проблемна група”, “соціально зневажувані шари”, “декласовані”. У повсякденній мові – “дно”, “покидьки”, “прокажені”, “асоціальні”). У німецькій дослідницькій літературі до соціально окраїнних (маргінальних) груп прилічені різні гетерогенні групи, наприклад, цигани, іноземні робітники, гомосексуалісти, повії, алкоголіки, наркомани, бурлаки, молодіжні субкультури, злочинці і звільнені злочинці. Описуються такі відмітні риси поведінки й установок маргіналів, як бідність контактів, розчарованість, песимізм, апатія, агресія тощо.

Розглядаються низький рівень визнання загальнообов’язкових цінностей і норм, а також участі в їх здійсненні в соціальному житті; крім того, підкреслюють відносну депривацію, а також соціальну і просторову дистанцію, недостатні організаційні і конфліктні здібності як визначальні риси окраїнного положення.

Близька до такого підходу в розгляді маргінальності позиція, узагальнена в спільній роботі дослідників ФРН і Великобританії  англійським соціологом К. Рабан. Маргінальність розглядається як результат процесу, у якому окремі особистості або групи відстороняються від участі в різних інститутах, усе більше витісняються на край основного плину життя суспільства і втрачають можливість брати участь в ньому, тобто контролювати суспільні відносини і, таким чином, власні умови життя. Статус маргінальності визначається через образне поняття “окраїнного середовища”. Маргінальна людина — “чужинець” або “аутсайдер” у своєму суспільстві. Автори збірника розглядають різні зразки маргінальних груп: залежні від добродійності і особливо безробітні, іноземні робочі й етнічні меншості, злочинці й інтелектуали.

Зазвичай прийнято виділяти три виміри процесу маргіналізації:

• економічний – маргіналізація як “відносна депривація”, відсторонення від діяльності і споживання;
• політичний – поразка в цивільних/політичних справах (de facto або de jure), позбавлення права виборів; відсторонення від участі в звичайній політичній діяльності і від доступу до формального політичного впливу;
• соціальний – маргіналізація як втрата суспільного престижу: декласування маргінальних груп.

Таким чином, короткий аналіз основних напрямків вивчення маргінальності в європейській традиції показує, що вона описується головним чином як структурна (соціальна). Огляд історії і розвитку терміна “маргінальність” у західній науці дозволяє зробити наступні висновки.

Виникнувши  в 30-і роки в США як теоретичний  інструмент для дослідження особливостей протікання культурного конфлікту двох або більш етнічних груп, концепція маргінальності затвердилася в соціологічній і соціально-психологічній літературі й у наступні десятиліття в ній позначилися різні підходи. Маргінальність стала розумітися не тільки як результат міжкультурних етнічних контактів, але і як наслідок соціально-політичних процесів. У результаті досить чітко виділилися зовсім різні ракурси розуміння маргінальності і зв’язаних з цим комплексів причинно-наслідкових процесів. Їх можна позначити ключовими словами: “проміжність”, “окраїнність”, “пограничність”. 

У цілому у вивченні маргінальності можна виділити два  основних підходи:

1. вивчення маргінальності як процесу переміщення групи або індивіда з одного стану в інший;
2. вивчення маргінальності як стану соціальних груп, що знаходяться в особливому маргінальному (окраїнному, проміжному, ізольованому) положенні в соціальній структурі як наслідок цього процесу.

Своєрідність  підходів до дослідження маргінальності і розуміння її сутності багато в  чому визначаються специфікою конкретної соціальної дійсності.

Будучи прийнятою  в західноєвропейській традиції переважно як структурна (соціальна), концепція маргінальності служить  в основному для позначення явищ, пов’язаних зі змінами в соціальній структурі в результаті соціальної мобільності, і вживається в основному для позначення соціальних груп, виключених із системи суспільного поділу праці, що знаходяться “на краю” суспільства, для дослідження соціальних умов, що призводять до утворення таких груп.

3.1.3. Теорія маргінальності в сучасній вітчизняній соціальній психології

Вище було показано, як у результаті функціонування й  еволюції терміна в мінливих соціальних умовах ускладнювалися підходи до вивчення самого феномена маргінальності. Сучасна  дійсність також вносить свої корективи в зміст і смисл поняття “маргінальність”, що усе частіше стало з’являтися на сторінках газет, публіцистичних і наукових видань, різного роду аналітичних оглядів.

Головною особливістю, у дослідженнях сучасних процесів вітчизняної  дійсності, є кризовий, прикордонний стан суспільства, що знаходиться на історичному розламі, границі двох суспільних систем. Хоча пройшло вже понад 15 років, але СРСР і соціалістична система все ще продовжують впливати на нашу свідомість.

У радянській соціологічній  літературі проблема маргінальності вивчалася недостатньо, головним чином, у зв’язку з проблемами адаптації, соціалізації, еталонної групи, статусу, ролі. Це відбилося на розробленості поняття в застосуванні до нашої дійсності. Інтерес до проблеми маргінальності помітно зростає в роки перебудови, коли кризові процеси починають виносити її на поверхню громадського життя.

Слід зазначити, що традиція розуміння і використання самого терміна у вітчизняній  науці зв’язує його саме зі структурною маргінальністю, тобто концепцією, характерною для Західної Європи. Примітно, що одна з перших великих робіт вітчизняних авторів “На зламі соціальної структури”, присвячених маргінальності, вийшла в 1987 році і розглядала цю проблему на прикладі країн Західної Європи.

Надалі маргінальність усвідомлюється як соціальний феномен, характерний саме для нашої реальності. У спільній радянсько-французькій роботі (“50/50: Досвід словника нового мислення”), що з’явилася в 1989 році, Є. Рашковський знаходить той ракурс проблеми маргінальності, що більше всього хвилював радянське суспільство в перші роки перебудови. Він пов’язаний з активним процесом становлення на переломі 70-80-х років так званих «неформальних» суспільних рухів. На думку автора, вони були покликані виразити інтереси маргіналізованих груп. Дуже образно виглядає його зауваження про співзвуччя терміна “маргінальний” із санскритською категорією “марга”, що означає духовний шлях, який людина вільно шукає. Виходячи з того, що “маргінальний статус став у сучасному світі не стільки виключенням, скільки нормою існування мільйонів і мільйонів людей”¹, концепція маргінальності стає ключем до пошуку парадигми плюралістичного, толерантного співжиття.

Культурологічний  напрямок представляють роботи Ю. М. Плюсніна, що описують класичну ситуацію маргінальності на прикладі взаємодії етносів малих народів Півночі з культурою російського етносу. Ця ситуація розглядається як наслідок природного процесу розширення і поглиблення взаємодії культур, інтенсифікації міжкультурних контактів у результаті інтеграції регіональних економік. Автор аналізує зовнішні і внутрішні передумови і чинники розвитку особистості по маргінальному типу в процесі соціалізації. Протиріччя обумовлюються великою дистанцією між сполученням традиційною й інституційною моделями виховання, сполучення яких відбувається в процесі соціалізації. Коли традиційне суспільство приходить у зіткнення зі суспільством сучасним, “занурюється” у нього, і коли традиційна культура починає “розчинятися” в універсалістській культурі, то необхідним змінам, як стверджує Плюснін, підлягає властивий людині традиційного суспільства “образ світу” і система відображаючих його понять. Хаотичний і мозаїчний “образ світу”, притаманний людині сучасного суспільства, поглинає й знищує структурований, ієрархічно впорядкований “образ світу” людини традиційного суспільства.