Поняття про соціальну та етнічну ідентичність

1. Назвіть та дайте характеристику  типам етнічної (культурної) ідентичності.

 

 

Список рекомендованої літератури:

 

1. Бахта В. М. Проблема аккультурации в современной этнографической литературе США // Современная американская этнография. – М.: Изд-во Академии Наук СССР. – 1963. – С. 184-222.
2. Баклушинский С. А., Орлова Н. Г. Особенности формирования этнической идентичности в мегаполисе // Этнос. Идентичность. Образование / Под ред. В. С. Собкина. – М.: Центр социологии образования РАО, 1998. – Т. IV. – Вип. VI. – С. 248-267.
3. Redfield R., Linton R., Herskovits M. J. Memorandum for the Study of Acculturation // «Amerikan Anthropologist». – 1936. – Vol. 38. – P. 149-152.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Маргінальна особистість  не обмежена прихильностями, які могли б передвизначити її сприйняття, розуміння і оцінку даного. Вона досліджує умови з меншою упередженістю, її критерії, які використовуються в оцінці, мають більш загальний характер і ближче до об’єктивних ідеалів, у своїх діях вона не зв’язана звичками, благочестям або прецедентом.

Георг Зіммель

Глава 3

Маргінальна етнічна ідентичність

 

3.1. Концепції  маргінальності у психологічній  науці

3.1.1. Концепція маргінальності в американській соціальній психології

 

Після огляду загальних  положень про етнічну ідентичність, складовою якої є маргінальна етнічна ідентичність, розглянемо еволюцію поняття маргінальності в психологічній науці.

Концепція маргінальності зіграла важливу роль у соціологічній  і психологічній думці, однак  дотепер у визначенні змісту поняття маргінальності залишається чимало труднощів. По-перше, у практиці використання самого терміна склалося кілька дисциплінарних підходів (у соціології, соціальній психології, культурології, політології й економіці), що додає самому поняттю досить загальний, міждисциплінарний характер. По-друге, у процесі уточнення, розвитку поняття затвердилося кілька значень, що відносяться до різних типів маргінальності. По-третє, нечіткість поняття робить складним вимір самого явища, його аналіз у соціальних процесах.

Історія виникнення і функціонування терміна “маргінальність”є  надто важлива для його розуміння. Вона порівняно коротка, але надзвичайно  насичена різноспрямованими інтелектуальними пошуками, оригінальними знахідками. Його універсальність, можливість застосування до вивчення найрізноманітніших соціальних процесів, безліч контекстів вживання призводили до того, що в різних умовах він щоразу здобував нове звучання і навіть іноді зовсім новий зміст.

Термін “маргінальний” як соціологічний існує з 1928 року, коли американський соціолог, один із засновників чикагської школи Роберт Езра Парк (1864–1944) вперше вжив його у своїй статті “Людська міграція і маргінальна людина”, присвяченій вивченню процесів у середовищі мігрантів. Роберт Парк відомий насамперед дослідженнями розвитку міського середовища (зокрема, мігрантських співтовариств в американських містах) і расових відносин міжкультурної взаємодії. Їхнім результатом стало формування уявлення про тип “пограничної” людини, що характерний для інтенсивних міграційних процесів в американському суспільстві.

У Парка поняття  маргінальності (від латинського margo – край, границя, межа) означало становище індивідів, що знаходяться на “межі двох культур і двох суспільств”, і слугувало для вивчення наслідків неадаптованості мігрантів, особливостей становища мулатів та інших “культурних гібридів”

У його теорії маргінальна  людина з’являється як мігрант, що живе одночасно у двох світах. Головне, що визначає природу маргінальної людини – почуття моральної дихотомії, роздвоєння і конфлікту, коли старі звички відкинуті, а нові ще не сформовані. Цей стан пов’язаний з періодом переїзду, переходу, що визначається як криза. “Без сумніву, — відзначає Парк, —-періоди переходу і кризи в житті більшості з нас можна порівняти з тими, котрі переживає іммігрант, коли він залишає батьківщину, щоб шукати фортуну у чужій країні. Але у випадку маргінальної людини період кризи відносно безперервний. У результаті цей стан має тенденцію перетворюватися в тип особистості”¹.

В описі “маргінальної людини” Парк часто прибігає до психологічних акцентів. Американський психолог Т. Шибутані звертав увагу на комплекс рис особистості маргінальної людини, що описані Парком. Він включає наступні ознаки:

• серйозні сумніви у своїй особистій цінності;
• невизначеність зв’язків із друзями і постійним страхом бути відкинутим;
• схильність уникати невизначених ситуацій, щоб не ризикувати приниженням;
• хворобливу сором’язливість у присутності інших людей;
• самотність і надмірна мрійливість;
• зайве занепокоєння майбутнім й страх будь-якого ризикованого підприємництва;
• нездатність насолоджуватися і впевненість у тім, що навколишні несправедливо з ним поводяться.

У той же час  Парк пов’язує концепцію маргінальної людини скоріше не з особистісним типом, а із соціальним процесом. Він розглядає маргінальну людину як “побічний продукт” процесу аккультурації в ситуаціях, коли люди різних культур і різних рас сходяться, щоб продовжувати спільне життя, і досліджує процес скоріше не з погляду особистості, а суспільства, частиною якого вона є.

Парк приходить  до висновку, що маргінальна особистість  втілює в собі новий тип культурних відносин, які складаються на новому рівні цивілізації в результаті глобальних етносоціальних процесів. Маргінальна людина – це тип особистості, що з’являється в той час і тому місці, де з конфлікту рас і культур починають з’являтися нові співтовариства, народи, культури. Доля прирікає цих людей на існування в двох світах одночасно; змушує їх прийняти в обох світах роль космополіта і чужинця. Така людина неминуче стає індивідом з більш широким обрієм, більш витонченим інтелектом, більш незалежними і раціональними поглядами. Таким чином, в даному випадку Парк дає позитивну оцінку маргінальній особистості, стверджуючи що позитивним підсумком маргінальної ситуації для особистості є висока творча активність.

У 30 роки ХХ ст. подальша розробка ідей Парка здійснювалася  іншим американським соціологом Евереттом Стоунквістом. У монографічному дослідженні “Маргінальна людина” (1937 р.) Стоунквіст з культурологічних позицій описує маргінальне становище соціальної людини, що бере участь у конфлікті культур і знаходиться “між двох вогнів”. Такий індивід знаходиться на краю кожної з культур, належить одночасно до двох соціальних груп, не зливаючись із жодною з них. Як зразки подібної поведінки Стоунквіст досліджує расові гібриди (мулатів у Сполучених Штатах, кольорових Ямайки, метисів Бразилії та ін.), культурні гібриди (європеїзованих африканців, денаціоналізованих європейців, мігрантів тощо). Об’єктом уваги Стоунквіста стають типові риси подібної особистості і проблеми, пов’язані з її адаптацією, а також соціологічне значення маргінальної людини. Він розглядає маргінальну людину як ключову особистість (key-personality) у контактах культур. Маргінальне середовище — це область, де дві культури переплітаються і де культура, що освоює простір, комбінує, поєднує особливості обох культур. І в центрі цього переплетення – маргінальна людина, що бореться за те, щоб стати особистістю-лідером “між двох вогнів”.

Стоунквіст  визначає маргінальну людину в термінах особистості або групи, що рухаються з однієї культури в іншу, або в деяких випадках (наприклад, у результаті одруження) з’єднуються з двома культурами. Вона знаходиться в психологічному балансуванні між двома соціальними світами, один із яких, як правило, домінує над іншим. У всіх випадках расового змішування (смешения) відбувається культурне змішування, яке призводить до формування маргінального шару суспільства з тенденцією розвитку в напрямку домінуючої етнокультури. “Перший імпульс метиса – прагнення ідентифікувати себе з пануючою расою”¹.

Так само, як і  Парк, зосереджуючись на описі внутрішнього світу маргінальної людини, Стоунквіст застосовує наступні психологічні характеристики, що відбивають ступінь гостроти культурного  конфлікту:

• дезорганізованість, приголомшеність, нездатність визначити джерело конфлікту;
• відчуття “неприступної стіни”, непристосованості, неудачливості;
• занепокоєння, тривожність, внутрішнє напруження;
• ізольованість, відчуженість, непричетність, скрутність;
• розчарованість, розпач;
• руйнування “життєвої організації”, психічна дезорганізація, безглуздість існування;
• егоцентричність, честолюбство й агресивність.

Дослідники  відзначають близькість його характеристик  “маргінальної людини” і визначених Дюркгеймом характерних рис суспільства, що знаходиться в стані аномії, як наслідку розриву соціальних зв’язків.

Слід відзначити, що на відміну від Парка, Стоунквіст акцентує увагу на негативних наслідках  процесу маргіналізації. На його думку, процес трансформації соціального, психічного й емоційного аспектів особистості може тривати близько 20 років.

Стоунквіст  виділяє три основні фази еволюції “маргінальної людини”:

1) фаза розвитку, коли індивід не усвідомлює, що його власне життя охоплене культурним конфліктом, він лише засвоює пануючу культуру;

2) фаза свідомого сприйняття: конфлікт переживається усвідомлено – саме на цій стадії індивід стає маргіналом;

3) фаза адаптації: успішні і безуспішні пошуки пристосування до ситуації конфлікту. У випадку успішної адаптації людина виходить із маргінального стану, стає “нормальною”, а у випадку неуспіху – залишається у дезадаптованому стані, з властивими їй психопаталогічними ускладненнями.

Тут слід ще раз підкреслити, що з  самого початку ключовою проблемою  маргінальності був культурний конфлікт, і, в даному випадку була описана культурна маргінальність.

Таким чином, концепція  маргінальності спочатку представлена як концепція маргінальної людини. Р. Парк і Е. Стоунквіст, описавши внутрішній світ маргінала, стали засновниками традиції психологічного розуміння маргінальності.

У 40-60-і роки ХХ ст. проблема маргінальності більше не обмежується культурними і расовими гібридами, як у Стоунквіста. Концепцію маргінальності продовжували розробляти такі американські соціологи як Д. Головенські та А. Грін.  Зокрема, Д. Головенскі вважав поняття “маргінальна людина” соціологічною фікцією, а А. Грін стверджував, що маргінальна людина це всеосяжний термін (omnibus term), що, включаючи все, не виключає нічого, і тому повинен вживатися обережно і тільки після того, як його параметри визначені.

І. П. Попова у колективній монографії “Маргинальность в современной России: общие тенденции, региональная специфика” відзначає, що американська традиція як і раніше акцентує увагу на культурному конфлікті при переході з однієї соціальної спільноти до іншої як джерелі формування маргінального типу особистості. Традиції Парка і Стоунквіста, що позначили напрямок дослідження “культурної маргінальності”, продовжили Антоновскі, Гласс, Гордон, Вудс, Херрик, Харман та інші дослідники, зосередивши увагу насамперед на психосоціальному впливі на особистість двозначності статусу і ролі, що виникають при зіткненні культур. У той же час формуються нові підходи. Так, Хьюз звернув увагу на труднощі, з якими зіштовхуються жінки і негри в процесі оволодіння професіями, що традиційно асоціюються з чоловіками і/або білими (наприклад, професія лікаря). Він використовував свої спостереження, щоб показати — маргінальність варто розглядати як продукт не тільки расових і культурних змішань, але і соціальної мобільності. Він відзначає, що маргінальність може мати місце скрізь, де відбувається достатня соціальна зміна й обумовлює появу людей, що знаходяться в позиції невизначеності соціальної ідентифікації, із супровідними її конфліктами лояльності і розчарування (фрустрації) особистісних або групових прагнень.

Розвиваючи  концепцію маргінальності, Хьюз відзначив  важливість перехідних фаз, що часто  супроводжуються ритуалами переходу, що переводять нас від одного способу  життя до іншого, від однієї культури і субкультури до іншої (життя в коледжі — перехідна фаза в підготовці до більш дорослого життя тощо). Хьюз розширив концепцію, включивши фактично будь-яку ситуацію, у якій особистість хоча б частково ідентифікується з двома статусами або референтними групами, але ніде не приймається повністю. Соціальна зміна і висхідна мобільність мають тенденцію бути причиною маргінальності для членів будь-якої групи.

У свою чергу, Р. Мертон визначав маргінальність як специфічний випадок теорії референтної групи. Він вважав, що маргінальність виникає в тому випадку, коли індивідуум через попередню соціалізацію готується до членства в позитивній референтній групі, що не схильна його прийняти. Подібний стан має на увазі множинність лояльностей і подвійну ідентифікацію, незавершену (неповну) соціалізацію і відсутність соціальної приналежності.

Американський дослідник Дікі-Кларк вважав, що розуміння маргінальності тільки як продукту культурного конфлікту  є спрощенням, тому що “підлеглі  групи” часто засвоюють культурні стандарти “домінуючих груп”. Ґрунтуючись на твердженні Мертона про наявність культурного і соціального вимірів у суспільстві, Дікі-Кларк так формулює своє розуміння маргінальної ситуації: певні групи або індивіди займають певні позиції в суспільстві, тобто вони включені в систему соціальних відносин, з одного боку, а з іншого боку — належать до певної культурної страти. Між цими двома позиціями групи або індивіда повинна бути відповідність. Дікі-Кларк відзначає, що фактично така відповідність найчастіше відсутня, наприклад, у випадку етнічних меншин, що активно засвоюють культурні цінності домінантної групи, але виключаються нею (або включаються не цілком) із системи соціальних відносин. Це дозволяє говорити про те, що індивід/група знаходяться в маргінальній ситуації. Таким чином, Дікі-Кларк поглиблює розуміння структури маргінального конфлікту, різноманітності факторів, що створюють маргінальну ситуацію, включаючи в неї різні рівні виміру.