Поняття про соціальну та етнічну ідентичність

Перший – особистісний і груповий рівні функціонування етнічної ідентичності.

Другий –  ідеологічний рівень – це перетворення етнічної ідентичності в основу політичної мобілізації мас, висування яких-небудь актуальних для етнічної спільноти політичних вимог і, таким чином, переростання нейтральної етнічної самоідентифікації в національну самосвідомість.

Деякі вчені схильні  ототожнювати етнічну самосвідомість з поняттям етнічної ідентичності або етнічності, термінах, більш прийнятних в західній науковій традиції. Етнічність або етнічна ідентичність поняття доволі нові, вони ввійшли у науковий ужиток лише з середини ХХ ст. (перше вживання терміну етнічність приписується американському соціологу Д. Рісмену в 1953 р.). Слід відзначити, що деякі вчені розрізняють поняття етнічної ідентичності та етнічності, вважаючи, що остання є насамперед,  соціологічною категорією, що стосується визначення етнічної приналежності по ряду об’єктивних ознак: місцю народження,  батькам,  мові, культурі тощо. В реальному житті етнічна ідентичність не завжди збігається з офіційною етнічністю.

Але етнічна самосвідомість і етнічна ідентичність не зовсім тотожні поняття. На думку Г. У. Солдатової, поняття “етнічна ідентичність”, з одної сторони, вужче, адже являє собою когнітивно-мотиваційне ядро етнічної самосвідомості, а з іншої – ширше, оскільки вміщує в собі шар несвідомого.

На цій підставі етнічна  ідентичність повинна вивчатися  в декількох напрямках – як концентрована форма й головна характеристика етнічної самосвідомості і як її зворотна сторона.

Етнічна свідомість –  це загальні уявлення, які розділяються тою чи іншою мірою членами  даної етнічної спільноти, і формуються у процесі взаємодії з іншими народами. Значна частина цих уявлень є результатом усвідомлення загальної історії, культури, традицій, місця походження (території) і, певною мірою, державності.

Етнічна ідентичність –  це не тільки прийняття певних групових уявлень і готовність до схожого  образу думок. Це також побудова системи відносин і дій у різних етноконтактних ситуаціях. Що більше членів етнічної групи розділяє загальну ідентичність, то більшою є вірогідність спільних дій на її захист.

Стійкість ідентичності та позитивна ідентичність – центральні моменти для відчуття групової психологічної безпеки та стабільності. Індивіди прагнуть підвищувати свою позитивну ідентичність і захищати її. Якраз тому етнічна ідентичність виступає психологічною основою етнополітичної мобілізації, яку розглядають як готовність людей, об’єднаних за етнічною ознакою, до групових дій по реалізації національних інтересів.

Етнічна ідентичність розуміється  як частина соціальної ідентичності. У рамках концепції соціальної ідентичності Г. Теджфела індивіду властиво оцінювати етнічну групу, до якої він належить, позитивно, і цей позитивний когнітивний нахил на користь “своєї” групи отримав назву інгрупового фаворитизму. Така позитивна оцінка своєї етнічної групи є природним соціально-психологічним механізмом, який забезпечує на індивідуальному рівні необхідну особистості самоповагу, а на груповому – збереження етнічної культури і передачу її наступним поколінням.

Зворотньою стороною інгрупового фаворитизму вважається таке явище, як аутгрупова ворожість, або негативна оцінка інших етнічних груп, зовнішніх по відношенню до своєї власної. Як показують дослідження Теджфела, аутгрупова ворожість може виникнути і без вираженого міжетнічного протистояння чи конфлікту, будучи когнітивним наслідком поділу людства на групи (соціальної категоризації).

Також слід враховувати, що можуть існувати принципові відмінності між етнічною та національною ідентичністю. Так  у поліетнічному середовищі етнічна  та національна ідентичність не є  тотожними явищами один одному, як це спостерігається у моноетнічному середовищі. Так  Б. Андерсон, Е. Хобсбаум вважають що, під явищем етнічній ідентичності слід розуміти вселюдський спосіб вираження лояльності до культури свого народу і територія її дії охоплює всю, без виключення, земну кулю. Ідентифікувати себе з якимось етносом – значить віднайти свою “самість”, свою духовну суть. Більшість фахівців вважають найголовнішим в етнічності емоціональний компонент. Визначаючи етнічність, вони говорять про “почуття” – почуття належності, почуття солідарності, почуття “своїх” і “чужих”. Якраз “почуття”, а не свідомість стає віссю, навколо якої складаються конститутивні принципи етнічності. Мобілізована етнічність може ставити за мету як крайній варіант – створення моноетнічної держави. Національне на відміну від етнічності має раціональну природу. Нація розуміється як символ, використання якого само творить реальність.

Не випадково ще в ХІХ столітті О. О. Потебня утверджував психологічну, а не соціальну основу етнічної спільності й розрізняв народність (етнічність) і національність. Поняття “народність” визначається у нього насамперед мовою. Ідея ж національності – це результат певних умов життя. “Народність з точки зору мови є поняття відмінне від так званої “ідеї національності”¹. Проте ці поняття настільки пов’язані одне з одним, що потребують ретельного розмежування.

Поняття “нація” насамперед асоціюється  з “громадянством”, “державою” і  означає певну територіальну  політичну спільноту, тоді як етноси відрізняються один від одного особливостями  мови, культури, психіки. Нація об’єднує членів суспільства на основі повсякденної спільної праці сьогодні,  а етнос – на основі загального походження в минулому.

Етнос, у сенсі традиційної етнографії, означає “ми-групу”, яка складає  уявну спільноту. І з цією приналежністю  погоджуються як члени групи, так і всі інші. Держави-нації, як правило, складаються більше, ніж з одної такої “ми-групи”. Також одна “ми-група” може знаходитися в двох або більше державах-націях. Бельгія та Швейцарія є прикладами першого, а євреї є прикладом другого випадку. Тобто держава-нація базується на понятті демосу, загального волевиявлення, яка виходить за межі етносу.

Національна ідентичність співпадає  з етнічною ідентичністю у тому випадку, якщо поняття нація ми трактуємо  як “етнічна нація” і, навпаки між  ними існує розходження, якщо під нацією ми розуміємо “націю-державу”.

Виникає запитання: чи етнічна  належність постійна чи кожен індивід  може змінювати її за власним розсудом? Для того щоб дати відповідь на це питання необхідно розглянути процес етнічної ідентифікації. Яким чином він відбувається. Чи змінюється етнічна ідентичність протягом життя людини.

Якщо взяти за основу схему Гідденса, то процес ототожнення  актора з етносом відбувається за наступним сценарієм. Людина народжується у сім’ї, де кожен член є представником тієї чи іншої етнічної групи. Таким чином, людина, народжуючись, включається в етнічне поле (простір): її оточують предмети, які можуть являти певну цінність для того чи іншого етносу, довкола неї люди розмовляють певною мовою, яка є рідною для певної етнічної групи. Тобто, людина існує у просторі наповненому культурними артефактами, які є цінністю для етнічної групи.

Коли людина росте, її світ розширюється, відповідно, розширюється і ціннісний простір, у процес її соціалізації включається велика кількість інституцій, які претендують на роль інституцій соціалізації, у тому числі й етнічної (такі як школа, оточення людини, релігійні інституції, найважливіший інститут формування етнічної ідентичності – сім’я, і багато інших).

Таким чином, якраз інститути пропонують ціннісно-нормативну базу для формування етнічної ідентичності. Це відбувається повсюди і постійно. Однак факт існування етнічних маргіналів доказує той факт, що людина приймає безпосередню участь у формуванні своєї ідентичності, оскільки структура цінностей та ціннісні орієнтації не засвоюються усіма у такому вигляді, у якому вона пропонується інститутами соціалізації. Культура, як стверджує Г. Олпорт, дійсно є важлива умова, але не загальний трафарет становлення. Ми, безперечно, приймаємо певні культурні цінності як власні, важливі для нашого особистого становлення, але вірно також і те, що всі ми – протестуючі девіантні індивідуалісти. Деякі елементи культури ми відкидаємо повністю, багато засвоюємо у якості простих пристосованих звичок, але навіть ті елементи, як ми по-справжньому засвоюємо, ми пристосовуємо так, щоб вони підходили до нашого особистого стилю життя.

Процес соціалізації – процес двосторонній. Людина може прийняти цінності, а може і не прийняти. На даному етапі включаються механізми персоніфікації цінностей, або її відторгнення. Надалі людина може стати етнічним маргіналом. Тому багато маргіналів, відчуваючи свою “неповноцінність” пробують переборювати цей стан тим, що впливають на структуру цінностей. Вони називають себе космополітами, громадянами світу і працюють для всіх людей на планеті.

Однак, по-перше, навіть якщо люди відкидають притаманні культурі цінності і моделі поведінки, вони знайомі  з тим, від чого вони відмовляються, оскільки їм було повідомлено про  ці цінності і бажану поведінку й вони спостерігали за іншими людьми, які дійсно приймають культурні норми. Другий момент, який заслуговує уваги, полягає у тому, що слід розглядати життя людей протягом всього процесу соціалізації. Люди можуть повставати проти звичаїв у молодості, але, у міру дорослішання, прийняття культурних норм і цінностей часто демонструє свою функціональність.

Ситуацію включеності  агентів у етнос визначає термін етнічність. Етнічність, за визначенням  Барта, потрібно розглядати як групову  ідентичність, яка заснована на культурних кордонах. Тобто, етнічність потрібно розглядати, насамперед, як систему, у термінології Гідденса.

Етнічність використовується агентами для створення етнічних інститутів, які у свою чергу існують  у просторі етнічної взаємодії. Необхідно мати на увазі, що структура існує до, підчас і після взаємодії з індивідом. Таким чином, перед тим як агент починає впливати на структуру, він зіштовхується із передзаданістю, він взаємодіє з уже існуючою структурою: структура передує дії, яка її трансформує.

2.2.1. Етапи становлення  етнічної ідентичності.

У етнопсихології, на відміну  від етносоціології, етнічна ідентичність розглядається не тільки за своїми соціальними проявами, розглядається  ще й становлення етнічної ідентичності. У науковій літературі ідентифікація розглядається як один із механізмів соціалізації особистості, завдяки якій засвоюються норми, ідеали, цінності, ролі, моральні якості представників тих соціальних груп, до яких належить індивід.

Серед найбільш суттєвих факторів, які впливають на формування етнічної ідентичності, дослідники виділяють:

1. особливості етнічної соціалізації у сім’ї, школі й найближчому соціальному оточенні;
2. особливості етноконтактного середовища, насамперед, його поліетнічність-моноетнічність;
3. статусні відносини між етнічними групами¹

Щоб дати відповідь на питання, яким чином і коли дитина починає вважати себе представником  того чи іншого етносу, з  психологічної  точки зору, потрібно розглянути етапи  становлення етнічної ідентичності, які прийняті у психології. У процесі свого становлення етнічна ідентичність проходить ряд етапів, які співвідносяться з етапами психічного розвитку дитини.

Одним з перших концепцію  розвитку у дитини усвідомлення належності до національної групи запропонував Ж. Піаже (1896-1980). У дослідженні 1951 р. він проаналізував дві сторони одного процесу – формування поняття “Батьківщина” і образів “інших країн” та “іноземців”.

Розвиток етнічної ідентичності Піаже розглядає як створення  когнітивних моделей, пов’язаних з  поняттям “Батьківщина”, а етнічні почуття, на його думку, є свого роду відповіддю на знання про етнічні явища.

У формуванні етнічної ідентичності Піаже виділяє три етапи:

1. у 6-7 років дитина набуває перші – фрагментарні та несистематичні – знання про свою етнічну належність;
2. у 8-9 років дитина уже чітко ідентифікує себе зі своєю етнічною групою, висуває причини ідентифікації – національність батьків, місце проживання, рідна мова. Просинаються національні почуття.
3. у молодшому підлітковому віці (10-11 років) етнічна ідентичність формується у повному обсязі, у якості особливостей різних народів дитина відмічає унікальність історії, специфіку традиційної побутової культури.

У даний момент у всьому світі проведено велику кількість  досліджень, у яких уточнюються і  конкретизуються вікові межі етапів розвитку етнічної ідентичності. Перші “паростки” дифузної ідентифікації з етнічною групою більшість авторів виявляє у дітей 3-4 років, є навіть дані про первинне сприйняття яскравих зовнішніх відмінностей – колір шкіри, волосся – дітьми до 3 років.

Але практично усі  психологи згодні з Піаже у  тому, що “реалізованої” етнічної ідентичності дитина досягає у молодшому підлітковому віці, коли рефлексія себе має для  людини першочергове значення.

Серед сучасних дослідників  немає єдності у питанні про послідовність виникнення когнітивного та афективного компонентів ідентичності. Одні автори стверджують, що етнічне віддання переваги (емоційний компонент) формується лише до 9-10 років на основі достатньо значних етнічних знань. Але в інших дослідженнях було виявлено, що дитяче віддання переваг етнічних груп не завжди корелює з інформативністю про них, упередження можуть передувати якому-небудь знанню, хоча і в цьому випадку вони стають більш диференційованими та інтегрованими з віком.