Самооцінка

ЗМІСТ 

ВСТУП …………………………………………………………………………...3 

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ САМООЦІНКИ СТУДЕНТІВ……………………………………………………………………...6 
   1.1. Основні підходи до вивчення самооцінки в зарубіжній психології…...6 
   1.2. Вітчизняні дослідження самооцінки……………………………………15       
   1.3. Психологічна характеристика самооцінки. Прояви самооцінки у студентів…………………………………………………………………………19 
   1.4. Основні методичні підходи до вивчення темпераментів………………24 
РОЗДІЛ ІІ. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ САМООЦІНКИ СТУДЕНТІВ…30 
   2.1. Експериментальне вивчення міри залежності між самооцінкою студентів та властивим їм типом темпераменту………………………………………….30 
   2.2. Кількісний та якісний аналіз отриманих даних………………………...40 
ВИСНОВОК……………………………………………………………………..61 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….63 
ДОДАТКИ

ВСТУП

Соціально-економічні та політичні зміни на сучасному  етапі розвитку країни здійснюють значний  вплив фактично з усіх боків на процес розвитку особистості. Відбувається поступове усвідомлення цінності людини, увага суспільства концентрується на її індивідуальності, ініціативності, самостійності. Суспільство висуває нові вимоги до сучасної людини - здатність до самостійної постановки життєвих цілей, можливість здійснювати особистий вибір. 
            Центральним компонентом особистості - є самооцінка, що в значній мірі зумовлює соціальну адаптацію особистості, виступає регулятором поведінки та діяльності, акумулює весь життєвий досвід людини.

Самооцінка  – один із проявів самосвідомості особистості, результат інтегративної роботи у сфері самопізнання, емоційно-ціннісного ставлення до себе. Вона охоплює світ моральних цінностей, стосунків, потенціал особистості. Від неї залежить стиль поведінки, моральний розвиток [ 20, с. 22]. Вивченням цієї проблеми займалися І. С. Кон, Ф. Райс, Д. І. Фельдштейн, М. Тишкова та інші вітчизняні та зарубіжні вчені.

На сучасному  етапі, вивчення самооцінки, як компоненту самосвідомості та її зв'язку з особистісними рисами, виявляється найбільш перспективним. На сьогоднішній день розроблені теоретичні положення, що визначають місце самооцінки в структурі самосвідомості (Чеснокова, 1977; Кон, 1978; Бороздіна, 1992, 1999; і ін.), робляться спроби визначити структуру самооцінки (Захарова, 1989), її вікову динаміку (Бороздіна та ін., 1983; Бороздіна, Молчанова, 1988, 1990, 1996, 1997, 1998, 1999), зв'язок з особистісними рисами, такими, як тривожність, агресивність та ін. (Бороздіна, Залученова, 1993; Залученова 1995; Бєлкіна, 1995; Kubacka-Jasiecka, 1988). 
Багато робіт присвячено питанню про становлення самосвідомості і формування самооцінки (Б.Г. Ананьєв, Л.І. Божович, Л.С. Виготський, А.Н. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, І.І. Чеснокова). Ці дослідження сконцентровані в основному навколо двох груп питань. У роботах Б. Г. Ананьєва, Л. І. Божович, А. Н. Леонтьєва, С. Л. Рубінштейна та інших, в загальнотеоретичному і методологічному аспектах проаналізовано питання про становлення самосвідомості в контексті більш загальної проблеми розвитку особистості. В іншій групі досліджень розглядаються більш спеціальні питання, які перш за все пов'язані з особливостями самооцінок, їх взаємозв'язком з оцінками оточуючих. Дослідження А. А. Бодалева з соціальної перцепції загострили інтерес до питання зв'язку пізнання інших людей і самопізнання. Чимало опубліковано досліджень, в яких аналізуються проблеми, які пов'язані з особистою відповідальністю, моральною самосвідомістю.

Велика кількість досліджень самооцінки присвячена вивченню вікової динаміки самооцінки на більш тривалому відрізку життя такими вченими, як Рудова Є. В., Соломіна Л. В. та ін. [3, с. 26].

Проблема самооцінки розглядалась багатьма авторами в руслі філософських, соціально - психологічних та психологічних досліджень. Інтерес до проблеми самооцінки викликаний її особливою роллю, як провідного компонента у структурі самосвідомості.

Існує багато праць, присвячених  вивченню самооцінки особистості в  молодшому шкільному та підлітковому віці. Але дуже мало робіт, які допомогли б нам розкрити та зрозуміти таке поняття як «самооцінка» в юнацькому віці.  Тому враховуючи недостатню розробленість цієї проблеми у сучасній практиці психологічних досліджень, особливо на експериментальному рівні, нами і було обрано тему роботи «Дослідження самооцінки як показника рівня розвитку індивідуальної свідомості».

Об’єкт дослідження: самооцінка студентів першого курсу.

Предмет дослідження: вплив темпераменту на рівень самооцінки.

Мета дослідження: дослідити міру залежності між самооцінкою студентів та властивим їм типом темпераменту.

У зв’язку з визначенням об’єкта та предмета дослідження, була висунута гіпотеза дослідження: рівень сформованості самооцінки безпосередньо залежить від показників сили та врівноваженості НС, отже, можна передбачити, що сила та врівноваженість сприяють фомуванню адекватності самооцінки.

Обрана тема та висунута гіпотеза обумовили вирішення таких завдань дослідження:

1. Зробити оглядово - критичний аналіз наукового обгрунтування проблеми самооцінки в зарубіжній та вітчизняній психології.
2. Дати психологічну характеристику самооцінці та показати особливості  проявів серед студентів.
3. Розкрити основні методичні підходи до вивчення темпераменту.
4. Підібрати валідні методики на визначення рівня самооцінки та типу темпераменту.
5. Дослідити рівень самооцінки студентів та міру її залежності від типу нервової системи.

Самооцінка є центральною ланкою довільної саморегуляції, визначає напрямок і рівень активності людини, її ставлення до світу, до людей, до самої себе. Самооцінка являє собою складний за психологічною природою феномен. Вона включена в безліч зв'язків і відносин з усіма психічними утвореннями особистості і виступає в якості важливої детермінанти всіх форм і видів її діяльності та спілкування. Джерела уміння оцінювати себе закладаються в ранньому дитинстві, а розвиток і удосконалення його відбувається протягом всього життя людини .

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ САМООЦІНКИ СТУДЕНТІВ

1. Основні підходи до вивчення самооцінки в зарубіжній психології

Самооцінка - оцінка особистістю самої себе, своїх  можливостей, якостей і місця  серед інших людей. Це найбільш істотна та найбільш вивчена в психології сторона самосвідомості особистості. За допомогою самооцінки відбувається регуляція поведінки особистості.

Дослідження проблеми самооцінки особистості свідчить про багатоаспектність  та неоднозначність розуміння сутності цього поняття. Особливу увагу привертають погляди зарубіжних психологів в рамках психодинамічного напрямку. 
            На думку 3. Фрейда, в структурі особистості існує три основні компоненти: «Ід», «Его» та «Суперего». Вчений вважав, що ці складові слід розглядати як деякі процеси, ніж як певні «структури» особистості. «Ід» («Воно») позначає виключно примітивні, інстинктивні та природжені аспекти особистості. «Его» ( «Я») - компонент психічного апарату, що відповідає за прийняття рішення. «Его» намагається виразити та задовольнити бажання «Ід» у відповідності з обмеженнями, що накладаються зовнішнім світом. «Суперего» (з лат. «super» - «над» та «его» - «Я») - компонент у структурі особистості, що являє собою інтерналізовану версію суспільних норм та стандартів поведінки. З точки зору 3.Фрейда, організм людини не народжується з «Суперего». Діти повинні набути його завдяки взаємодії з батьками, вчителями та іншими особами.  
           Вчений розділив «Суперего» на дві підсистеми: сумління та «Его» - ідеал. Сумління включає здібність до критичної самооцінки. Заохочувальний аспект «Суперего» - це «Его» - ідеал. Він формується внаслідок того, що саме батьки схвалюють або високо цінують в дитині, та призводить до становлення у індивідуума високих стандартів. Якщо мета досягнута, це викликає відчуття самоповаги [28, с 112-115]. Нездатність бути на рівні «Его» - ідеалу викликає втрату самоповаги та комплекс неповноцінності [21, с. 66]. 
            Згідно з індивідуальною теорією особистості А. Адлера, все, що роблять люди, має на меті подолання почуття своєї неповноцінності. У дитинстві люди відчувають себе неповноцінними, що є наслідком невеликих фізичних розмірів і обмежених сил, і це спонукає певним чином компенсуватися. Комплекс поведінкової активності, спрямованої на подолання неповноцінності, А. Адлер називає стилем життя. Стиль життя міцно закріплюється у віці чотирьох-п'яти років і згодом не піддається тотальній корекції, людина тільки вдосконалює й розвиває основну структуру, закладену в ранньому дитинстві.

Ряд умів (неповноцінність органів, природжений фізичний дефект, надмірна опіка або нехтування з боку батьків) може призвести до того, що відчуття неповноцінності стані основою  формування комплексу неповноцінності - перебільшеного почуття власної слабкості та неспроможності. У цьому випадку людина стає підвищено тривожною, не відчуває собі в безпеці, у неї формується стиль життя, який А. Адлер назвавши помилковим. Життя в цьому випадку пов'язане з почуттям постійної загрози самооцінці, і людина починає прагнути до особистої переваги. Накопичення успіху, престижу й похвал стає більш важливим, ніж конкретні досягнення. У ситуаціях, коли захист самооцінки, що знаходиться під загрозою, загострюється, індивід може почати вірити в те, що він перевершує інших, і діяти відповідно до цього переконання або може прагнути до переваги, принижуючи інших.

У теорії А. Адлера наголошується, що надмірне відчуття неповноцінності, невпевненості в собі є перешкодою для подальшого психологічного зростання, тобто руху від центрованості на собі та цілей особистої переваги до завдань конструктивного оволодіння середовищем шляхом розвитку здібності до кооперативної поведінки. В його теорії була здійснена спроба пошуку шляхів впливу взаємовідносин між батьками й дитиною на розвиток ставлення дитини до себе, її емоційно-потребової сфери.

К. Хорні вирішальним чинником розвитку особистості вважає соціальні відносини між дитиною й батьками. Для дитини характерні дві потреби: потреба в задоволенні й потреба в безпеці. Потреба в задоволенні охоплює всі основні біологічні потреби, але не є основною у формуванні особистості. Головною для розвитку дитини є потреба в безпеці: потреба бути бажаною і захищеною від небезпеки або ворожого світу. Задоволення цієї потреби повністю залежить від батьків, тому що їх тепло і любов до дитини є запорукою формування її здорової особистості. Дитина потребує «теплої атмосфери», що дає їй відчуття внутрішньої безпеки та свободи, дозволяє мати власні думки, та виражати їх. Отримання любові призводить до підвищення впевненості у собі, являється запорукою успіху в подальшому. К. Хорні зазначає: «інші нас оцінюють не тільки за ступенем нашого успіху; волею - неволею самооцінка слідує тим же шляхом». Якщо потреба в безпеці не задовільняється, у дитини формується базальна тривога, яка з віком сприяє виникненню неврозу [26-27].

Концепція розвитку особистості, самосвідомості, ставлення до себе запропонована  і фундатором его-психології - Е. Еріксоном. Представник епігенетичної теорії особистості Е. Еріксон, головною ознакою розвитку особистості виділив соціальний фактор. Основою особистості, вчений вважає «почуття Я» або ідентичність. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на собі, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі. Весь життєвий шлях людини ним поділяється на вісім стадій, кожна з яких настає в певний для неї час і присвячена вирішенню специфічного завдання розвитку. Якщо завдання чергової стадії вирішено задовільно, «Его» вбирає в себе новий позитивний компонент і це гарантує здоровий розвиток особистості в майбутньому. Якщо ж завдання залишається невирішеним, «Его» завдається шкода, в нього вбудовується негативний компонент. 
            Дослідник стверджував, що формування самосвідомості, ставлення до себе формуються ще в ранньому дитинстві. Першим соціальним досягненням немовляти в той час виявляється його готовність без особливої тривоги та гніву переносити зникнення матері з поля зору, оскільки вона стала для нього і внутрішньою впевненістю, і зовнішнім передбаченням. Така узгодженість, безперерність та тотожність особистого досвіду забезпечує початкове відчуття его - ідентичності, залежне від «розуміння» того, що існує внутрішня популяція відчуттів та образів, які пригадуються, та які тісно пов'язані з зовнішньою популяцією знайомих та передбачуваних речей, людей. Під довірою розуміється впевненість, і з самого початку припускає взаємність; під впевненістю мається на увазі відчуття дитиною власної надійності в тому сенсі, що й інші можуть їй довіряти. 
            Говорячи про функцію  «Его» у формуванні ідентичності особистості, Е. Еріксон підкреслює її соціальну природу - суспільство надає людині особливий стиль синтезу бажань, цінностей, засіб спілкування з іншими та самим собою [6, с 47-50; 25, с. 87; 28, с. 220].

У дослідженнях інтеракціоністського напрямку, основна роль у формуванні самооцінки належить «іншому» як першоджерелу її розвитку. Ця ідея бере свій початок у теорії «дзеркального Я» соціолога Ч. Кулі, згідно з якою самооцінка особистості, почуття гордості або приниження, входить як компонент до «ідеї Я» нарівні з уявленням про те, якою вона здається іншій особі, і уявленням про те, як ця інша особа її оцінює. Самооцінка формується вже в ранньому віці в ході взаємодії з іншими людьми, причому рішучим фактором виступають первинні групи (сім'я, однолітки і т.д.). 
            Теорія «дзеркального Я» стала базою багатьох досліджень, які вивчали залежність «образу Я» від думки оточуючих. Результати цих досліджень свідчили, що під впливом сприятливих суджень оточуючих самооцінка підвищується, під впливом несприятливих - знижується. Сам індивід у цій теорії виглядає пасивним, він тільки відображає й підсумовує чужі оцінки, а взаємодія зводиться до обміну поглядами. 
             Американський дослідник Дж. Мід, засновник інтеракціоністської (від interaction - взаємодія) теорії, вивчав формування людського «Я» в процесі реальної взаємодії індивіда з іншими людьми певних соціальних груп та в залежності від ролей, що виконуються особистістю. Вчений стверджував, що самосвідомість - це процес, в основі якого полягає практична взаємодія індивіда з іншими людьми. Він вважав, що індивід пізнає себе з точок зору інших членів певної соціальної групи, які він засвоює в рамках суспільної діяльності. Оцінка себе в певній ролі залежить від того, наскільки індивід відповідає тим очікуванням, які висувають до нього інші. У концепції Дж. Міда, «Я» виступає як похідне від групового «Ми». Причому зміст «Я» і самооцінки зумовлені вже не думками інших людей, а реальними взаємовідносинами з ними, спільною діяльністю. Дж. Мід, у своїх дослідженнях, приходить до того ж висновку, що і Ч. Кулі: індивід сприймає та оцінює себе у відповідності з тими характеристиками та цінностями, що приписують йому інші [21, с 50]. 
            Прихильник когнітивної теорії особистості Дж. Келлі, вважав, що самооцінка, як і оцінка особистості іншої людини здійснюється на основі пізнання «конструктів», які властиві кожній людині. Особистісні конструкти - це моделі та ідеї, що відображають особистісні властивості. Всі конструкти мають альтернативний характер. В них зафіксовані схожі та контрастні риси особистості. Наприклад: «добрий – поганий», «дружній – ворожий», «розумний – дурний». Людині властива велика кількість конструктів, які взаємопов'язані та підпорядковані один одному. Від складності конструктів залежить самопізнання, оцінка себе та інших людей. Людина, яка має чітко диференційовані конструкти, легко може відрізнити себе від інших, оцінити свої та особистісні властивості інших людей, передбачити свою поведінку та поведінку інших людей [23, с 166; 28, с. 438]. 
            Група зарубіжних вчених розглядають самооцінку, як складову загальної структури «Я – концепції». «Я – концепція» - це сукупність всіх уявлень індивіда про себе, які пов'язані з їхньою оцінкою.  
           Р. Берне розглядає самооцінку в структурі «Я – концепції» (Додаток А). На думку вченого, «Я – концепція» являє собою ієрархічну структуру, в якій глобальна «Я – концепція» включає в себе грані індивідуальної самосвідомості. Це «потік свідомості», в якому У. Джеме виділив два елементи: Я - усвідомлене та Я - як суб'єкт. Однак, при цьому, Я -як суб'єкт існує лише у процесах усвідомлення, оскільки людина може усвідомлювати саму себе. Розподілення результату та процесу рефлексивного мислення можливий тільки у понятійному плані, у психологічному плані вони існують разом. Так саме образ «Я» та самооцінка у психологічному сенсі взаємопов'язані. Образ та оцінка «Я» передбачають певну поведінку індивіда, тому глобальна «Я –концепція» розглядається як сукупність установок індивіда, спрямованих на самого себе. Ці установки можуть мати різноманітні ракурси та модальності. Р.Берне розглядає три основні модальності самоустановок: 
   - реальне «Я» - установки, пов'язані з тим, як індивід сприймає свої актуальні здібності, ролі, свій актуальний статус, тобто з його уявленнями про те, ким він є насправді; 
   - дзеркальне «Я» - установки, пов'язані з уявленнями про те, ким його бачать інші; 
   - ідеальне «Я» - установки, пов'язані з уявленнями індивіда про те, ким би він хотів стати [10, с 26; 18, с. 14]. 
           Принципу зв'язку між «Я – ідеальним» та «Я – реальним» дотримується у своїх дослідженнях К. Роджерс. Вчений вважає, що варіативність самооцінки ґрунтується на внутрішній узгодженості, або стані конгруентності. Внутрішня узгодженість, на думку К. Роджерса, характеризує відсутність у людини конфлікту між різними образами себе, а конгруентність описує відсутність конфлікту між сприйманням себе та реальним суб'єктивним досвідом [7, с 39; 18, с. 13]. 
Один з показників зв'язку між «Я – реальним» та «Я – ідеальним» - є когнітивний дисонанс, найбільш виражений у ситуації високої самооцінки та неочікуваної невдачі, а також у ситуації низької самооцінки та неочікуваного успіху [18]. Згідно теорії «когнітивного дисонансу», автором якої є Фестінгер, індивід не може змиритися із неузгодженими образами «Я» й вимушений шукати спосіб усунення цього неприємного дисбалансу [10, с 31]. 
           С. Куперсміт під самооцінкою розуміє відчуття власної цінності, що властиве індивіду, що для інших людей проявляється в тих чи інших його реакціях. Самооцінка - це суб'єктивний стан особистості, рішучим фактором для формування якого являються скоріше всього відносини дитини в родині, ніж загальні умови її соціального існування [1, с 122]. Самооцінка має часові характеристики, оскільки уявлення про себе розвиваються поступово і лише через певний проміжок часу набувають статистичного змісту [18, с 14]. 
           Представник американського функціоналізму, У. Джеме, виділяє у самосвідомості особистості два аспекти: «емпіричне Я» та «чисте Я». Розглядаючи «емпіричне Я», У. Джеме тлумачить особистість людини як загальну суму всього того, що вона може назвати своїм. Аналіз особистості в цьому плані має включати: 
   1) складові елементи, що можуть бути розподілені на три класи: фізична особистість, соціальна особистість та духовна особистість; 
   2) почуття та емоції, викликані цими елементами(самооцінка); 
   3) вчинки, що спричинені цими елементами (піклування про себе та самозбереження). 
          Почуття та емоції характеризують особистість з боку її самооцінки, яка буває двох видів: самовдоволення та невдоволення собою, за яким стоять два протилежних класи почуттів, що пов'язані з успіхом або неуспіхом, із сприятливим або несприятливим становищем у суспільстві. Самовдоволення особистості в житті зумовлене співвідношенням реалізованих та потенційних здібностей. Вчений пропонує розглядати самоповагу (самооцінку) як відношення, в якому чисельник виражає реальний успіх, а знайменник - домагання. Тобто самопочуття людини залежить від самої особистості, її успіхів та домагань [25, с 77-78; 21, с. 8]. 
            Г. Гекгаузен описує дослідження зв'язку самооцінки з агресією. Він з'ясував, що рівень самооцінки регулює внутрішньо обов'язкові нормативні стандарти, які можуть перешкоджати, так і сприяти виникненню агресії. Дослідник розглядає самооцінку як ядро мотиваційної системи. Вона має алгоритмічний характер: дія - результат - наслідок (Додаток Б). На етапі отримання результату відбувається її порівняння з особистісним стандартом людини [18, с 18].