Самооцінка

Д. Клайн, вважав, що виникнення завченої безпорадності залежить від самооцінки, рівень якої може змінюватися у процесі вирішення різних завдань. Адже завчена безпорадність є наслідком очікування невдачі, що пов'язане з уявленням про відсутність здібностей. Таким чином, самооцінка будь - яких компонентів структури особистості буде розвиватися через призму завченої безпорадності [18, с 18].

Одним з розвиваючих підходів до питань самосвідомості та самооцінки є феноменологічний підхід. Розвиваючи такий підхід, автори часто ґрунтуються на досвіді психотерапевтичної практики. Прикладом такого підходу до проблем самосвідомості та самооцінки може бути робота Н. Брандена. Автор насамперед визнає той факт, що самооцінка, самоповага, уявлення людини про себе мають кардинальне значення у розумінні її природи та особливостей поведінки [13, с. 3].Бранден виділяє два взаємозв'язаних аспекти самоповаги. По-перше, вона включає самооцінку ефективності, сили, а по-друге, почуття гідності.Самоповага інтерпретується автором у досить широкому контексті відносин суб'єкта до навколишньої його дійсності. Самооцінка, впевненість у собі розуміється ним як впевненість суб'єкта у тому, що використані ним методи взаємодії з дійсністю принципово правильні і відповідають вимогам реальності. Подібне судження, на думку автора, не обов'язково повинно бути усвідомленим, але воно виступає обов'язковою умовою здійснення ефективної взаємодії зі світом [13, с. 4].Важливим моментом у становленні самооцінки, на думку Брандена, є когнітивні процеси, які підкріплені відповідною мотивацією і спрямовані на пізнання як реальності, так і власних здібностей до взаємодії з реальністю. Тобто, на думку автора , самооцінка пов'язана з процесом розвитку, інтелектуального зросту; рутинність, пасивність несумісні з високою самооцінкою. Остання завжди припускає досягнення нових результатів, а не відтворення минулої діяльності, тобто продуктивна діяльність «є процесом, в якому людина досягає почуття контролю над своїм життям», яка виступає умовою високої самооцінки [13, с. 5].В іншому контексті самооцінки, як соціальної установки, виділяють три аспекти: когнітивний —усвідомлення себе як об'єкту пізнання; афективний - емоційне оцінювання себе, почуття впевненості, спокою та тривоги, занепокоєння; поведінковий - поведінкове виявлення відношення до себе [29, с. 77]. Різні автори зосереджують свою увагу на тому чи іншому аспекті самооцінки як соціальної установи.

Поряд з інтерпретацією самооцінки, як установки, існують й інші точки зору. У зв'язку зі стабільністю персональної освіти, вивченню якої присвячена низка праць, самооцінка часто розглядається як риса, тобто стійка характерна особливість функціонування особистості. Ряд авторів у вивченні самооцінки реалізують когнітивний підхід, визначаючи при цьому «Я» як когнітивну структуру чи безліч структур, які організують, модифікують, інтегрують функції особистості[13, с. 6].Центральним моментом в такому когнітивному підході є уявлення про те, що різниця між індивідами визначається відмінностями поміж їх «когнітивними структурами» або «схемами». У такому випадку відзначаються «Я - як процес» («knower») та «Я - як структура» («known»). В основному дослідники цього напрямку зосереджують свою увагу на «Я - як структура». В процесі життєдіяльності когнітивні структури розвиваються, змінюються, як і способи формування таких структур. Якщо на перших етапах людина описує себе в конкретних предметних термінах, то в подальшому вона будує свої когнітивні структури, в тому випадку і уявлення про себе, самооцінку, на основі тієї діяльності, в якій бере участь; в структури включаються ті аспекти «Я», які розглядаються людиною як суттєві по відношенню діяльності.

Аналізуючи результати досліджень зарубіжних вчених, ми можемо констатувати, що наявність різних підходів до розуміння сутності самооцінки свідчить про її складність та багатогранність як психологічного феномену.

   1.2. Вітчизняні дослідження самооцінки

У вітчизняній психології методологічною основою трактування  особистості та самооцінки, як її компонента, є принципи розвитку, єдності свідомості й діяльності. Особистість розглядається в системі її реальних відносин, в конкретних соціальних ситуаціях, як суб'єкт практичної й теоретичної діяльності. У теоретичних і практичних дослідженнях вітчизняних авторів розробляються питання соціально-психологічної природи й етичної основи самооцінки, її структури та ролі в психічному житті особистості.

Головна ідея, на основі якої базуються теоретичні й експериментальні дослідження генезису самооцінки й особистості, загалом, належить Л. С. Виготському. На думку вченого, всі вищі психічні функції спочатку існують як соціальні відносини і лише потім стають психічними функціями особистості. Всі вищі психічні функції, інтеріорізовані відношення соціального порядку, основа соціальної структури особистості, їхній склад, генетична структура, спосіб дії, одним словом, вся їхня природа соціальна; навіть перетворюючись у психічні процеси, вона залишається квазі-соціальною.

Аналогічно, іншим вищим психічним функціям, самосвідомість проходить у своєму розвитку ряд рівнів. Основою для розвитку самосвідомості і самооцінки, як її стрижня, є сприйняття власних рухів і виникнення мовних формул для подальших дій. Самосвідомість виникає поступово, в міру того як людина за допомогою слова навчається розуміти саму себе. Розвиток самосвідомості знаходиться в залежності від розвитку мислення, від розвитку здібностей до узагальнення. Завдяки відображенню об'єктивних зв'язків і, зокрема, самовідображенню людської практики в людському словесному мисленні, виникають і самосвідомість людини, і її можливість свідомо скеровувати свої дії.

Вітчизняні  психологи, такі як Ананьєв Б. Г., Божович Л. І., Рубінштейн С. Л., Чамата П. Р. та ін. розглядають самооцінку як складову самосвідомості особистості та як продукт її розвитку, породжуваний усією життєдіяльністю людини.У вітчизняній психології проблема самооцінки розробляється переважно в рамках вікової психології. Предметом вивчення та аналізу виявляється процес формування, становлення самооцінки, динаміка її властивостей в онтогенезі. При цьому самооцінка розглядається як один із компонентів самосвідомості. Яскравим прикладом такого підходу до аналізу самооцінки є дослідження Чеснокової І. І., яке присвячене вивченню змінам особливостей самооцінки, як одним з компонентів самосвідомості, зокрема в залежності особливостей самооцінки від зовнішньої оцінки [29, с. 29].

             Вона зазначає, що узагальнююча робота процесів самосвідомості проходить різні етапи і знаходиться на різних рівнях розвитку в ході становлення самої особистості. Самооцінка розглядається Чесноковою І. І. як єдність раціонального й емоційного компонентів. У раціональному компоненті відбиваються знання особистістю відповідних її особливостей, а в емоційному - ставлення до них. Кожен з компонентів самооцінки має свою лінію розвитку. Раціональний компонент самооцінки у своєму розвитку йде від пізнання зовнішнього світу, інших людей, їх взаємовідносин і власних відносин з іншими. Накопичення знань про себе здійснюється за тими ж законами, за якими пізнається і навколишній світ. На початкових етапах розвитку знань про себе усвідомлюється лише зовнішній, видимий бік власних дій і вчинків. Пізніше здійснюється перехід на вищий рівень самопізнання, коли стає можливим усвідомлення глибинних механізмів діяльності й поведінки.

            Пізнаючи особливості інших людей, свої зовнішні вияви в діяльності й поведінці, ставлення до себе інших, людина починає співвідносити ці окремі аспекти пізнання і, внаслідок порівняльно-оцінної роботи, складає оцінку самої себе загалом. Самооцінка виступає як своєрідний підсумок самопізнання і відображає його рівень. Недосконалим формам самопізнання відповідають недосконалі форми самооцінки: її критерії або відсутні, або діють у вузькій ситуації, не співвідносяться між собою. Саме раціональному компоненту належить провідна роль у процесі становлення єдиної самооцінки особистості, яка формується на основі самооцінки окремих її сторін. Можливості самоаналізу, які розвиваються, сприяють введенню недостатньо усвідомлених результатів самооцінки у сферу свідомого. Через раціональний компонент самооцінки здійснюється узагальнення найбільш значущих для особистості окремих самооцінок, їхній синтез і вироблення цінностей самооцінки. Таким чином, досліджуючи проблему структури й генезису самооцінки, Чеснокова І. І. провідну роль у цьому процесі відводить розвитку раціонального компоненту.

 Отже, самосвідомість - усвідомлення людиною себе самої як особистості, своїх фізичних сил і розумових здібностей, вчинків і дій, їхніх мотивів та мети, свого ставлення до зовнішнього світу, інших людей і до самої себе [8, с. 297].

Дослідженням питань, що стосуються генезису самооцінки, займалася і М. І. Лісіна. Основною ідеєю її концепції є затвердження первинності відносин з іншими людьми, діяльності спілкування для внутрішнього життя дитини і для її розвитку. Одним із продуктів спілкування є афективно-когнітивний образ самої себе. Когнітивний компонент образу себе - це уявлення або знання про себе.

Розглядаючи питання про співвідношення загальної й конкретної самооцінки, М. І. Лісіна вказує, що загальна самооцінка народжується, існує й функціонує в центральному утворенні образу себе. Крім центра в образі себе є і периферія, куди приходять нові відомості людини про себе, результати її конкретних самооцінок. Ці нові відомості переломлюються крізь призму центрального утворення й обростають афективними компонентами. Вплив афективних компонентів може спричинити викривлення самооцінки - її заниження або завищення.

Але не тільки загальна самооцінка впливає на конкретну, йде вплив  і в зворотньому напрямі. Завдяки конкретним самооцінкам, загальна самооцінка постійно модифікується й корегується. Становлення й розвиток образу себе М. І. Лісіна пов'язує з впливом двох чинників: досвідом індивідуальної діяльності й досвідом спілкування з оточуючими людьми - дорослими й однолітками. При цьому найважливіша функція індивідуального досвіду полягає в забезпеченні когнітивної частини образу себе конкретними даними про себе, а досвід спілкування складає в основному матеріал для побудови його афективної частини, яку М. І. Лісіна співвідносить з самооцінками.

Недолік концепції М. І. Лісіної бачиться нам у тому, що вона обмежує самооцінку її афективною складовою. Однак, незважаючи на цей недолік, дана концепція вносить істотно нове розуміння в проблему становлення самооцінки.

У більшості робіт, присвячених  генезису самооцінки, затверджується той факт, що самооцінка починає формуватися на рубежі раннього й дошкільного віку в процесі розвитку конкретних видів діяльності і поступово удосконалюється в напрямі все більшої адекватності й реалістичності. М. І. Лісіна ж висловлює думку, що факти, які охоплюються терміном «самооцінка», є породженням двох різних за природою психологічних утворень: загальної самооцінки і конкретної самооцінки. Конкретна самооцінка у своєму походженні пов'язана з розвитком конкретних видів діяльності, в той час як загальна самооцінка виникає в перші місяці життя в процесі спілкування дитини з дорослими. Загальна самооцінка не залежить від успіхів або невдач конкретних дій немовляти, а є відчуттям своєї безумовної цінності, яке є основою особистості, що формується, складаючи її центральне ядро.

В дослідженні  Серебрякової Є. А. запроваджується уявлення про параметри самооцінки, а саме: стійкість, адекватність та висота самооцінки. На основі виділених параметрів автор будує класифікацію самооцінки, виділяючи нестійку та стійку самооцінку, яка розділяється на адекватну та неадекватну. Остання відображає помилкове уявлення людини про себе, буває або завищеною, або заниженою [13, с. 10]. Ну її думку та думку інших авторів, наприклад, Липкіної А. І., Рибака Л. О., неадекватна самооцінка є джерелом внутрішніх конфліктів та пов'язана з афектом неадекватності. Нестійка самооцінка також виступає причиною порушення діяльності суб'єкта [16, с. 87]. При аналізі структури самооцінки багато авторів, зокрема А. В. Захарова, запроваджують уявлення про глобальну самооцінку та про окремі самооцінки. Під глобальною самооцінкою розуміють оціночне відношення індивіда до себе в цілому, в той час як часткові самооцінки відображають оціночне ставлення до проявів своєї особистості в різних видах діяльності, активності [13, с. 10].

3. Психологічна характеристика самооцінки. Прояви самооцінки у студентів

Переживання різних емоцій, які супроводжують процеси самопізнання, формують у людини ставлення до себе. Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить самооцінку особистості.

Самооцінка  особистості – оцінка людиною своїх якостей, себе, рівня успішності власної діяльності, оцінки своєї особистості іншими людьми, виходячи з системи цінностей людини. Це суб’єктивне утворення в людській психіці, але воно є відображенням норм і оцінок, що існують в суспільстві та в міжособистісних відносинах.

Самооцінка пов’язана з однією із центральних потреб людини –  потребою в самоствердженні, із прагненням людини знайти своє місце в житті, cтвердити себе як члена суспільства  в очах навколишніх і у своїх  власних.

Під впливом оцінки навколишніх в особистості поступово складається власне ставлення до себе і самооцінка своєї особистості, а також окремих форм своєї активності: спілкування, поведінки, діяльності, переживань.

У сучасній психолого-педагогічній науці розрізняють кілька видів самооцінки. Вони відображають особливості об’єктів оцінювання, їхню складність, а також деякі якісні й кількісні характеристики самої оцінки. Залежно від того, що підлягає оцінюванню – окремі сторони особистості, конкретні властивості, що проявляються лише в деяких особливих видах діяльності, або особистість у цілому – розрізняють два види самооцінки: глобальну, під якою розуміють загальну самооцінку особистості, й часткову, яка належить до різних рівнів пізнання властивостей особистості.

Ще однією підставою для виокремлення видів самооцінки є така її характеристика, як адекватність. Відповідно до ступеня  адекватності розрізняють два види самооцінки: адекватну й неадекватну. В свою чургу неадекватна самооцінка згідно до еталона, з яким вона порівнюється, може бути завишеною або заниженою.

За адекватної самооцінки суб’єкт  правильно співвідносить свої можливості і досягнення, досить критично ставиться  до себе, прагне реально дивитися на свої невдачі та успіхи, намагається  ставити перед собою досяжні цілі, які можна здійснити насправді. До оцінки досягнутого він підходить не тільки зі своїми мірками, але й намагається передбачити, як до цього поставляться інші: товариші по роботі та близькі. Іншими словами, адекватна самооцінка є підсумком постійного пошуку реального бачення себе, тобто без занадто великої переоцінки, але і без зайвої критичності щодо свого спілкування, поведінки, діяльності, переживань. Така самооцінка є найкращою для конкретних умов та ситуацій. Але самооцінка може бути неадекватною – надмірно завищеною або занадто заниженою.