Самооцінка

На основі неадекватно завищеної самооцінки у людини виникає неправильне  уявлення про себе, ідеалізований  образ власної особистості і  можливостей, своєї цінності для  навколишніх, для загальної справи. В таких випадках людина ігнорує невдачі заради збереження звичної високої оцінки самої себе, своїх вчинків і справ. Відбувається гостре емоційне «відштовхування» усього, що порушує уявлення про себе. Сприйняття реальної дійсності спотворюється, ставлення до неї стає неадекватним – чисто емоційним. Раціональне зерно оцінки випадає повністю. Тому справедливе зауваження починає сприйматися як причіпка, а об’єктивна оцінка результатів роботи – як несправедливо занижена. Неуспіх оцінюється як наслідок чийогось підступу або несприятливо сформованих обставин, в жодній мірі не залежних від дій самої особистості.

Якщо ж  висока самооцінка пластична, змінюється відповідно до реального стану справ  – збільшується при успіху і знижується при невдачі, то це може сприяти розвитку особистості, тому що вона змушена докладати максимум зусиль для досягнення поставлених цілей, розвивати власні здібності і волю.

Занадто висока або занадто низька самооцінки порушують  процес саморегуляції, спотворюють  самоконтроль. Особливо помітно це виявляється в спілкуванні, де особи з завищеною і заниженою самооцінкою стають джерелом конфліктів. При завищеній самооцінці конфлікти виникають через зневажливе ставлення до інших людей і звертання до них, занадто різкі і необґрунтовані висловлювання на їхню адресу, нетерпимість до чужої думки, прояви зарозумілості і зазнайства. Низька критичність до себе заважає їм навіть помітити, як вони ображають інших зарозумілістю і незаперечністю суджень.

Самооцінка  особистості – досить стала характеристика людини, що формується в дитинстві і залишається на певному рівні (завищена, нормальна, занижена) протягом всього життя. Але в ній є і динамічна частина, яка змінюється в процесі діяльності людини.

Аналіз сучасної літератури з педагогічної психології показує, що поряд з великою кількістю робіт, які присвячені вивченню особистісних особливостей студентів, лише небагато з них приділяють достатню увагу особливостям такого істотного компонента особистості студента, як відношення до себе та його прояви у вигляді самооцінки. Нерідко дослідження самооцінки студентів мають за мету з’ясування та аналіз зв'язку її особливостей з різноманітними особистісними характеристиками [13, с. 4].

У численних  психологічних дослідженнях, які  присвячені юнацькому віку,  найчастіше акцент робиться на питаннях розвитку самосвідомості і адекватної  самооцінки, оскільки саме цей вік є центральним періодом становлення світоглядної системи, деяких рис вдачі і соціального інтелекту.

Характерною рисою  морального  розвитку  в  юнацькому віці  є  посилення свідомих мотивів поведінки. Помітно зміцнюються ті якості, яких не  вистачало  повною мірою в старших класах, - цілеспрямованість, рішучість,  наполегливість,  самостійність,  ініціатива,  вміння володіти собою. В той же час, фахівці в області вікової психології та фізіології відмічають, що здатність людини до свідомої регуляції своєї поведінки в 17 - 18  років розвинена не  повною мірою.  Це  слід враховувати при побудові  спільної  діяльності  в освітньому процесі. При цьому необхідно пам'ятати, що сам освітній процес є одним з головних чинників, що впливає на розвиток особистості.

Юнацький вік характеризується тим, що в цей  період досягається  багато  оптимуму  розвитку  інтелектуальних  і  фізичних сил,  а  відношення, що змінюється до  самого  себе, забарвлює  всі  дії.

Науковими дослідженнями  виявлено: кожна людина навмисно або  сама  того  не  усвідомлюючи,  нерідко  порівнює  себе  з  оточенням  і  в результаті виробляє досить стійку думку про свій інтелект, зовнішність, здоров'я, тобто формує «набір самооцінок».

У  більшості  людей  проявляється  тенденція  оцінювати  себе  трохи вище за середнє.  Це  дозволяє  зробити  висновок,  що  людині  властива  потреба в досить високій самооцінці. Завищена  самооцінка  помітно  виявляється  у  осіб старшого юнацького віку  в перебільшенні своїх розумових здібностей. Занижене оцінювання своїх здібностей негативно впливає на особистість.  Виникає  почуття  незадоволення,  створюється знижений фон настрою,  закріплюється «комплекс неповноцінності».

На формування самооцінки у юнаків впливає безліч факторів : положення  серед  однолітків,  ставлення педагогів  і так  далі.  Зіставляючи думки про  себе навколишніх людей, людина формує самооцінку, причому спочатку вона вчиться оцінювати інших, а потім вже себе. І лише в юнацькому віці  формується  уміння  самоаналізу,  самоспостереження  і  рефлексії, здатність аналізувати власні результати і, тим самим, оцінювати себе.

Саме у віці 17-21 років на основі вироблення власної  системи цінностей формується емоційно-ціннісне відношення до себе, тобто «оперативна самооцінка» починає грунтуватися на відповідності поведінки, власних поглядів і переконань, результатів діяльності.

 

 

 

   1.4. Основні методичні  підходи до вивчення темпераментів

Серед рис, які визначають індивідуальність людини, виділяють природжені і ті, які виявляються в так званих властивостях темпераменту. Якщо спостерігати за людьми, то можна побачити, що вони відрізняються своєю поведінкою: по-різному виявляють свої почуття, не однаково реагують на подразники зовнішнього середовища. Так, одні вирізняються врівноваженістю поведінки, діють помірковано, не показують зовні свої почуття, інші за тих  самих обставин нервують, емоційно збуджуються та вибухають вулканом почуттів з приводу незначних подій. Одні комунікабельні, легко вступають в контакт з людьми, життєрадісні, інші, навпаки, замкнуті та стримані. І це стосується суто зовнішніх виявів, незалежно від того, наскільки ця людина розумна, працелюбна, смілива, які її прагнення та інтереси.

Є люди, які легко переходять від одних життєвих умов до інших, легко пристосовуються, інші ж будь-які зміни переживають дуже гостро і з веливими труднощами пристосовуються до нових умов. Різним буває й індивідуальний темп перебігу психічної діяльності: швидкий, повільний, млявий. Ці особливості людей виявляються в їх розумовій та практичній діяльності. Такі індивідуальні особливості дістали назву темпераменту ( від лат. temperamentum – належне співвідношення частин) [22, с. 317].

Темперамент – сукупність найбільш стійких індивідуально-психологічних особливостей людини, що характеризують динамічний та емоційний бік її діяльності, поведінки і є природною основою характеру.

Теплов Б. М. дає таке визначення темпераменту: « Темпераментом називається  характерна для певної людини сукупність психічних особливостей, пов’язаних з емоційною збудливістю, тобто швидкістю виникнення почуттів, з одного боку, і їхньою силою – з іншого » [5, с. 63].

Існує чимало теорій щодо різних типів  темпераменту. Ще в стародавні часи вчені звернули увагу на відмінності між людьми. У Стародавній Греції теорію темпераментів створив Гіппократ ( бл. 460 –бл. 377 до н. е.). Ця теорія грунтувалася на уявленнях про вміст основних рідин – соків організму: крові, флегми ( мозковий слиз), жовтої та чорної жовчі [2, с. 18].

Якщо переважає кров ( лат. sanguis) – людина поводиться як сангвінік, якщо слиз ( гр. phlegma) – флегматик, якщо жовта жовч ( гр. chole) – холерик, якщо чорна жовч ( гр. melania chole) – меланхолік. Оптимальне співвідношення цих рідин визначає здоров’я, тоді як непропорційне є джерелом різних захворювань [22, с. 317].

Клавдій Гален ( бл. 130 – бл. 200 до н. е.) – найвідоміший римський лікар, послідовник Гіппократа, спочатку налічував 13 темпераментів. З часом ця класифікація спрощувалася і залишилося лише чотири типи темпераменту: сангвінічний, флегматичний, холеричний та меланхолічний. А людей із відповідним темпераментом називають: сангвініками, флегматиками, холериками та меланхоліками [2, с. 18].

Так, відомі лікарі того часу, Гіпократ  і Гален вважали, що темперамент  визначається наявністю в організмі  людини різних рідин і життєвих соків  та їх співвідношення [2, с. 18]. Ця теорія дістала назву гуморальної ( від лат. humor - рідина) теорії темпераменту Гіппократа – Галена і довгий час була провідною. Слід сказати, що концепцію залежності темпераменту від співвідношення «рідин» в організмі частково підтвердили сучасні ендокринологічні та психофармакологічні дослідження. Наприклад, такі риси темпераменту, як реактивність, емоційна врівноваженість, чутливість, значною мірою зумовлюються індивідуальними особливостями функціонування гормональної системи. Арістотель, пояснюючи цю теорію, стверджував, що різні темпераменти породжуються якостями крові людини. Так, від якості крові залежить загальна рухова активність людини. Арістотель виділив такі якості крові, як швидкість зсідання та ступінь густини і теплоти. Наприклад, легка кров властива сангвінікам, важка – меланхолікам, тепла – холерикам, рідка – флегматикам [22, с. 318].

Про вплив цього  вчення на подальший  розвиток типології темпераментів  можна судити з того, що до середини ХVIII ст. майже всі дослідники вбачали анатомо-фізіологічні основи темпераменту в будові та функціонуванні кровоносної системи [22, с. 318]. Так І. Кант (1724 - 1804), будучи прихильником гуморальної теорії, вважав органічною основою типів темпераменту якісні особливості крові. Він вперше обгрунтував психологічну характеристику типів темпераменту [5, с. 64].

Відомий дослідник темпераменту німецький  психіатр Е. Кречмер  вважав, що визначені  ним чотири основні риси темпераменту (чуттєвість до подразників, настрій, темп психічної діяльності та психомоторика), зумовлені хімічним складом крові. Японський психолог Т. Фуракава також стверджував, що провідним методом діагностики темпераменту є визначення хімічного складу крові.

Паралельно з цими поглядами  з середини ХVIII ст. почала розвиватися  теорія, базована на якостях нервової системи. Так, А. Галлер, фундатор експериментальної фізіології, який ввів такі важливі для психології поняття, як збудливість та чутливість, стверджував, що відмінності темпераментів визначають сила та збудливість самих кровоносних судин, якими проходить кров. Цю ідею сприйняв його учень Г. Врісберг, котрий пов’язував типи поведінки з особливостями нервової системи. Так, він вважав, що в холериків і сангвініків великий мозок, «сильні та товсті нерви», висока збудливість органів чуття. А для флегматиків і меланхоліків характерні невеликий мозок, «тонкі нерви»та невисока збудливість органів чуття.

Під впливом антропологічних та психіатричних досліджень конституційних відмінностей між людьми та схильності до психічних захворювань визначилася концепція, що намагається пов’язати будову тіла та якості темпераменту. Так, французький лікар К. Сіго у 20-х роках ХХ ст. створив типологію, за якою кожній системі організму відповідає певне зовнішнє середовище, що впливає на цю систему: повітря – джерело дихальних реакцій, їжа – джерело реакцій травлення, моторні реакції виникають у фізичному середовищі, соціальне середовище зумовлює різні мозкові реакції. Виходячи з цього, К. Сіго вирізнив чотири основні типи будови тіла: дихальний, травний, мускульний та мозковий. Кожному з цих типів відповідають певні особливості темпераменту.

Погляди К. Сіго вплинули на так звані  конституційні теорії темпераменту. Головним пропагандистом конституційної типології вважають Е. Кречмера, котрий у 1921 р. видав працю «Будова тіла та характер». Основною думкою цього дослідження є те, що люди з певним типом будови тіла мають психічні особливості та схильність до психічних захворювань. Е. Кречмер виділив чотири конституційні типи: лептосоматик ( грец. Leptos – слабкий, soma - тіло), пікнік ( грец. Pyknos – товстий, повний), атлетик ( грец. Athlon – боротьба, сутичка), диспластик ( грец. Dys – погано, plastos - сформований). Е. Кречмер стверджував, що у здорових людей існує залежність між будовою тіла та психічними якостями, характерними для певних психічних захворювань, але не яскраво вираженими. Тому він залежно від визначених типів будови тіла вирізнив три типи темпераменту: шизотимік – лептосоматична, чи астенічна будова тіла; циклотимік – пікнічна будова тіла; іксотимік – атлетична будова тіла [22, с. 318-319].

Теорія Кречмера була поширеною  в Європі. В США у 40-ві рр. ХХ ст. значну популярність набула концепція  темпераменту У. Шелдона [5, с. 64].Його погляди  на типологію близькі до концепції  Кречмера. Якості темпераменту У. Шелдон назвав залежно від функцій певних органів тіла: вісцеротонія ( лат. viscera - нутрощі), соматотонія ( гр. soma - тіло) та церебротонія ( лат. cerebrum - мозок). Людей, у яких переважає вісцеротонія, він назвав вісцеротоніками, другий тип відповідно – соматотоніками, і третій – церебротоніками. Якщо однакові параметри мають однакову інтенсивність, то це змішаний тип [22, с. 319].

Наукове обгрунтування темпераменту людини здійснив видатний російський вчений-фізіолог І. П. Павлов. Він експериментально довів, що індивідуальні особливості психіки зумовлені виявом та співвідношенням двох головних нервових процесів – гальмування і збудження. Основними властивостями нервової системи є сила, урівноваженість і рухливість нервових процесів.

Сила процесів збудження й гальмування – це здатність витримувати тривалі навантаження ( збудження або гальмування). Урівноваженість нервових процесів – це співвідношення процесів збудження або гальмування. Рухливість нервових процесів – це здатність швидко змінювати один одного. Певні комбінації цих властивостей і зумовлюють чотири типи вищої нервової діяльності, яким відповідають чотири типи темпераменту [22, с. 320].

Типологія І. П. Павлова стала джерелом багатьох досліджень темпераменту. Так, наприкінці 50-х років ХХ ст. були проведені лабораторні дослідження під керівництвом Б. М. Теплова, В. Д. Небиліцина, В. С. Мерліна, які доповнили типологію І. П. Павлова новими елементами. Розроблено багато прийомів досліджень нервової системи людини, які дали змогу глибше зрозуміти роль індивідуальних особливостей темпераменту в діяльності людини. Б. М. Теплов і В. Д. Небиліцин, вивчаючи силу нервових процесів, дійшли висновку, що між силою нервової системи збудження та чутливістю існує тісний зв’язок. Вони розкрили такі поняття, як лабільність, динамічність, здатність до концентрації та інші риси темпераменту.

Від темпераметну залежить захопленість тією чи іншою діяльністю, глибина  інтересів, швидкість запам’ятовування, сприймання, здатність до концентрації уваги, зручний темп діяльності, інтенсивність психічних процесів, спрямованість переважно всередину чи назовні тощо [4, с. 7].

Отже, існує кілька типів темпераментів  і, відповідно, декілька теорій щодо різних типів темпераменту. Але потрібно пам’ятати, що чисті типи трапляються рідко. Найчастіше вони трапляються у змішаному вигляді.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ САМООЦІНКИ СТУДЕНТІВ