Шпаргалка по "Психологии"

Якщо людині вдалось уникнути кризи  середини життя, то період пізньої зрілості (45-60 років) може пройти невиразно і  закінчитись зниженням трудової активності. Якщо переоцінка цінностей в середині життя зустрінеться відкрито, то результатом її може бути глибинне відновлення особистості і ріст задоволення в період 45-60 років поширюється і на більш пізні роки. Головне в цьому періоді---незаспокієність. Коли людина заспокоюється, вона припиняє свій розвиток. Якщо людина продовжує активно працювати, то цей період може виявитись дуже продуктивним.

В період 60-70 р. виділяється тема єдності ---здатності згадати своє життя  з задоволенням. Якщо життя принесло задоволення і людина досягнула почуття єдності з собою і іншими, то старість буде щасливою. Ціль розвитку в старості--- досягнення розуміння, що прожите життя було повне, ярке. В несприятливих умовах бездіяльності і апатії можуть підкреслюватись і загострюватись негативні риси характеру: консерватизм, переоцінка минулого, потяг до повчань. 

21.ЛЮДИНА,ІНДИВІД,ОСОБИСТІСТЬ

Терміни “людина”, “індивід”, “особистість”  можна віднести до найпоширеніших у  нашому житті – їх вживають як у  вищих законодавчих актах, так і у повсякденному житті, побуті. Та чи однаковий смисл покладають у ці слова? Різний. Причина цього – у багатогранності змісту цих термінів. Філософію цікавить людина з погляду її становища у світі як суб'єкта пізнання. Психологія аналізує людину як усталену цілісність психічних явищ. Істориків цікавить, як під впливом культурно-історичних чинників змінюється людська істота. Та якщо економіка припускає, що людина здатна на раціональний вибір, то психологія виходить і того, що мотив людської поведінки здебільшого ірраціональний. Соціологія розглядає людину як надзвичайно пластичну істоту, здатну до значних соціальних адаптацій. Щодо побуту, то тут взагалі часта ототожнюються поняття «людина», «індивід», «особистість», що не може сприймати як нормальне явище у науці.

У найзагальнішому розумінні  термін “Л”, вживають як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду — вищої сходинки розвитку живої природи. Це поняття вказує  на якісну відмінність людей від тварин і характеризує  всезагальні, притаманні всім людям якості й особливості, що знаходить свій прояв у терміні “homo sapiens”.

У більш конкретному розумінні  «людина» — це біологічний вид, що має характерні тілесні ознаки (прямоходіння; руки, пристосовані до праці), високорозвинений мозок, здатний відображувати світ у поняттях і перетворювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів; свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і своєї особистої природи. Якщо мається на увазі не все людство, а одиничний представник людського роду, конкретна людина, то вживають термін “індивід”.

Для характеристики людини як суспільного  індивіда, суб’єкта і об’єкта соціальних відносин вживають термін “особистість”, який визначає в людині саме соціальне. Соціальна поведінка людини визначається взаємодією зовнішніх і внутрішніх умов: зовнішні діють через внутрішні. Особистість стає чинником, який модифікує реакцію індивіда на зовнішній вплив.

Введення поняття  «особистість» дозволяє при поясненні  діяльності або поведінки людини включати ланцюг, що поєднує всю сукупність внутрішніх умов, через які трансформуються всі зовнішні впливи. У ці внутрішні умови включається психіка людини — психічні процеси, стани та властивості особистості. Особистість можна визначити як сталий комплекс якостей людини з усіма її біо- та соціально-психічними властивостями, що їх вона набуває під впливом оволодіння відповідною культурою суспільства і конкретних соціальних груп та спільнот, до яких вона належить, у життєдіяльність яких включається і на життєдіяльність яких впливає.

Для визначення особливого і специфічного, то вирізняє одну людину з-поміж інших  з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними успадкованими і  набутими властивостям" та якостями, вживають термін «індивідуальність», тобто індивід як особистість.

Узагальнюючи сутність розглянутих  понять, можна зробити такі висновки: * кожен індивід є людиною; * індивід є вихідним пунктом для розвитку людини як особистості; * особистістю не народжуються — нею стають; * особистість — це підсумок розвитку індивіда; * особистостями стають у спільнотах, але і сама людина-особистість згодом утворює нові спільноти  до власних інтересів та потреб; * особистість визначає поведінку, діяльність людини як чинник, що модифікує реакцію індивіда на зовнішні умови, та як ланцюг, що поєднує всю сукупність внутрішніх умов (психіка людини), через які трансформуються всі зовнішні впливи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

22. ФЕНОМЕН  Д-СТІ. ОСН ТИПИ І ВИДИ Д-СТІ

Термін «феномен» (від грец. —  те, що з'являється) вживають у двох значеннях: виняткове, незвичайне, рідкісне явище;  явище дане нам у досвіді, сприйняте органами чуттів. Коли ми починаємо щось вивчати, то, як правило, орієнтуємося на те, що вже знайоме нам. Такими орієнтирами є відомі кожному феномени звичайного життя — це факти, які ми не заперечуємо. Певне коло «своїх» феноменів має кожна наука. Специфічне коло феноменів становить фундамент і навчального предмета або його розділу. Розглянемо специфічне коло феноменів діяльності. З власного досвіду кожен знає, що: І) завжди відчуває у чомусь якусь необхідність, тобто потребу. Потреба — це психічне явище відображення необхідних організму або особистості умов, що мають забезпечити їхнє житія або розвиток. Потребу слід розглядати як деяку невизначеність: вже зрозуміло, що необхідно щось робити, а от що саме — усвідомлено ще недостатньо. Проявляється потреба у певному стані психіки людини — переживанні; 2) під впливом тих чи інших мотивів діє для задоволення певної потреби; 3) існує завдяки взаємодії з навколишнім середовищем; 4) обмінюється інформацією з іншими людьми; 5) з самого початку життя грається, вчиться, а далі — працює; 6) саме завдяки діям, взаємодіям, і лише завдяки їм набуває певного досвіду. Всі ці та інші феномени нашого життя певним чином характеризують діяльність людини. Діяльність тлумачать як специфічну форму активного ставлення людини до навколишнього світу, змістом якої є доцільна зміна і перетворення світу на основі освоєння і розвитку існуючої в певних конкретно-історичних умовах культури.

Діяльність неможлива без людської активності (-це енергія, яку використовують у специфічній реакції, що виявляється  у людини в бажанні та реалізації діяльності). Людська активність має  усвідомлений характер, їй притаманні: 1)свідома організація і саморегуляція діяльності та поведінки, що спрямовуються на подолання перешкод у досягненні цілі; 2)здатність індивіда свідомо змінювати або, навпаки, відстоювати свою лінію поведінки на основі свідомого оцінювання обставин і заради віддаленого результату.

Ще виразніше виявляється єдність  діяльності та особистості у вчинках. Вчинок — це дія, що усвідомлюється діючою особистістю як акт, що виражає її певне ставлення до самої себе, до інших людей. Вчинок у психологічному розумінні — це специфічний вид розумово-вольової дії, необхідна складова діяльності людини. Вчинок відіграє важливу роль у морально-психічному розвитку особистості, оскільки поєднує індивідуальне і суспільне, суб'єктивне та об'єктивне, свідомість і діяльність, слова і діла. Ще одна суттєва ознака діяльності — її цілеспрямовуючий характер: 1) для задоволення потреби людина не тільки змінює те, що дане природою; 2) в кінці процесу діяльності отримується результат, який на початку цього процесу був лише в уяві людини, тобто ідеально, як мета; 3)перетворюючи те, що дане природою, людина здійснює водночас і свою свідому мету, яка. виступаючи як закон, визначає спосіб і характер її дій і якій вона повинна підпорядкувати свою полю.

Доцільно розрізняти види і типи діяльності. До видів діяльності відносять такі, що забезпечують існування людини та її формування як особистості, типи діяльності  будуються за ознаками суспільних відносин, потреб та предметів. Основні види діяльності: 1) Гра — це діяльність в умовних ситуаціях, що спрямовується на підтворення і засвоєння суспільного досвіду, зафіксованого в засобах і способах здійснення предметних дій; кожний учасник гри психологічно формується як особистість. 2)Навчання— обумовлений історією вид діяльності, який задовольняє потреби суспільства в освічених людях, у розвитку їхньої свідомості; це діяльність, в якій наперед і свідомо ставлять мету, заздалегідь визначають принципи, зміст, форми і методи навчальної роботи, що мають найкраще забезпечити формування здібностей, засвоєння вмінь, навичок, знань. 3)Праця — діяльність людини, що спрямовується на освоєння і перетворення природних і соціальних сил з метою задоволення потреб, у результаті якої створюються матеріальні й духовні цінності, формується сама людина. 4) Спілкування – це діяльність, яка полягає в обміні інформацією між людьми. Його слід розглядати як одну з форм комунікації. Вища форма С. – мовне С., тобто обмін інформацією за допомогою слів, які виражають поняття. Головна особливість діяльності С. – вона наявна у будь-якому виді діяльності, бо не можуть реалізовуватись без С. Типи діяльності: (1)комунікативна; (2)художньо-творча (пізнання світу в художніх образах) (3)споживча (матеріальне, духовне); (4)ціннісно-орієнтаційна або духовно-оцінна (пізнання світу з позицій добра і лиха, мораль, ідеологія); (5)духовно-пізнавальна (дослідження теоретичні, прикладні, практичні); (6) соціальна (люди - люди, упр-ня, освіта, лікування); (7)предметна (люди-природа, мат. цінності)

Кожний індивід має свою ієрархію видів і типів. Вона змінюється не тільки з віком (гра — навчання — праця), а й повсякчасно, залежно від актуалізації тієї чи іншої потреби і способу житія. Взагалі, ієрархія видів і типів діяльності - це, до певної міри, програма життя людини. 

23.ОРГ-ПСИХ  СТРУКТУРА ІНДИВ. ДІЯЛЬНОСТІ     

Діяльнть — складне явище з певною сукупністю елементів, які пов'язані між собою і утворюють цілісність, єдність. Така сукупність має назву «система». Кожна система характеризується передусім структурою, тобто сукупністю взаємопов'язаних елементів, що становлять цю систему. Орг-психологічна стр-ра індивідуальної діяльності: 1)Ціль – це уявний образ майбутнього результату діяльності, за допомогою якого суб'єкт сподівається задовольнити ту чи іншу потребу. 2)Мотив - це внутрішня спонукальна причина дій і вчинкік людини, переживання чогось особисто значущого для індивіда шлях вибору варіанту досягнення мети. Інколи відбувається підміна понять “мотив” та “стимул”, що неприпусти.  Мотив - це будь-яке психічне явище, то збуджує до дії, а стимул - явище, що діє на людину і викликає відповідну реакцію. Стимул може стати мотивом, але за умов, що його буде «перероблено» особистістю і відображено свідомістю. Через це один і той самий стимул у різних особистостей може викликати різні мотиви. 3)Процес діяльності визначається як сукупність дій, що  спрямовуються на досягнення мети або на зміну стану предмета діяльності. 4)Дія -  складова процесу діяльності, має таку саму структуру, як і діяльність взагалі, але спрямовується на досягнення конкретної елементарної мети. Дія взагалі розуміється як спрямований від суб’єкта до предмета зв'язок (наприклад, погляд, звернення ), а діяти -  це навмисне, з своєї волі змінювати стан предмета діяльності. 5)Предмет діяльності (дії) - це все те, на що спрямовуються дії, що перетворюється в процесі діяльності. 6)Результат діяльності характеризується двома компонентами: продуктом і психічним результатом. Продукт — це те, що отримано після реалізації дії над предметом діяльності і відповідно до мети. Психічний результат – це нові навички, знання, навчальна компонента будь-якої діяльності людини. Позитивний психічний результат визначається відсутністю помилкових дій. 7)Засоби суб’єкта – це його підготовленість до діяльності, що визначається особистим досвідом, засвоєними знаннями, нормами поведінки, сформованими вміннями, навичками та звичками. Вміння – це здатність людини результативно, з належною якістю і у відповідний час  виконувати роботу у нових умовах. Навички – здатність особистості виконувати цілеспрямовані дії автоматизовано. Знання відображають зв’язок між пізнавальною і практичною діяльністю людини,  виявляються у поняттях, судженнях, умозаключеннях. Звичка – це дія, виконання якої стало потребою для людини; утворюється тоді, коли дія рефлекторно пов’язується з позитивною емоцією. 8)Умови діяльності — це середовище та засоби, в яких і за допомогою яких виконуються ті чи інші дії та реалізується діяльність. Поведінка людини детермінується зовнішнім світом. Зовнішні умови діяльності — це соціально-економічні (управління, право, заохочення, охорона права тощо) та просторово-часові умови середовища (місце, приміщення, мікроклімат, світло, шум, технологія тощо). Внутрішні умови — це фізичні, психофізичні та психічні передумови діяльності суб’єкта (стан здоров'я, характер, досвід, здібності тощо). Умови діяльності суттєво впливають як на результат (продукт, психічний результат), так і на психічний стан суб'єкта діяльності, формують, до певної міри, психічні властивості особистості.

 

 

24 Cуб”єкт д-ті: заг, особ, част, тенденції.

Психологічні вимоги до керівника залежать від характеру його діяльності, в якій можна виділити передусім такі моменти :

1. Авторитарність при розподілі  відповідальності між підлеглими  працівниками та при оцінці  їхньої праці.

2. Чітка орієнтація напрямів роботи (якою мірою діяльність керівника спрямована на виконання виробничих завдань, а якою - на роботу з людьми).

3. Високий професійний та організаційний  рівень управлінської праці, що  виявляється, зокрема, в точному,  зрозумілому для підлеглих визначенні  та формулюванні завдань, правильному їх розподілі.

4. Впевненість у своїх силах, яка виявляється, зокрема, у чітких діях під час розв'язання складних ситуаційних завдань.

5. Вміння правильно визначати співвідношення між перспективними та оперативними завданнями управлінської діяльності та шляхи їх розв'язання.

6. Турбота про підвищення власного професійного рівня та професійного рівня підлеглих.

7.Відповідальне ставлення до управління трудовим колективом, робота з кадрами.

Оцінка особистих якостей керівників грунтується на порівняльному аналізі, тобто порівнянні потрібних і наявних даних.Результати таких порівнянь бувають досить суперечливими. Чеський дослідник Іржі Ружичка наводить такі найістотніші якості,які мають бути притаманні керівникові і піддаються психологічному та психодіагностичному аналізові:

• інтелектуальний рівень, причому не тільки рівень розумових здібностей, а й здатність до синтезу та концептуальна спрямованість мислення;

• організаторські здібності;

• трудова і соціальна адаптабельність, здатність вирішувати завдання управлінської діяльності;

• необхідний рівень особистої домінантності, наявність необхідної твердості, рішучості  та відповідальності у спрямуванні  діяльності підлеглого колективу;

• відповідний рівень міжособових контактів, вміння чітко реагувати на позиції, погляди і життєві проблеми членів керованого колективу;

• особиста врівноваженість;

• здатність витримувати нервово-психічні навантаження;

• ініціативність мислення та дій, готовність до сприйняття нових концепцій і методів;

• висока працездатність;

• орієнтованість щодо напрямів у своїй професійній галузі, у сфері управління;

• основні з необхідних моральних якостей (відповідальність, послідовність, самокритичність, культура дій і вчинків тощо).

  А такий психологічний феномен,  як "прагнення до лідерства" і московські і чеські дослідники визначають як необхідну та основну передумову успішної діяльності керівника.