Вплив особистісної тривожності на виникнення міжособистісних конфліктів у військових підрозділах

2. Особистісні риси і властивості сторін конфлікту, які спричиняють: ригідність мислення, зверхність, грубість, імпульсивність, невротизм, особистісна тривожність, запальність у спілкуванні. Тому найбільше схильні до розпалювання конфліктів і втручання в них холерики та запальні епілептоїди. Можливий також варіант “зіткнення” військовослужбовців через несумісність якихось важливих психологічних характеристик. Наприклад, військовослужбовець-креатив може бути грубо “придушений” за свої творчі намагання рекреативним колегою чи молодшим командиром.

3. Комунікативні проблеми обох або однієї із сторін, що виражаються в невмінні передати емоційне чи інформаційне повідомлення, надмірній емоційності, вибухоподібності в спілкуванні. Це може виражатися, наприклад, у невмінні військовослужбовців поступатися один одному.

4. Мотиваційно-ціннісні характеристики сторін. У ситуації, коли військова служба не сприймається військовослужбовцем як цінність, а втрата можливості служити – як реальна втрата, домінує низька мотивація досягнень, а також зовнішня, а не внутрішня мотивація. Конфлікт може виникнути й тоді, коли досягнення підлеглого з якихось причин мають шанс перевищити досягнення його командира. Сюди ж можна віднести відсутність здібностей і (або) інтересу до виконання професійних обов’язків.

5. Емоційна компенсація, перенесення конфлікту з інших сфер життя особистості. Поганий настрій, винесений із сімейної атмосфери, може бути активований для розпалювання міжособистісних конфліктів у військовому підрозділі. Певним каталізатором конфліктів можуть бути й життєві кризи, стреси, що переживаються учасниками конфлікту.

6. Наявність різних неадекватних cтереотипних уявлень і переконань. У цьому контексті доцільно виділити кілька основних груп стереотипів:

• стереотип особистісного досвіду, тісно пов’язаного з віком (наприклад, не дуже молодий військовослужбовець за контрактом демонструє свою зверхність щодо молодшого від нього прапорщика чи офіцера);
• стереотипи расові й етнічні, ідеологічні та релігійні;
• власне стереотипи “ідеального підлеглого” та “ідеального військовослужбовця”.

7. Безпосередня психологічна несумісність військовослужбовців.

Основними видами дій, які можуть провокувати виникнення міжособистісних конфліктів у військовому  середовищі є:

• створення прямих або непрямих перешкод для здійснення планів і намірів військовослужбовців;
• невиконання військовослужбовцем своїх обов’язків і зобов’язань;
• захоплення або утримання того, що, на думку інших, не повинно знаходитися у володінні даної особи;
• завдання прямої або непрямої шкоди майну або репутації (наприклад, поширення чуток, що порочать гідність члена колективу);
• дії, що принижують людську гідність (зокрема демонстрація зверхності, словесні образи і образливі вимоги);
• погрози і інші дії, що примушують людину робити те, що вона не хоче і не зобов’язана робити;
• фізичне насильство.

Зазначені вище загальні класифікації стратегій  поведінки в умовах конфлікту  за різних його фаз і форм перебігу є цілком прийнятними і для  характеристики конфліктних ситуацій, котрі виникають в умовах життєдіяльності  військового колективу.

Отже, огляд  науково-психологічної літератури та аналіз наявних даних щодо міжособистісних  конфліктів серед особового складу військового підрозділу дозволили  з’ясувати основні причини конфліктів і способи їх розв‘язання та профілактики. Однією з суб‘єктивних причин конфліктів між військовослужбовцями є особистісна тривожність.

Службові обов’язки військових пов’язані з високим ступенем ризику, великим психічним і фізичним напруженням, прийняттям відповідальних рішень. Діяльність офіцерів і підлеглих  висуває підвищені вимоги як до фізичного, так і до психічного стану. Служба військових вимагає від них уміти  подолати страх, швидко мобілізуватися в момент високого емоційного напруження, уникати непорозумінь та конфліктних  ситуацій.

Емоційна сфера у всіх своїх проявах впливає на інші сфери особистості (вольову, інтелектуальну) і на психіку в цілому. У психології особливо виділяють проблему емоційної  регуляції розумової діяльності, а також емоційно-вольові взаємодії в процесах саморегуляції. Емоції роблять істотний вплив, що активує вольову сферу. Стеничніемоції здатні набагато підвищити продуктивність діяльності людини, а також продуктивність праці. Негативні емоції астенічного характеру є причиною стресу.

Реалії сьогодення вказують на необхідність вивчення проблеми подолання  емоційної напруги, стану тривоги, особливо військових, службова діяльність яких пов’язана з високим динамізмом, з підвищеною відповідальністю, миттєвим прийняттям рішення, постійною новизною нестандартних ситуацій. Негативні  переживання, що супроводжують професійну діяльність військовослужбовців, можуть ускладнювати процес зосередженості на завданні і людину може постійно супроводжувати стан тривоги.

Тривога як стан вивчалася  у вітчизняній та зарубіжній літературі, перш за все, у зв’язку з розвитком  навичок саморегуляції  у спортсменів (К.Еліксон, У.Морган, В.П.Некрасова, Ю.В.Пахомов, Н.В. Цзен). Тривогу як стан і як рису, яка виникає  у процесі адаптації до середовища та виконання різних видів діяльності,  вивчали Ю.А.Александровський, Ф.Д.Горбов, А.Б.Леонова,  Н.Б.Пасинкова, Я.Рейковський,  К.О.Сантросян, А.О.Тутундисян, Ю.Л.Ханін, Х.Хекхаузен. У деяких дослідженнях  тривожність розглядається як реакція на соціальні впливи при певних індивідуальних психофізіологічних особливостях (М.Авенер, Г.Айзенк, Г.Г.Аракєлов, Б.А.Вяткін, В.Р.Кисловська, М.Ландерс, Н.Є.Лисенко, Н.Д.Левітов, М.Махоні,  В.С.Мерлін, Ч.Д.Спілбергер, Є.К.Шотт), а також як така, що може виникати при різних психосоматичних захворюваннях (В.М.Мясищев, Є.І.Соколов та ін.). Вплив самооцінки та рівня домагань на розвиток тривожності вивчали Л.В.Бороздіна, Е.А.Залученова, Н.І.Наєнко, А.М.Прихожан, О.Т.Соколова.

Під тривожністю (тривогою; це поняття було введене в психологію З. Фройдом у 1925 році), як зазначає М.Й. Варій, розуміється як емоційний стан гострого внутрішнього болісного беззмістовного занепокоєння, пов’язаного із прогнозуванням невдачі, небезпеки або ж з очікуванням чогось важливого, значного для людини в умовах невизначеності [Варій М.Й. Психологія особистості: Навч. посібник. – К.: «Центр учбової літератури», 2008. – 592 с.]. За З. Фройдом, кожен з нас охороняє себе від тривог за допомогою набору прийомів, зумовлених нашою генетичною схильністю, зовнішніми труднощами і мікрокліматом у нашій родині та соціумі

Тому, тривога – це емоційний  стан суворо внутрішнього неспокою, зв’язаного в свідомості індивіда з прогнозуванням невдачі небезпеки або очікування чогось важливого, значущого для  людини в умовах невизначеності, тобто  неспокій, хвилювання в очікуванні небезпеки або чогось невідомого. Тривога може носити як конструктивний (мобілізуюча, ситуативна тривожність), так і деструктивний (дезорганізуюча тривожність) характер.

На думку Спілберга  слід розрізняти тривогу і тривожність. Перша розглядається як стан, а  тривожність – як властивість  особистості [5]. Тривога – емоційний  стан діфазного безоб’єктного страху, що характеризується невизначеним відчуттям загрози, на відміну від страху, що являє собою реакцію на цілком певну небезпеку. Тривожність – індивідуальна психологічна особливість, що полягає в підвищеній схильності відчувати занепокоєння в різних життєвих ситуаціях.

Часто тривожність і страх  помилково вважають однорідними. Так, З.Фрейд писав, що тривожність –  це діфазна небезпека і основна різниця між тривожністю та страхом полягає в тому, що страх є реакцією на певну небезпеку, а тривожність неспецифічна, безпредметна.

Отож, під тривожністю, як вважають вітчизняні вчені, розуміється схильність індивіда до переживань тривоги – психічного стану свідомого і несвідомого очікування дій, стресора, фрустратора. Тривожність, за звичай, передує страху [6]. Разом з тим вона не є негативною рисою. Її певний рівень природний і обов'язковий, але існує індивідуальний оптимальний – «корисна тривожність».

Більшість дослідників розрізняють  тривогу як стан і як рису особистості  –тривожність (I. Buller, T. Breen,Th. Goolsby, P. Peretti, M. Rogers, K. Swenson).  Стан тривоги визначається як змінний психічний стан, який характеризується суб’єктивним відчуттям напруги, побоювання, підвищенням активності нервової системи (ситуативна тривожність).

Аналіз літературних джерел показав  необхідність розрізнення тривоги як стану і як більш чи менш сталої риси характеру, властивості особистості (особистісна тривожність). Ученими відзначено, що  незадоволеність основних потреб особистості призводить до затяжних фрустрацій та конфліктів, які й стають основним джерелом особистісної тривожності.

За змістовою стороною особистісна тривожність є рисою  емоційного складу особистості, яка  має умовно-рефлекторну природу. Швидкість її виникнення, закріплення  і розвитку частково визначається індивідуальними  та віковими особливостями, а також  залежить від соціальних умов, в  яких живе і розвивається особистість, та спрямованих на неї стихійних  і спеціально організованих впливів.

Отже, особистісна тривожність – це інтегративна негативна індивідуальна властивість, що визначає  схильність індивіда до суб’єктивного переживання таких емоційних станів, як страх, хвилювання, напруга. Вона виявляється у почутті невпевненості в собі, беззахисності, безпомічності, безсилля перед реальними об’єктивними чи уявними (суб’єктивними) зовнішніми чи внутрішніми факторами, які містять небезпеку і загрозу самооцінці, рівню домагань, задоволенню основних потреб тощо (чи сприймаються як такі). 

Особистісна тривожність  активізується при сприйманні певних стимулів, які людина сприймає як небезпечні, пов’язані із ситуацією загрози

Теоретичні аспекти особистісної тривожності розглядаються в  психологічній літературі, перш за все, з точки зору представлення  її як переживання певної емоційної  модальності, пов'язаного з мотивами поведінки і діяльності. У витоків  аналізу цього явища стоять такі дослідники, як Дж.Браун, А.Валлон, П.Жане, У.Кеннон, К.Левін, Х.Ліделла, В.М.Мясищев, Н.Міллер, Ж.Піаже, І.П.Павлов, Г.Сельє, Д.Хебб, П.Фресс, Р.Шульц, П.Янг, П.М.Якобсон. Психоаналітики розглядають тривожність як явище, що виникає вже в ході самого процесу народження і отримує подальший розвиток під впливом зовнішніх факторів (Ф.Грінейкр, М.Клейн, К.Майер, О.Ранк, Г.Салліван, К.Хорні,А.Фрейд,З.Фрейд, О.Феніхель, Н.Фоудор, Е.Фромм, К.Юнг).

У дослідженнях встановлено, що тривожність за глибиною буває  висока і низька. Перша характеризується схильністю до появи стану тривоги. Людина з високою тривожністю повинна звертати увагу на осмислення діяльності та конкретне її планування. В той час, як низька тривожність вимагає від людини активності, підвищення уваги до мотивів діяльності і разом з тим підвищення почуття відповідальності.

В.М.Астахов розробив функціональний підхід до тривоги. Вчений вважав, що саме такий підхід дозволяє розглядати стан тривоги не як низку переживань та реакцій, а як суб’єктивний фактор, організуючий діяльність особистості в цілому [6, с. 156-166]. На думку А.М.Прихожан, тривога – це стан, а тривожність – стійке функціональне утворення. Ці феномени дослідник вивчав на різних етапах розвитку особистості [6].

Рівень тривожності військовослужбовців  безпосередньо впливає на якість виконання ними своїх функціональних обов’язків, на стан психологічного та фізичного здоров’я. Проблема тривожності  тісно пов’язана з питаннями  службової діяльності, попередження конфліктів та стресів у міжособистісних  взаєминах. Тривожність може спричиняти погане самопочуття, бажання покращити його за допомогою лікарських засобів, алкоголю. Таке зниження рівня тривожності може призвести до хімічного узалежнення. А це, у свою чергу, до змін у поведінці, до спотворення деяких індивідуально-психологічних особливостей.

У роботах Б.Ф.Березіна підкреслено, що професійна діяльність, постійно пов’язана  з ситуаціями загрози, супроводжується  підвищеною тривожністю. Ситуації, що для людини є загрозливими або особистісне значущими, викликають стан тривоги [1]. На думку психологів, тривога переживається людиною як неприємний стан різної інтенсивності. Дуже високий рівень тривожності, так само як і дуже низький, називається дезадаптивною реакцією, яка проявляється у діяльності.

Для становлення ефективних міжособистісних взаємин потрібно послаблювати прояви тривожності, які  виступають бар’єром і комунікативним і внутрішньоособистісним. Необхідність знижувати тривогу психологічно- і соціально- приємлимими способами, зумовлене також і тим, що працівник для досягнення релаксаційного ефекту може вдаватися до найпростішого і дешевого способу   вживання алкоголю. Алкоголь, у свою чергу, дає релаксаційний ефект; «знижуючи рівень порушення в корі головного мозку, він послаблює інтенсивність переживання тривоги (емоцію тривоги). Ще один ефект його дії: ослаблення негативних емоцій (тривоги, страху, незадоволеності собою) або почуттів, (провини, заздрості, сорому, образи), що входять допсихічної регуляції міжособистісної взаємодії, знижує емоційний дискомфорт» [1, с. 495].

Таким чином, внутрішня невідповідність між небажаним емоційним станом і можливостями особистості по їхньому своєчасному регулюванню може призвести до виникнення трьох патологічних напрямків. Перший з них – невротизація, другий – розвиток психосоматичних захворювань (стенокардії, гіпертонічної хвороби, виразкової хвороби, цукрового діабету, бронхіальної астми), а третій – це формування звичок, що само руйнують (алкоголізація, паління, наркотизація та ін.).

У ході міжособистісних взаємин  здійснюються певні впливи, генеруються  ті чи інші ідеї, справляється враження і викликаються відповідні почуття  та реакції. На думку М.М. Обозова, в  умовах оптимальних міжособистісних  взаємин має відбуватися актуалізація особистісного потенціалу військового [4]. Як він вважає, конструктивні  міжособистісні відносини є як «запобіжними», так і «відновлювальними» в розумінні  подолання тривожності [Обозов Н.Н. Психология межличностных отношений / Н.Н. Обозов. – К.: Изд-во «Лыбидь», – 1990. – 192 с.]. 

Наразі вирішення проблеми комунікативних бар’єрів у міжособистісних  взаєминах залишається актуальним. Ця проблема розглядається дослідниками в контексті соціально-психологічних  проблем, традиційних для вітчизняної  і зарубіжної соціальної психології.

На думку науковців, комунікативний бар’єр – це абсолютна чи відносна перешкода ефективному спілкуванню, яка реально заважає чи суб’єктивно  переживається в ситуаціях міжособистісних  взаємин. Її причинами є мотиваційно-операційні, індивідуально-психологічні або соціально-психологічні особливості учасників спілкування.