Інформаційне суспільство

Посилення тенденції до гуманізації  праці у світовій економіці з 70-х рр. ХХ ст. означає акцентування на людині у взаємодії матеріальних ресурсів та людського потенціалу. Процес гуманізації володіє особливим значенням для української економіки. Це доконечна умова прогресивних змін в економіці, покращення духовного розвитку суспільства, підвищення рівня якості життя.

Характерними ознаками формування інформаційної економіки визначаємо зростання частки зайнятих у сфері  послуг (наука, освіта, охорона здоров’я, культура, галузі інформаційно-комунікаційних послуг тощо) і відповідно збільшення обсягів реалізації послуг населенню, підвищення інтелектуалізації праці, що простежується і в Україні. Зокрема, 55,8% економічно активного населення зайнято у нематеріальному виробництві і впродовж 2001–2004 рр. мало місце  зростання в 1,8–2,8 рази обсягів реалізації населенню соціальних та інформаційних послуг (в розрахунку на одну особу). Особливо така тенденція характерна для молодіжного сегменту зайнятості, де близько 60% української молоді у 2004 році працювало у сфері послуг. Зайняті молоді люди – це здебільшого висококваліфіковані працівники, праця яких є вагомим внеском у ВВП України.

Схвалена міжнародним  співтовариством Концепція розвитку людського потенціалу наприкінці ХХ ст. розглядала людський розвиток як процес зростання людських можливостей, що забезпечується політичною свободою, правами людини, суспільною повагою до особистості. Матеріальний добробут – лише одна з базових можливостей вибору.

Людський розвиток розглядається  і як процес розширення людського  вибору, і як досягнутий рівень добробуту  людини. Однак ще досі головні засади Концепції розвитку людського потенціалу не зреалізовані в Україні.

В умовах становлення інформаційної  економіки в Україні базисом  створення новітніх факторів виробництва  стає інтелект. За його допомогою людина опановує існуюче знання і створює  нове знання, яке в свою чергу  сприяє витворенню нової інформації і нової технології. Інтелект є  також безмежним джерелом творчої  діяльності і може забезпечити гідний добробут людині, країні, що сприятиме свободі вибору. Отже, інтелектуальний потенціал людини стає визначальним чинником економічного зростання та економічного поступу нації.

Широке коло теоретико-методологічних питань людського розвитку формує об’єкт новітніх наукових досліджень і численних публікацій українських та зарубіжних учених. Водночас джерела досліджень проблем розвитку людського потенціалу, ефективності праці як основи діяльності з метою задоволення людських потреб, започатковані ще у давньоєгипетській літературі, також у працях мислителів античності Ксенофонта, Платона, Арістотеля, Анахарсія, Катона, меркантилістів Дж. Гелса, А. Монкретьєна, класиків економічної теорії В. Петі, Ф. Кене, А. Сміта, Т. Мальтуса, Д. Рікардо, Дж. Міля, В. Каразина, М. Балудянського, І. Вернадського, соціалістичної теорії К. Маркса, М.Зібера, представників історичного напряму в політичній економії Ф. Ліста, В. Рошера, Б. Гільдебранда, В. Зомбарта, М. Вебера, М. Бунге, Д. Піхна, теоретичній системі Дж. Кейнса, неокласичної теорії А. Маршала, Й. Шумпетера, неоліберальної школи Ф. Гаєка, інституціоналізму Д. Бела, З. Бжезинського, Дж. Гелбрейта, П. Друкера, Р. Коуза, Д. Тофлера, неоінституціоналізму Г. Бекера, Д. Норта, Т. Шульца.

Перехід України до інформаційного суспільства зумовлює зростання  ролі людського потенціалу як головного  ресурсу, мети і критерію соціально-економічного розвитку. Даний процес вимагає певної систематизації теоретичного надбання сучасних українських і зарубіжних учених та виявлення основних тенденцій розвитку наукових парадигм теорії людського розвитку.

Враховуючи різноаспектність та багатовекторність об’єкта дослідження, і оскільки предтечею людського  потенціалу виступав трудовий потенціал, всі відповідні наукові підходи  українських, а також зарубіжних учених можна, на нашу думку, поділити на такі:

• визначення трудового потенціалу як ресурсів праці, якими оперує суспільство на даному етапі (В. Адамчук, Ю. Кокін, В. Онікієнко, Р. Яковлєв);
• трудовий потенціал як конкретизація категорії “робоча сила” (В. Буланов, Н. Волгін);
• трудовий потенціал як система, що складається з певних структурних елементів (М. Бібен, М. Долішній, В. Мікловда, С. Пирожков, М. Пітюлич, В. Приймак, С. Трубич, Л. Шевчук,);
• людський капітал як приведена вартість минулих інвестицій у навички людей (О. Бородіна, О. Грішнова, Л. Харкянен);
• людський потенціал (С. Злупко, О.Грішнова, О. Стефанишин);
• інтелектуальний потенціал суспільства (М. Гуревичов, С. Вовканич, Ю. Канигін, О. Кендюхов, В. Куценко, Є. Марчук, В. Прошак, А. Чухно).

Однак, розглядаючи інтелектуальний  потенціал суспільства, вчені не досліджували і не виокремлювали  людський інтелектуальний потенціал, який становить важливий складник людського  потенціалу і в умовах формування інформаційної економіки стає ключовим економічним ресурсом. Головна увага  зосереджувалась на аналізі трудового  потенціалу чи людського капіталу економічних  індивідів, а також – на інтелектуальному потенціалі суспільства (тут переважав  технократичний підхід, тобто досліджувалась лише його складова – технологічний  капітал), проте в інноваційній економіці  надзвичайно зростає роль людського  інтелекту порівняно з машинним. Особливо це актуально для України, бо інтелектуальна творчість є невід’ємною  стороною людської духовності, виступає в якості механізму, що є противагою регресивним лініям в розвитку суспільства.  Праця інтелекту – це також  запорука особистої свободи людини і самодостатності її індивідуальної долі. Таке спонукало автора до дослідження  сутності, структури, особливостей розвитку і механізмів реалізації людського  потенціалу економіки України в  умовах становлення інформаційного суспільства та зумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

2. Структура зайнятості населення і нові професії в інформаційному

суспільстві.

Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості. Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому

полягає її економічна сутність. Зайнятість населення — найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об’єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв’язків.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю.

Згідно із законом України  “Про зайнятість населення” до зайнятого  населення належать громадяни нашої  країни, які проживають на її території  на законних підставах, а саме:

• працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня

(тижня) на підприємствах,  установах, організаціях незалежно  від форм

власності, у міжнародних  та іноземних організаціях в Україні  та за

кордоном;

•громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;

• вибрані, призначені або  затверджені на оплачувану посаду в  органах

державної влади, управління чи в суспільних об'єднаннях;

• громадяни, які служать  у збройних силах, прикордонних, внутрішніх,

залізничних військах, органах  національної безпеки та внутрішніх справ;

• особи, які проходять  професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах;

• зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та

громадянами похилого віку;

•працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

2. Форми зайнятості населення

Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.

Повна зайнятість — це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує дохід  у нормальних для даного регіону

розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або  протягом неповного робочого часу або  з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо.

Неповну зайнятість можна  виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних  відбіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між  робочою силою та іншими виробничими  факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і виявляється в  низьких доходах населення, неповному  використанні професійної компетенції  або в низькій продуктивності праці.

В Україні прихована неповна  зайнятість поки що не регламентована законом. Водночас прихована неповна  зайнятість у нашій країні набула загрозливих розмірів.

Часткова зайнятість —  це добровільна неповна зайнятість.

Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона

називається вторинною зайнятістю.

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями тощо. Під час їх визначення враховують:

• характер діяльності;

• соціальна належність;

• галузева належність;

• територіальна належність;

• рівень урбанізації;

• професійно-кваліфікаційний  рівень;

• статева належність;

• віковий рівень;

• вид власності.

Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких належать: сезонна, поденна  та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний робочий день.

Сьогодні в Україні  ці види зайнятості охоплюють велику частку населення.

Зайнятість неповний робочий  час— це робота неповну робочу зміну  у зв’язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв’язку з модернізацією або реконструкцією виробництва.

Тимчасова зайнятість —  це робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк.

 

Сезонна зайнятість — це зайнятість, яка пов'язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається  на певний період на умовах повного  робочого часу й оформляється відповідним  контрактом.

В умовах перехідної економіки  в Україні досить поширена не регламентована форма зайнятості, яка функціонує і як первинна, і як вторинна зайнятість громадян.

Нерегламентована зайнятість — це діяльність працездатного населення  працездатного віку, яка виключена  зі сфери соціально-трудових норм та відносин і не враховується державною  статистикою.

Розширення нерегламентованої  зайнятості супроводжується подальшим  знецінюванням робочої сили, зниженням  мотивації до праці, насамперед у  державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від такої діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків. Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість  нерегламентованої діяльності у  людей формується ставлення до неї  як до престижної.

3. Основні показники зайнятості  в Україні

В Україні спостерігається  скорочення працюючих та зростання  обсягів прихованого і відкритого безробіття. За 2005 р. чисельність населення, зайнятого в усіх сферах економічної  діяльності, скоротилася майже на 3% порівняно з 2004 р. Протягом 2005 р. з  різних причин залишили постійні робочі місця 20,6% робітників і службовців. Дві третини звільнених були прийняті в різні сектори економіки, а  одна третина знайшла самостійне заняття або поповнила лави безробітних. Висока мобільність кадрів спостерігається  переважно у виробничих галузях.

За даними вибіркових обстежень  населення з питань економічної  активності чисельність зайнятого  населення віком 15–70 років за 9 місяців 2005 року становила 20,7 млн. осіб (на 382,8 тис. більше, ніж у відповідному періоді  минулого року).

Рівень зайнятості населення  в цілому по країні зріс з 56,8% за 9 місяців

2004 року до 57,9% за 9 місяців  2005 року.

Чисельність безробітних  порівняно з відповідним періодом минулого року скоротилася на 354,2 тис. осіб та становила 1 млн. 553 тис. осіб.

Рівень безробіття, визначений за методологією Міжнародної організації  праці (МОП), склав 7% економічно активного  населення проти 8,6% за 9 місяців  2004 року.

Суттєво скоротився рівень безробіття серед мешканців сільської  місцевості (на 2,7 відсот. пункти) та склав 5,5% економічно активного населення  у віці 15–70 років, серед міського населення – скоротився з 8,7% до 7,6%.