Інформаційне суспільство

У травні 2005 року ЮНЕСКО провела  дводенну міжнародну конференцію в  Санкт-Петербурзі на тему «ЮНЕСКО між  двома етапами саміту щодо інформаційного суспільства». Метою цих останніх з чотирьох тематичних зустрічей  Усесвітнього саміту був розгляд  і вимірювання стійкості культурної різноманітності за рахунок можливостей, пропонованих інформаційно-комунікаційними  технологіями, для створення майбутніх  суспільств, заснованих на знаннях. На цій міжнародній конференції  розглядалися нові міжкультурні зв’язки  і мережевий обмін, нові засоби надання  старих і нових знань, нові способи  розвитку творчості, а також нові засоби доступу до культурного контенту і послуг у всьому світі. У повістку конференції була включена також  тематична зустріч на тему «Культурна різноманітність в товаристві знань».

Усі ці заходи проводилися  в рамках Програми ЮНЕСКО «Інформація  для всіх», яка є флагманською програмою ЮНЕСКО, що реалізовує проекти, направлені на підтримку ініціатив  створення елементів суспільств, заснованих на знаннях.

 

4. Основні  положення концепції ЮНЕСКО про  розвиток суспільств знань.

Концепція ЮНЕСКО щодо розвитку суспільств знань максимально повно  представлена в спеціальній доповіді, яка була опублікована в 2005 р. Усесвітня доповідь підготовлена під керівництвом Франсуази Рівьер, заступника Генерального директора ЮНЕСКО. Автори доповіді, чітко позиціонують відмінність концепції суспільств знань від ідеї розвитку інформаційного суспільства, оскільки поняття інформаційного суспільства ґрунтується, перш за все, на досягненнях технології. Поняття ж суспільств знання має на увазі ширші соціальні, етичні та політичні параметри. Множина використана невипадково, а для того, щоб підкреслити, що немає єдиній моделі суспільного розвитку, яку можна «поставити під ключ».

У доповіді наголошується  неприпустимість ситуації, коли інформаційна революція приводить до розповсюдження технократичного уніфікованого  підходу і нав’язування одноманітної моделі розвитку людського суспільства. Підкреслюється, що для побудови суспільств знання важливі не лише нові можливості, що надаються Інтернетом і мультимедійними  засобами,  
а й такими найважливішими інструментами знання, як преса, радіо, телебачення і, головне, системи освіти. Не можна забувати, що більшість населення світу, перш за все, зазнає потребу в книгах, шкільних підручниках і щонайгострішу нехватку викладачів, а вже потім потребує комп’ютерів  
і доступу до Інтернету. Змістовний аспект освіти невіддільний від мов  
і знань. Необхідно подумати також про місце, яке можуть зайняти місцеві або автохтонні знання в суспільствах знання, в моделях розвитку яких надається важливе значення формам кодифікування наукового знання.

Важливість, якої набуває  відтепер культурне і лінгвістичне різноманіття, підкреслює наскільки  проблематика доступу до знань невіддільна від умов  
їх створення.

У сучасному суспільстві  кількісне зростання знань приводить  
до виникнення розриву, що збільшується, між тими, хто має доступ до знань і культури, хто оволодіває ними, і тими, хто такого доступу позбавлений. Експерти ЮНЕСКО вважають, що недостатньо скорочувати інформаційну нерівність («електронно-цифровий розрив») й інші форми нерівності в плані доступності світу культури. Необхідно також приймати заходи  
до скорочення «когнітивного розриву» або «розриву в знаннях», інакше  
це явище може придбати експоненціальний масштаб.

Важливим аспектом цієї концепції  є те, що перед світовою спільнотою ставиться питання про необхідність гуманізації процесу глобалізації.

Суспільства знання мають  бути орієнтовані на розширення базових  прав людини в інформаційній сфері. Науковці ставлять назріле питання  про з’єднання етики й інформатизації. В процесі цього особлива увага  приділена подоланню суперечностей  інформаційного суспільства, що склалися: небезпекам інформаційної нерівності, дисбалансу інформації і знань,  
що посилюється, захисту свободи висловлювання думок, небезпеці тотального спостереження і контролю, загрозі маніпулювання інформацією  
з політичними цілями і т.д.

У доповіді підкреслюється, що нині лише 11% населення мають досвід використання Інтернету. З них 90% проживають в промислово розвинених країнах: у Північній Америці (30%), Європі (30%), Азіатсько-тихоокеанському регіоні (30%). Тому терміни «глобальний» або «світова павутина» маскують ту реальність, що на долю 82% населення світу припадає лише 10% підключень. Це приводить до серйозного відставання багатьох країн і регіонів у розвитку людського потенціалу – головного ресурсу сучасного розвитку. Констатується кореляція між розповсюдженням Мережі та географією розвитку, наявністю інтернет-інфраструктури  
і індексом людського розвитку. Цей індекс використовується Програмою Розвитку ООН для визначення потенціалу соціального і науково-культурного розвитку різних країн. Перешкодою є і ціна послуг, що надаються, – наприклад, в Бангладеш щорічна вартість підключення до Інтернету дозволяє забезпечувати продуктами впродовж року цілу сім’ю.

Нові технології повсюдно прискорюють створення і розповсюдження знань. Замість старих місць виробництва  і зосередження знань: шкіл, бібліотек  увесь світ починає уподібнюватися єдиному віртуальному простору планетарного масштабу з дистанційним доступом, де легко розповсюджуються і засвоюються самі різні знання. Світ стає планетарною школою і бібліотекою. Формується нова глобальна інформаційна культура, що розмиває межу між виробниками і одержувачами знань, відкриває нові широкі можливості для самовираження, творчості, розширює для людини межі можливого. В той самий час, Інтернет може стати як інструментом для побудови суспільств знання, так і лабіринтом, який може завести в пропасті суспільства розваг.

Нині міняється розуміння  самого терміну «розвиток», в якому  значущо зросла роль знань і навчальних елементів. Широке впровадження інновацій  вимагає тісної співпраці властей, науки, промисловості і цивільного суспільства. Інновації є ключовим елементом суспільств знань,  
який істотним чином трансформує всі сторони життєдіяльності. Навчання стає ключовою цінністю суспільств знання. У цій ситуації ускладнюється оцінка знань, оцінка здібностей людини. Сьогодні педагогіка ставить питання про множинність форм інтелекту, що слабо враховуються класичною освітою, а зсув акцентів у навчанні й нові технології міняють монопольну роль книг, шкіл, навчальних закладів, бібліотек. Майбутнє традиційних  
і нових форм передачі знання – підкреслюється в доповіді ЮНЕСКО – багато в чому залежить від здатності сучасних суспільств діяти не тільки відповідно до логіки споживання, а й відповідно до необхідності нарощування когнітивної цінності знания.

Важливим завданням є  адаптація системи професійного навчання  
до нової ситуації. Безперервне навчання вимагає переходу освітнього процесу від викладання у вигляді готових повідомлень до навчання у формі постановки проблем і пошуку їх рішень. Проте, тенденція підвищення якості освіти в економічно розвинених країнах межує з неписьменністю в країнах третього світу і країнах із перехідною економікою – за даними ЮНЕСКО, нині (дані на 2005 р.), в світі безграмотними є близько 800 млн. дорослих,  
або 17 % дорослого населення планети.

Важливим компонентом  моделі суспільств знань є принцип  загального доступу до знань, який виключає розгляд знань як предмет виняткової інтелектуальної власності.

Сучасна практика має багато прикладів сумісного користування знаннями. Нині активно розробляються, як на теоретичному, так і на практичному  рівні, питання встановлення прийнятного  балансу між захистом прав на інтелектуальну власність і розповсюдженням  знань як суспільного надбання. Компромісного  рішення вимагає проблема гармонізації економічних інтересів видавців наукових журналів, з одного боку,  
і професійних інтересів науково-освітніх співтовариств, з іншого. Прикладом такого компромісу є ініціатива Open Access, що об’єднала творців відкритих архівів наукових публікацій і видавців.

Досить актуальною темою  в зв’язку з цим є співвідношення політики  
у сфері авторських прав з інтересами розвитку освіти. На думку експертів ЮНЕСКО, можливий вихід з цієї ситуації лежить на шляху формування  
і розповсюдження «нової етики», заснованої на сумісному володінні знаннями і співробітництві.

Становлення суспільств знання створює вплив і на традиційні інститути демократії. На думку науковців, виникає явище «планетного громадянства»  мобілізаційні можливості якого  посилюються новими технологіям  
і можливостями транснаціональної організації. Демократія в суспільствах знання, на думку експертів ЮНЕСКО, стає «демократією прогнозування», що стимулює оновлення традиційних форм солідарності через сумісну участь у реалізації різних проектов.

У доповіді ЮНЕСКО «До суспільств знання» формулюються основоположні  позиції моделі суспільств знання («три стовпи суспільства знання»):

– справедливіша оцінка знань для ліквідації наявних  видів нерівності («існуючих розривів»);

– ширша участь усіх зацікавлених сил в розв’язанні питання  доступу до знань;

– успішніша інтеграція політичних дій у сфері знання й інновацій.

Для підвищення ефективності необхідної політики автори формулюють низку рекомендацій:

– збільшувати інвестиції в якісну освіту для всіх і забезпечення рівних можливостей;

– збільшувати кількість  точок загального доступу до інформаційних  
і комунікаційних технологій;

– сприяти забезпеченню загальнодоступності знання через музеї, бібліотеки, інститути, дослідницькі центри;

– підсилювати спільність використання наукових знань;

– активізувати сумісне  використання знань в галузі охорони  навколишнього середовища з метою  стійкого розвитку;

– надавати пріоритетне  значення мовному різноманіттю;

– прагнути через сертифікацію до гарантії якості знань доступних  
і одержуваних в Інтернеті;

– укріплювати «цифрову солідарність» і партнерство  для подолання «цифрового розриву»;

– особливу увагу приділяти  подоланню нерівності жінок як одержувачів  знання;

– прагнути оцінювати рівень знань комплексними, недискримінаційними  критеріями, адекватними цілям і  пріоритетам суспільств знання.

Нині розроблено значну кількість  різних систем індикаторів й індексів, які використовуються для проведення порівняльного аналізу розвитку інновацій, освітнього потенціалу, інформаційного суспільства, використання інформаційно-комунікаційних технологій тощо. Завдання моніторингу ситуації і здійснення міждержавних і міжрегіональних досліджень вимагає достатньо докладного аналізу індексів і показників, за допомогою яких можна проводити такий моніторинг.

 

Питання для самоперевірки

1. Сформулюйте цілі і  завдання Усесвітнього саміту  щодо інформаційного суспільства.

2. Наведіть основні характеристики  базових документів Усесвітнього  саміту.

3. У чому полягають основні положення концепції ЮНЕСКО  
про розвиток суспільств знань?

4. Сформулюйте основоположні позиції моделі суспільств знання («три стовпи суспільства знання»).

5. У чому полягає роль  багатобічних партнерств у ліквідації  інформаційної нерівності?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція 6

Тема. Соціально-економічні проблеми розвитку

інформаційного суспільства.

 

Логіка викладу:

1. Людський потенціал та інформаційна економіка в інформаційному

суспільстві.

2. Структура зайнятості населення і нові професії в інформаційному

суспільстві.

 

1. Людський потенціал та інформаційна економіка в інформаційному

суспільстві.

Початок третього тисячоліття  знаменний помітними змінами  в розвитку української економіки. Вдалося закріпити задовільні макроекономічні  тенденції: забезпечити економічне зростання, підвищити зайнятість, знизити  інфляцію, стабілізувати курс гривні. Кардинальна зміна системи розвитку і використання людського потенціалу – один із шляхів стабілізації української  економіки, забезпечення її інноваційного  поступу як першооснови побудови інформаційної економіки.

Універсальність, комплексність  сучасної науково-технологічної революції  змінює зміст праці. Нині першочергове значення має не фізична сила та витривалість і, навіть, не рівень вузькоспеціалізованої  підготовки, а здатність до опанування нової інформації та швидкого переходу до нових видів діяльності. Зростає  роль соціально-психологічних чинників праці, мотивації діяльності працівника.

За цих умов суттєво  змінюється роль людини в економіці  – творця і організатора цього  процесу. Це, відповідно, передбачає зміни  у структурі та якості людського  потенціалу: зменшення можливостей  зростання ефективності праці завдяки  фізичним властивостям людини та залучення  інтелектуально-творчих здібностей, які пов’язані з її майстерністю, освітою, професійною підготовкою, системою духовних інтересів, соціальної взаємодії тощо. Особистість людини стає одним із найважливіших складників людського потенціалу і національного  багатства.