Інформаційне суспільство

Затяжний процес реформування суспільства в посткомуністичних  країнах ставить перед наукою питання про пошук шляхів його оптимізації, визначення найбільш ефективних шляхів перетворень в економічній  
та політичній сфері. В міру розвитку інформаційної революції стає все більш визначним поняття інформації як трансформаційного ресурсу.  
Саме інформація найбільш впливає на всі процеси перетворення. Особлива роль інформаційної складової в перехідній інфраструктурі посилюється  
тією обставиною, що саме через неї найбільш ефективно здійснюється зовнішній вплив на становлення та розвиток ринкових механізмів.

Не випадково в усіх країнах в програмах ринкових перетворень значне місце відводиться  розвитку сучасних інформаційних технологій. Світова наука зробила висновок, що в постіндустріальних країнах  вирішальним управлінським ресурсом є наявність знань і володіння  інформацією,  
тоді як роль фінансів і безпосереднього державного примусу стають  
все менш значимими.

Державний, адміністративний та інші силові примуси поступово  змінюються на інформаційний та психологічний  тиск. У технологій володарювання  в даний час головне завдання: добитись за мінімальних фінансових і взагалі матеріальних затратах максимального впливу на людей. Найбільш ефективним інструментом сучасної влади  є знання, які дозволяють досягти  бажаної мети, мінімально витрачаючи ресурси влади.

Проте, інформаційний ресурс, як і всі інші, вимагає управління. Це має вирішувати інформаційна політика, яку держава здійснює за допомогою розробки законодавства, що врегульовує відношення власності. Держава повинна турбуватись про інформаційну безпеку суспільства та громадянина, вона має володіти значною частиною інформаційних технологій, брати участь в формуванні ринку товарів та послуг.

Державна інформаційна політика має стимулювати ріст виробництва  засобів інформатизації, телекомунікації, інформаційних продуктів та послуг  
і одночасно платоспроможний попит на них. Практична реалізація державної інформаційної політики в сучасних умовах України вимагає широкої психологічної компанії щодо підтримки її основних положень у суспільній думці, роз’яснень її соціальної спрямованості, доказу її обґрунтованості.

Державна політика забезпечення інформаційної безпеки України  –  
це надзвичайно важливе завдання, що повинно вирішуватись у ході здійснення реформування суспільства. Зміст інформації, що надходить до громадян через засоби масової інформації, дозволяє говорити про наростання інформаційної агресії, слабкості національного законодавства в питанні захисту громадян від інформації, що руйнує свідомість. Метою такої політики повинно бути, насамперед, створення умов для своєчасного виявлення джерел інформаційних погроз і можливих їх наслідків. Необхідно визначити комплекс превентивних мір з метою нейтралізації або зменшення негативних наслідків інформаційних погроз, створити умови  
для забезпечення своєчасної, повної і точної інформації для прийняття рішень, здійснювати інформаційну діяльність з метою гармонізації особистих, суспільних і державних інтересів як основи досягнення політичної стабільності в суспільстві

Реформування системи  управління суспільством вимагає становлення  якісної інформаційно-аналітичної  роботи. Необхідна координація діяльності всіх державних інститутів, які зайняті  інформаційною діяльністю з метою  найбільш ефективного використання інформаційного ресурсу. У цьому  зв’язку принципово важливим є координування  роботи всіх державних інститутів, що вже створені й успішно функціонують, це, насамперед, державні комітети, покликані  здійснювати інформаційну політику, управління Секретаріату Президента України, комітети Верховної Ради України, що відповідають за інформаційну політику. В Україні створюються і незалежні інформаційно-аналітичні центри, такі як Український центр економічних і політичних досліджень ім. А. Разумкова та ін. Суспільство чекає від цих політичних інститутів розробки ефективної інформаційної політики, їх діяльність має бути доступна для суспільного контролю.

Становлення та здійснення інформаційної політики в Україні  вимагає  
її правового забезпечення, приведення вітчизняного законодавства  
у відповідність до вимог часу. Особлива увага в інформаційній політиці повинна звертатись на інформаційні технології, вони стають дієвим важелем у перетворенні суспільства. Інформаційні технології стають найважливішим інструментом політичної боротьби, у ході якої вирішуються питання,  
у тому числі, і про найбільш прийнятну для суспільства програму  
його реформування.

Потреба забезпечення інформаційної  безпеки викликана, по-перше, необхідністю забезпечення національної безпеки  в цілому; по-друге, існуванням таких  загроз інформаційній сфері країни, які можуть принести значний збиток загальним національним інтересам; по-третє, необхідністю врахування того, що за допомогою інформації можна  впливати на свідомість та поведінку  людей.

Таким чином, весь комплекс проблем, пов’язаний з впливом інформаційної  революції на життя сучасного  суспільства, має бути в полі зору державних інститутів у процесі  формування ними своєї інформаційної  політики з метою оптимізації  реформування суспільства.

Питання для розгляду та обговорення:

1.Дайте визначення поняття „інформаційне  суспільство».

2.Назвіть характерні особливості  інформаційного суспільства.

3.Проаналізуйте процес створення  та функціонування інформаційних  інститутів влади.

4.Якою, на Вашу думку, повинна  бути роль держави у процесах  регулювання інформаційної діяльності?

5.Назвіть основні напрями державної  інформаційної політики.

6.Як можна забезпечити високий  рівень інформаційної безпеки  держави?

ЛЕКЦІЯ 2.

Постіндустріалізм і формування концепції

інформаційного  суспільства.

Логіка викладу:

1. Методологічні передумови теорії постіндустріального суспільства.
2. Формування теоретичних і концептуальних основ постіндустріалізму.
3. Концепція технотронного суспільства Зб. Бжезінського.
4. Формування концепції інформаційного суспільства.
5. Пітер Дракер і його концепція капіталістичного для поста суспільства.

1.Методологічні  передумови теорії постіндустріального  суспільства.

У теорії постіндустріального  суспільства одержала своє втілення  
і розвиток наукова традиція, висхідна до соціальних ідей епохи Освіти,  
які пов’язували суспільний прогрес з послідовним поліпшенням умов матеріального життя людини. Її найважливіші методологічні принципи підчерпнуті з позитивістської філософії і досліджень економістів  
XIX століття, що позначили ознаки індустріальної цивілізації і, що поклали особливості технологічної організації виробництва, обміну і розподілу суспільного продукту в основу періодизації соціального розвитку. Абстрактна ідея вичленення стадій технологічного прогресу була згодом доповнена в роботах представників інституційного напряму в економічній теорії, що розробили концепцію структуризації секторів суспільного виробництва, що дозволило виявити внутрішні закономірності господарського розвитку, не залежні від соціальної і політичної системи тієї або іншої країни. Таким чином, праці мислителів XVIII, XIX і початку  
XX століть стали теоретичною основою постіндустріальної доктрини.

Особливе місце в теорії постіндустріального суспільства  займають положення, запозичені з економічних, соціальних і політологічних концепцій  XX століття. Перш за все, це уявлення про трьохсекторну модель суспільного виробництва (40-і і 50-і роки минулого століття), що розмежовує  
всю національну економіку на первинний (сільське господарство і добувні галузі), вторинний (оброблювальна промисловість) і третинний (сфера послуг) сектори; про стадії економічного зростання (50-і і початок 60-х років ХХ століття), що часто ототожнювалися з етапами розвитку самої цивілізації; уявлення про можливість формування «єдиного індустріального суспільства», надзвичайно популярні серед технократів у 60-і роки минулого століття, а також деякі положення теорії конвергенції, що дозволяли розглядати з щодо уніфікованих позицій, що протистояли у той час один одному східний і західний військово-політичні блоки.

Синтез різних підходів до аналізу сучасного соціуму, що дав  початок теорії постіндустріального  суспільства, відноситься до 60-х  років  
ХХ століття. До цього періоду сформувалися найважливіші методологічні основи, що дозволили розглядати становлення нового соціального стану  
з позицій прогресу науки, техніки й освіти, досліджувати якісну зміну місця  
і ролі знань та інформації в суспільному виробництві, враховувати зростання впливу професійних менеджерів і технократів.

Теорія постіндустріалізму стимулювала увагу різних дослідників  
до окремих аспектів дії науково-технічного прогресу на соціум, що привело до появи широкого спектру концепцій, зокрема концепції інформаційного суспільства.

2. Формування теоретичних і концептуальних основ постіндустріалізму.

На думку В. Л. Іноземцева, витоки поняття «Постіндустріальне суспільство» навряд чи можуть бути визначені з достатньою точностью.

На його думку, термін «постіндустріалізм»  був уведений в науковий обіг ще на початку XX століття А. Кумарасвамі, автором низки робіт  
з доіндустріального розвитку азіатських країн. Згодом, з 1916 або 1917 рр., він достатньо активно використовувався теоретиком англійського ліберального соціалізму А. Пенті, який навіть виносив його в заголовок своїх книг, позначивши, таким чином, ідеальне суспільство, де принципи автономного і навіть напівкустарного виробництва відроджуються ради подолання конфліктів, властивих індустріальній системі.

У 1958 році американський  соціолог Д. Рісмен звертається до терміну  «постіндустріальне суспільство», використовуючи його в заголовку однієї  
зі своїх статей, що здобула завдяки цьому широку популярність,  
але що носила локальний характер. У 1959 р. професор Гарвардського університету Данієл Белл, виступаючи на міжнародному соціологічному семінарі в Зальцбургі (Австрія), вперше використав поняття постіндустріального суспільства в широко визнаному тепер значенні –  
для позначення соціуму, в якому індустріальний сектор втрачає провідну роль у зв’язку із зростаючою технологізацією, а основною продуктивною силою стає наука. Потенціал розвитку цього суспільства у все зростаючого ступеня визначається масштабами інформації і знань, які воно має в своєму розпорядженні.

У 60-і рр. ХХ століття відбулося  широке розповсюдження поняття  
про постіндустріалізм і осмислення того, що технологічні чинники розвитку починають превалювати над політичними і соціальними. На початок  
70-х років минулого століття постіндустріальна проблематика стала однією  
з провідних у західній соціології, і багатьом дослідникам представлялося,  
що ця нова глобальна методологічна парадигма здатна дати істотний імпульс суспільним наукам.

Початок систематичної роботи в цьому напрямі можна віднести  
до 1965 р., коли в США була створена футурологічна комісія. Прогнози  
до 2000 року сформульовані комісією були опубліковані в журналі «Дедалус» і в спеціальному збірнику де концепція постіндустріального суспільства була представлена як базова для вивчення перспектив розвитку суспільного прогресу. Керівником цієї комісії став Д. Белл, віце-президент американської академії мистецтв і наук, професор соціології Колумбійського  
і Гарвардського університетів.

У передмові до збірки, що представляє результати роботи футурологічної комісії, Д. Белл стверджував, що завдяки масовому перетворенню машинної технології в інтелектуальну відбуваються зміни  
і в американській політичній системі. З цими процесами зв’язані і тенденції перетворення економічної системи в «постіндустріальне суспільство,  
де центр тяжіння переміщається в сферу послуг, а джерела новаторства зосереджуються в інтелектуальних інститутах, в основному в університетах  
і науково-дослідних установах, а не в колишніх індустріальних корпораціях». Усі ці зрушення і тенденції, на думку Бела перетворюють університети  
на «вартових» суспільства, які відстоюють необхідність управління  
не фінансовим, а «людським капіталом» і ставлять фундаментальні питання про відношення нових технократичних форм ухвалення рішень  
до політичних структур суспільства.

Одне з найбільш розгорнених  визначень постіндустріального  суспільства дане Д. Беллом: Постіндустріальне  суспільство, це суспільство,  
в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти  
і підвищення якості життя; у якому клас технічних фахівців став основною професійною групою і, що найважливіше, в якому впровадження нововведень у все більшому ступені залежить від досягнень теоретичного знання. Постіндустріальне суспільство, вважає Д. Белл, припускає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, експерти або технократи.

Розуміння того, що сучасне  суспільство може і повинно розглядатися саме як постіндустріальне, зміцнюється  в міру аналізу логіки розвитку цивілізації, якою вона представлена в рамках постіндустріальної теорії. Згідно її прихильникам, в історії  достатньо строго простежуються  три великі епохи, що створили тріаду «доіндустріальне – індустріальне – постіндустріальне суспільство».

Така періодизація соціального  прогресу заснована на декількох  критеріях, а постіндустріальне  суспільство протиставляється індустріальномуі доіндустріальному за трьома найважливішими параметрами – основному виробничому  ресурсу, типу виробництва і характеру  базових технологій (див. табл. 1).