Національна економіка в системі світового господарства

*4: {Часто у навчальній  літературі, коли йдеться про  міжнародну інтеграцію, то розуміються  лише регіональні форми економічного  співробітництва між країнами.}

Великий досвід і потенціал  регіональної міжнародної економічної  інтеграції має Західна Європа. Це пояснюється як політичними та соціально-економічними особливостями розвитку даного регіону  у період після Другої світової війни, так і сучасними тенденціями  розвитку світової економіки, коли сформувалися три світові економічні центри (Західна  Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США і Південно-Східна Азія з пріоритетом Японії).

Історично відправним моментом економічної інтеграції в Європі стало утворення в 1951 р. Європейського об’єднання вугілля і сталі. У 1958 р. шість західноєвропейських держав (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург) створили відповідно до Римського договору 1957 р. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). З часом це товариство стало першою найбільш розвинутою формою міжнародної інтеграції, перетворилось на могутнє економічне угруповання. За чисельністю населення воно переважає США майже в 1,5 раза і має рівноцінний економічний потенціал. Із розширенням складу ЄЕС відбувалося і поглиблення інтеграційних процесів з переходом від переважно торговельного співробітництва до тісної співпраці в інших сферах господарювання. У 90-х роках це інтеграційне об’єднання стало називатись Європейським Союзом (ЄС).

Нині членами ЄС є 15 країн. Окрім попередньої шістки, це —  Австрія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Фінляндія, Швеція. Згідно з підписаним між  ними Договором (1992 р.) у цих країнах  скасовуються національні кордони  на шляхах переміщення громадян (у  т. ч. й робочої сили), капіталів, товарів, послуг. З цією метою уніфікуються: громадянський паспорт, система комунікації і транспорту, валюта, податки, система стандартів і митна система. Так, лише внаслідок ліквідації великої кількості митних бар’єрів країни ЄС змогли зекономити, за експертними оцінками, від 15 до 17 млрд дол. Про тісний економічний взаємозв’язок цих країн свідчить і той факт, що на внутрішньоінтеграційну торгівлю припадає близько 60 % загального зовнішньоторговельного обороту ЄС.

Для управління ЄС створено міжнародні представницькі, виконавчі  та судові органи, які наділено значним  обсягом наддержавних повноважень  для прийняття рішень від імені  даного союзу в цілому.

Європейський Союз перебуває  у досить суперечливих відносинах з  іншими двома основними центрами світового господарства — США  та Японією. Інтеграція допомагає західноєвропейському капіталу на рівних протистояти своїм  основним конкурентам. У свою чергу, країни, що не входять до ЄС, намагаються  нейтралізувати переваги цього інтеграційного об’єднання. Вони посилюють свою роль в інших, ширших за складом міжнародних  економічних угрупованнях. До них  належать, зокрема, (до середини 90-х  років) Генеральна угода з тарифів  та торгівлі (ГАТТ)*5, яка була розроблена та узгоджена у Женеві у 1947 р.; Організація  економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), яку створено в 1961 р. Ця організація погоджує політику своїх учасників і виконує деякі регулюючі функції щодо міжнародного руху капіталу та надає допомогу країнам, що розвиваються.

Одночасно відбувалося посилення  інтеграційних зв’язків у Північній  Америці. В 1990 р. по суті було вирішено питання приєднання Мексики до зони торгівлі, утвореної раніше США і Канадою в рамках Північноамериканської угоди про вільну торгівлю. Це одне з найбільших і найбагатших об’єднань міжнаціональних ринків. Інтеграційні процеси в цьому регіоні досить глибокі. Так, на початку 90-х років у США реалізовувалося близько 4/5 канадського експорту. Для США канадський ринок також є одним з найбільших порівняно з іншими зарубіжними ринками. Життєво важливе значення мають господарські зв’язки зі США і для Мексики. В її експорті частка США становить понад 2/3. Майже стільки мексиканського імпорту, в свою чергу, надходить зі США.

Головними цілями Північноамериканської  угоди про свободу торгівлі (НАФТА) є: усунення митних обмежень у взаємній торгівлі; досягнення глибокого рівня  інтеграції ринків: товарів, ка-піталів, технологій і трудових ресурсів; забезпечення майже максимальної незалежності від зовнішнього постачання енергоресурсів; підвищення конкурентоспроможності північноамериканського регіону проти західноєвропейського та азіатсько-тихоокеанського економічних центрів. Угода між цими трьома країнами про вільну торгівлю передбачає поступове усунення тарифних і нетарифних обмежень у взаємній торгівлі та заходи, що стимулюють взаємні капіталовкладення.

Поглиблення міждержавної інтеграції характерно і для країн Південно-Східної  Азії, арабського регіону, Африки, Південної  Америки. Так, Асоціація країн Південно-Східної  Азії утворилась ще наприкінці 60-х років  у складі Індонезії, Малайзії, Філіппін, Сінгапуру, Таїланду і Брунею. Кількість  країн — членів асоціації з  часом зростає. У 1992 р. її учасники проголосили  за мету створити протягом найближчих 15 років зону регіональної вільної  торгівлі через поетапне зниження тарифів  у межах цього об’єднання. Нині процеси загальногосподарського зближення  згаданих країн та взаємодоповнення їх економік, внутрішньорегіональна торгівля набувають дедалі більшого динамізму. Взагалі цей регіон за останні десятиліття став своєрідним індикатором глобальних змін і мегатенденцій у сучасній системі міжнародної економічної інтеграції.

Вражають і масштаби так  званого Східноазіатського інтеграційного масиву, який, окрім десяти країн АСЕАН — Брунею, В’єтнаму, Камбоджі, Лаосу, Індонезії, М’янми, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду і Філіппін, включає Японію, Південну Корею і Китай. Їх об’єднують інтенсивні торговельно-економічні зв’язки і співробітництво у сфері інвестицій та технологій. Тут проживає близько 2 млрд осіб, сукупний ВВП становить понад 7 трлн дол., частка у світовому експорті — 29 %, імпорті — 25 %, а інтенсивність обмінних процесів перевищує аналогічний показник Європейського Союзу. Значна частка азіатсько-тихоокеанської торгівлі припадає на торгівлю між місцевими філіями японських, американських, канадських, тайванських і південно-корейських корпорацій. За останні десятиріччя в регіоні істотно зростає економічна роль Китаю.

У той же час моделі північноамериканської  та азіатсько-тихоокеанської економічної  інтеграції відрізняються від західно-європейської. Якщо у Західній Європі інтегрування просувалося від створення спільного ринку до економічного, валютного та політичного союзу, що супроводжувалося формуванням і зміцненням наднаціональних структур, то у зазначених регіонах ін-теграційні процеси найактивніше охоплюють мікрорівень через діяльність ТНК.

Масштабним за територією та наявним природним і трудовим потенціалом є економічне угруповання, що має назву Латиноамериканської  асоціації інтеграції (ЛААІ). Його було створено 1980 р. на базі країн, які до цього об’єднувались у Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі. До ЛААІ входять: Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор. Асоціація передбачає створення гнучкої системи регіональних пільгових мит.

У рамках ЛААІ функціонують три субрегіональні торговельно-економічні організації: Андська і Ла-Платська групи та Амазонський пакт, члени яких об’єднуються в тісніші інтеграційні угруповання. Найбільших інтеграційних результатів досягла Андська група (Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу та Еквадор). Це об’єднання передбачає запровадження єдиних зовнішніх тарифів, деякі обмеження на приплив іноземних інвестицій, сприяння розвитку національних промислових підприємств на основі даного субрегіонального ринку, інтеграцію політики в економічній та соціальній сферах.

Мета створення інтеграційних  об’єднань у Латинській Америці  полягає у сприянні розвитку регіонального  економічного співробітництва й  торгівлі, формуванню умов для спільного  ринку, розширенню зв’язків з іншими країнами.

Проявляються тенденції  та відбуваються інтеграційні процеси  в економіці на Африканському  континенті. Наприклад, основні зусилля  Економічного співтовариства країн  Західної Африки (ЕКОВАС) спрямовані на розв’язання тарифних проблем і  перетворення його на митний союз.

З початку 90-х років у  Центральній та Східній Європі (замість  колишньої РЕВ — Ради економічної  взаємодопомоги) також зароджуються та формуються різні інтеграційні угру-повання: Центральна європейська ініціатива, СНД, Чорно-морське економічне співробітництво та ін. Але поки що їх інтеграційна економічна діяльність чітко не викристалізу-валась.

До структури сучасного  світового господарства також входять  міждержавні галузеві організації, тобто відбувається функціонально-галузева інтеграція. Серед таких організацій  можна виокремити: Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом); Організацію країн — експортерів нафти (ОПЕК); Міжнародну організацію праці (МОП) та ін. Крім галузевих міжнародних інтеграційних організацій, діють також міжнародні галузеві об’єднання підприємців, зокрема автомобільного транспорту, морського страхування, виробників фосфатів тощо. В свою чергу, як правило, всі ці спеціалізовані функціональні організації тісно співробітничають з регіональними і міжнародними інтеграційними угрупованнями. Наприклад, Євроатом підтримує контакти з Міжнародним агентством з атомної енергії та безпосередньо організаційно пов’язаний з Європейським об’єднанням вугілля і сталі, а також Європейським Союзом.

Таким чином, розвиток світового  господарства, пристосування його до змін, пов’язаних з науково-технічним  та соціально-економічним прогресом, зумовили розмаїття інтеграційних  структур: міждержавних, соціально-економічних, регіональних, функціонально-галузевих. Нині процеси економічного співробітництва  тією чи іншою мірою охопили всі  країни світу.

Поглиблення економічних  інтеграційних взаємозв’язків між  країнами на різних рівнях та в різних формах при всій нерівномірності  цього процесу дозволяє їм повніше  використовувати національні ресурси  для розв’язання внутрішньогосподарських  і загальносвітових завдань.

2.3 Інтернаціоналізація  економік

Близькими за змістом до категорії "світове господарство" є категорії "інтернаціоналізація  господарського життя" та "інтернаціоналізація  виробництва".

Інтернаціоналізація (лат. inter — між і natio — народ) господарського життя — об'єктивний економічний процес виникнення і розвитку економічних зв'язків та відносин між національними господарствами різних країн, що охоплює всі сфери суспільного відтворення І конкретизується у процесі інтернаціоналізації всіх складових економічної системи: продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних відносин і відносин економічної власності, а також базисних елементів господарського механізму.

Інтернаціоналізація господарського життя починається наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у період промислової  революції і переходу промислового капіталу до машинної стадії. На нижчій стадії розвитку капіталізму інтернаціоналізація  господарського життя здійснювалася  в основному у формі інтернаціоналізації  процесу обміну. При цьому формувались  відносини нерівності і експлуатації на основі територіального поділу світу. Міжнародний поділ праці здійснювався у такий спосіб, що група найрозвинутіших  країн, технологічний спосіб виробництва яких базувався на машинній праці, спеціалізувалась на виробництві промислової продукції, а друга, більша, група країн, технологічний спосіб виробництва яких грунтувався здебільшого наручній праці, виробляла сільськогосподарську продукцію та видобувала сировину.

У торгівлі між промислово розвинутими країнами здійснювався перехід від торгівлі кустарними виробами до торгівлі продуктами машинного  виробництва та завезеною із колоній  переробленою сировиною. При цьому  розвивалася внутрігалузева предметна  спеціалізація, що означає посилення  особливого поділу праці між країнами.

На початку вищої стадії розвитку капіталізму (рубіж XIX—XX ст.) у зв'язку з вивозом капіталу, утворенням міжнародних монополій  і завершенням територіального  поділу світу розширюються економічні зв'язки між промислово розвинутими  країнами і колоніями. Головною формою інтернаціоналізації господарського життя на цій стадії стає вивіз  капіталу, який, за умов його реалізації у підприємницькій формі, супроводжується  будівництвом міжнародними монополіями  нових заводів і фабрик за кордоном. Міжнародний поділ праці загального і особливого типу доповнюється одиничним, тобто подетальною і поопераційною спеціалізацією. У відносинах між промисловими і слаборозвинутими країнами посилювалась нерівномірність і експлуатація, слаборозвинуті перетворювались в аграрно-сировинний придаток світового господарства.

Після досягнення політичної незалежності слаборозвинуті країни Африки, Азії та Латинської Америки намагаються  подолати вузьку, однобічну спеціалізацію  національних економік, розширюють експорт  промислових товарів, що поглиблює  міжнародний поділ праці між  промислово розвинутими і слаборозвинутими державами.

У торгівлі між розвинутими  країнами посилюється міжгалузева  предметна спеціалізація. Внаслідок  цього інтернаціоналізація обміну доповнюється процесом інтернаціоналізації  виробництва.

Інтернаціоналізація виробництва  — розвиток міжнародних зв'язків  і відносин між суб'єктами підприємницької  діяльності в процесі переростання продуктивними силами меж національної економіки і формування інтернаціонального процесу безпосереднього виробництва.

Поняття "виробництво" в цьому контексті використовується у вузькому значенні слова і позначає лише одну із сфер суспільного відтворення  — безпосереднє виробництво. У широкому розумінні категорія "виробництво" охоплює всі сфери суспільного  відтворення (безпосереднє виробництво, обмін, розподіл і споживання). У  цьому разі інтернаціоналізація  виробництва означає інтернаціоналізацію всього суспільного способу виробництва, тобто продуктивних сил і відносин економічної власності. Оскільки проміжним елементом між двома сторонами суспільного способу виробництва є техніко-економічні відносини, то інтернаціоналізація виробництва передбачає розвиток міжнародного поділу праці, спеціалізації тощо. Це вимагає розвинутої транспортної та комунікаційної системи.

У післявоєнний період (після  Другої світової війни) вивіз капіталу промислово розвинутими країнами починає  переважати масштаби вивозу капіталу із промислово розвинутих країн у  слаборозвинуті. Тому інтернаціоналізація  одиничного поділу праці між розвинутими  країнами світу стає домінуючою.