Національна економіка в системі світового господарства

Цю тенденцію посилило розгортання НТР в середині 50-х  років XX ст. і формування основаного на автоматизованій праці технологічного способу виробництва, оскільки однією з основних рис НТР є перетворення науки у безпосередньо продуктивну  силу. За цих умов необхідний випереджаючий  розвиток науки в системі "наука—техніка—виробництво", що вимагає величезних витрат на науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки, а отже, збільшує величину первісного авансованого капіталу. Автоматизоване виробництво ефективне за зростаючих масштабів випуску продукції. Воно супроводжується поглибленням суспільного  поділу праці, виокремлюються нові галузі промисловості (атомна промисловість, електронно-цифрове машинобудування, ракетно-космічна промисловість, виробництво  синтетичних матеріалів тощо). Наприклад, у США нараховують до 700 галузей  промисловості, для кожної з них  потрібне спеціалізоване устаткування, унікальна апаратура, випуск яких у  малих кількостях нерентабельний, найгострішою ця проблема є для малих і навіть середніх за економічним потенціалом  країн. Тому між їхніми підприємствами найбільшого розвитку набула інтернаціоналізація  одиничного поділу праці. Так, в реалізації програми створення нового пасажирського  літака "Аеробус" беруть участь 1,4 тис. компаній із 17 країн.

Поширюється і міжнародна технологічна спеціалізація, яка означає  спеціалізацію підприємств різних країн на виконанні певних видів  робіт (наприклад, виготовлення окремих  видів лиття, штамповок та ін.).

За НТР, особливо на сучасному  етапі, зростає інтернаціоналізація  наукових досліджень, особливо у сфері  освоєння космічного простору, боротьби із захворюваннями та ін. При цьому  інтернаціонально фінансуються проекти, засновуються спільні підприємства, переплітаються процеси володіння  акціями та іншими формами міжнародного зрощування капіталу. Транснаціональні монополії створюють за кордоном власні збутові організації, направляють  спеціалістів і консультантів. Вивіз капіталу починає здійснюватись переважно між розвинутими країнами, що посилює відставання від них країн, що розвиваються. За цих умов знижується роль традиційних форм комерційної торгівлі і зростає значення товарних потоків, які обслуговують технологічні і виробничі зв'язки в межах внутріфірмового обміну. Нині понад 60 % світового виробництва, що ґрунтується на міжнародній спеціалізації і кооперуванні виробництва, зарубіжному інвестуванні, зосереджено в найрозвинутіших країнах.

У світовому капіталістичному експорті зростає частка наукомісткої продукції, так, з 1970 по 1983 рік її експортна  квота у промисловому експорті США  збільшилась із 39 до 46 %, у Японії — з 22 до 29 %. Загалом на частку наукомістких галузей (авіаційної, ракетно-космічної, електронного, медичного обладнання та ін.) наприкінці 80-х років XX ст. припадало  до 13 % світового капіталістичного експорту, при цьому на 15 провідних країн  — 98 % світового експорту наукомісткої продукції, а на шість наймогутніших  з них — понад 82 %. Частка США  і Японії становила в цей період приблизно по 26 %. В сучасних умовах навіть наймогутніші країни неспроможні  ефективно організувати виробництво  всієї номенклатури продукції (до 1 млрд видів).

Інтернаціоналізація виробництва  супроводжується інтернаціоналізацією промислового, банківського, фінансового  капіталу, поєднанням державних форм капіталу кількох або багатьох країн  та ін.

Двома відносно самостійними процесами інтернаціоналізації  господарського життя є інтернаціоналізація  продуктивних сил і економічних  відносин, а інтернаціоналізація  техніко-економічних відносин є  їх проміжною ланкою. У процесі  діалектичної взаємодії інтернаціоналізації  економічної власності, техніко-економічних  та організаційно-економічних відносин загалом інтернаціоналізуються  економічні відносини.

Інтернаціоналізація продуктивних сил охоплює інтернаціоналізацію  кожного їх елементу: засобів виробництва, робочої сили, науки, інформації тощо, посилення елементів їх інтернаціонального відтворення. Найрозвинутіших форм ці процеси набули в межах ЄС, а найдинамічнішим серед них є інтернаціоналізація процесу відтворення робочої сили. Це виражається в утворенні спільного ринку робочої сили — вільному переміщенні працівників в межах цього об'єднання, певному вирівнюванні заробітної плати, проведенні єдиної соціальної політики тощо.

Інтернаціоналізація відтворення  робочої сили в межах світового  господарства певною мірою здійснюється в процесі міжнародної міграції робочої сили. Останнім часом до розвинутих країн емігрує багато інтелігенції із колишніх соціалістичних країн, причому значна частина безповоротно.

Інтернаціоналізація засобів  виробництва проявляється у створенні  спільних підприємств, спільному будівництві  різних виробничих об'єктів, об'єднанні  енергосистем тощо.

Інтернаціоналізація відносин економічної власності здійснюється в процесі органічного поєднання  і злиття сил монополій (в тому числі олігополій), національних держав та наднаціональних органів і  відповідних їм соціально-економічних  форм — власності гігантських  монополістичних об'єднань (передусім  наймогутніших транснаціональних  корпорацій), частки державної власності  та наднаціональної власності. Остання  виявляється у формуванні єдиного  бюджету для всіх країн ЄС, здійсненні спільних витрат на реалізацію досягнутих угод та проектів. На початку XXI ст. такий  бюджет становив 1,5 % ВВП цих країн. Конкретнішими формами інтернаціоналізації  економічної власності є інтернаціоналізація  промислового, монополістичного і фінансового  капіталу.

Інтернаціоналізація господарського життя супроводжується інтернаціоналізацією національних господарських механізмів, виявляється у проведенні узгодженої фінансово-кредитної, валютної, податкової та інших форм політики, у виникненні та розвитку міжнародних інститутів тощо.

Основним суб'єктом інтернаціоналізації  економіки, а на сучасному етапі  її глобалізації, є ТНК. У 1999 р. у світі  нараховувалось до 63 тис. ТНК з річним обсягом продаж понад 100 млн дол., а чисельність їх філіалів становила понад 690 тис. Вони у цьому ж році виробляли понад 25 % виробництва світового ВВП, а продаж товарів і послуг зарубіжними філіалами ТНК досяг майже 11 трлн дол. (при загальному обсязі світового експорту до 7 трлн дол.); майже 80 % патентів на нову техніку і технології і понад 20 % використовуваної світової робочої сили. Більшість ТНК належать до середніх підприємств, а основна частка активів, обсягів виробництва й торгівлі припадає на наймогутніші з них.

Оскільки ТНК — основний суб'єкт інтернаціоналізації виробництва, то вони є і основною силою у  міжнародній конкурентній боротьбі. Разом з гігантськими міжнародними компаніями вони монополізують значну частину технологічного способу  виробництва (зокрема, кожного елементу продуктивних сил), що дає змогу їм істотно впливати на механізм ціноутворення  на світовому ринку і привласнювати  транснаціональні монопольно високі прибутки. Це зумовлено зростанням могутності національних монополістичних (олігополістичних) об'єднань, досягнутим рівнем міжнародної концентрації виробництва і капіталу, міжнародним поділом праці, а також активною діяльністю держави з укріплення позицій національних компаній на світовому ринку та створення умов для залучення іноземних інвестицій на внутрішній ривок.

Організаційними формами  міжнародних монополій є міжнародні картелі, синдикати, трести і концерни, а їх функціональними формами  — промислові, торговельні, транспортні, банківські, страхові корпорації та ін. Міжнаціональні компанії виникають  на основі міжнаціональних договорів  між компаніями різних країн і  є міжнародними за складом капіталу, масштабами діяльності і особливостями  її контролювання. Таких компаній налічується  менше 30. На відміну від них ТНК  — міжнародні за масштабами своєї  діяльності, але національні за капіталом  і контролюванням. Вони поширюються  шляхом вкладення прямих інвестицій у свої закордонні філіали і підприємства.

Серед організаційних форм міжнародних монополій домінують  багатогалузеві трести і концерни. На світовому ринку панує небагато ТНК. 10 наймогутніших з них контролюють  майже 80 % світового автомобільного ринку, 11 — понад 70 % ринку сільськогосподарського машинобудування, 20 ТНК — до 50 % сталеливарної  промисловості, 25 ТНК — до 50 % фармацевтичного  ринку. Важливим засобом привласнення ними монопольних надприбутків є  трансфертні ціни, перекази прибутків  в офшорні зони (податкові оази тощо).

Специфіка міжнародної конкурентної боротьби насамперед залежить від особливостей внутрікорпораційної діяльності. Типовою є ситуація, коли конкурують внутрішні філії гігантських міжнародних концернів, це доповнює конкуренція на світових ринках з філіями інших концернів та з самими концернами. Філії міжнародних концернів, володіючи автономією у виробничій сфері, об'єднуються спільним фінансовим управлінням.

Внаслідок інтернаціоналізації  виробництва всередині гігантських  ТНК обсяг їх зарубіжного виробництва  майже у три рази перевищує  обсяг експорту, що зумовлює поступову  заміну зовнішньоторговельного обміну міжнародним виробництвом.

У міжнародній конкурентній боротьбі між гігантськими монополістичними об'єднаннями в останні 10—15 років  діють дві суперечливі тенденції: з одного боку, посилення такої  боротьби, з іншого — переплітання інтересів багатьох ТНК, зростання  кооперації між ними, особливо при  проведенні науково-дослідних робіт. Про першу тенденцію свідчить активна політика "поглинань" як усередині окремих країн, так  і у межах світового господарства. Другу тенденцію (посилення коопераційних  зв'язків між ТНК) засвідчує зростання  кооперації міжнародних монополій  у галузі автомобіле- та авіабудування. Наприклад, американська корпорація "Дженерал моторс" і японська "Тойота" створили на території США спільне підприємство "Нью юнайтед моторс" для складання малолітражних автомобілів, в якому обидві компанії мали по 50 % капіталу. Такі приклади непоодинокі. Крім того, посилились процеси міжнародних злиттів і поглинань могутніх ТНК. Обсяг таких угод з боку європейських ТНК і ТНБ з 1993 по 1995 рік збільшився у 4 рази, а з 1995 по 1999 рік — у 7 разів. При цьому було поглинуто 639 корпорацій з обсягом капіталу приблизно 285 млрд дол.

Зростає координація і  між іншими суб'єктами світового  господарства, зокрема між провідними капіталістичними державами, насамперед у сфері фінансів. Спільні проблеми з'ясовуються на щорічних нарадах семи провідних західних країн, а також  такими міжнародними економічними організаціями, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Організація економічного співробітництва  і розвитку, Банк міжнародних розрахунків. Зокрема, на зустрічах "сімки" досягнуто  компромісу щодо стабілізації валютних курсів (у 1985 і 1987), вироблено стратегію  стосовно заборгованості країн, які  розвиваються (1986), накреслено шляхи  фінансової підтримки реформ, у країнах  Східної та Центральної Європи (1989) узгоджено основні підходи країн  Заходу до підтримки економічної  реформи у Росії (1993). На таких  нарадах почались обговорення екологічних  проблем. Це свідчить, з одного боку, про усвідомлення загрози світової екологічної катастрофи на планеті  і необхідності прийняття превентивних заходів, з іншого — про намагання  її подолати.

У процесі інтернаціоналізації  господарського життя між окремими економічними явищами і процесами  виникають і функціонують сталі  причинно-наслідкові, внутрішньо необхідні  та інші зв'язки, які набувають форми  економічних законів. При цьому  розвиваються глобалізаційні процеси.

2.4 Взаємодія світового господарства і національних економік

Всесвітнє господарство представляє  взаємозв'язані між собою економіки  практично всіх цивілізованих країн  світу. Економічною основою всесвітнього господарства служить об'єктивна  доцільність, яка обумовлена прагненням всіх держав до зростання економічної  ефективності, досягнутої за рахунок  міжнародного розподілу праці, і  викликаними цим зростанням національною спеціалізацією та міжнародною інтеграцією.

Постійне прагнення до поглиблення розподілу праці  і доведення його до міжнародного рівня служило раніше головною причиною становлення і розвитку міжнародної  торгівлі і світового ринку. Проте, на відміну від світового ринку, який і зараз є найважливішим  складником міжнародної співпраці, всесвітнє господарство є більш  ємке явище. Це особлива форма реалізації міжнародних економічних взаємозв'язків  між господарськими суб'єктами більшості  країн світу, яка націлена на досягнення більшої ефективності в економічній  діяльності за рахунок поглиблення  розподілу праці і вільного переміщення в світовому просторі товарів, робочої сили, технологій і капіталу.

Створення всесвітнього господарства не означає автоматичного включення  в нього всіх національних економік. Серед безлічі факторів, які впливають  на входження і рівень інтеграції кожної країни в систему світового  господарства, найважливішими є два.

По-перше, ефект, або економічна, а, може бути, і політична вигода для країн-учасниць світового інтеграційного процесу. При цьому головним критерієм  повинен бути національний інтерес - не тільки поточний, але і пов'язаний з віддаленим майбутнім. Рішення  про участь кожної конкретної країни в тих або інших формах міжнародних  економічних зв'язків завжди представляє  складність, бо вимагає всестороннього обліку наслідків і результатів такого акту. Це важливо не тільки для національної економіки окремої країни, але і для світової економічної спільноти в цілому.

По-друге, участь в світовій економічній інтеграції для будь-якої країни стає можливою за умови певної адаптації національного господарства і правової бази держави до уніфікованих норм і вимог всесвітнього господарства.