Національна економіка в системі світового господарства

Головними умовами участі в міжнародних економічних союзах і інших міжнародних організаціях в даний час є: політична стабільність в країні, відсутність різких коливань в стані національної економіки  і, нарешті, відвертість економіки.

За виконанням кожної з  цих умов спостерігають спеціальні міжнародні організації, керуючись  загальноприйнятими в світовій практиці нормами і правилами. Для характеристики макроекономічного стану національної економіки по єдиних критеріях, використовується міжнародна система національних рахунків (СНР).

Прискорення розвитку міжнародних  економічних інтеграційних процесів потребує все більш відкритої  економіки, що має на увазі:

• прозорість, тобто вільний доступ до національних макроекономічних даних;
• економічну свободу всередині країни;
• участь країни і її економічних суб'єктів в світовому інтеграційному процесі.

Передумовою відкритості  економіки є економічна свобода - дотримання в країні трьох основних принципів: свободи індивідуального  вибору, свободи приватного обміну та гарантії приватної власності. Залежно  від цього світова спільнота  отримує можливість визначати не тільки стан і можливості економіки  тієї або іншої країни, але і встановити ступінь сприятливих умов для створення в ній іноземних та змішаних підприємств, доцільність розміщення кредитів.

Лідерами рейтингу відвертості  економіки є економічно розвинені  і «нові» промислово розвинені країни. Україна в доповіді Всесвітнього економічного форуму в 2008р. про стимулювання світової торгівлі, в основі якого  лежить індекс відвертості національних економік, опинилася на 71-м місці. При цьому Росія опинилася  в рейтингу з 121 країни на 109-му місці. Загальний індекс відвертості економіки  у Росії опинився навіть нижче, ніж  у таких країн, як Буркіна-Фасо і  Замбія.

В той же час, країною з  самою відкритою економікою, яка  сприяє розвитку зовнішньої торгівлі, на думку ВЕФ, є Сінгапур, за ним  йдуть - спеціальний адміністративний район Китаю Гонконг і Швейцарія.

До числа країн, економіка  яких була визнана більш закритою, ніж в Росії, увійшли (в порядку  зниження оцінки) Непал, Бангладеш, Алжир, Монголія, Таджикистан, Гайана, Бурунді, Нігерія, Зімбабве, Венесуела, Кот-Д’Івуар  і Чад.

Економічна відвертість  держави повинна мати певні межі, вихід за які здатний принести негативний результат. Вона не повинна  виходити за рамки глобальних інтересів  країни. Тому, крім комплексної оцінки відвертості, в економічній практиці використовується також показник економічної  вразливості національної економіки  відносно світових економічних потрясінь.

Рейтинг країн, визначений тільки по цьому показнику відвертості, істотно відрізняється від загального рейтингу економічної свободи. На першому  місці тут невеликі, хоча і економічно розвинені країни, такі, як Малайзія, Філіппіни, Нова Зеландія. Частка експорту цих країн складає 70-80% від об'єму  їх ВВП. В той же час в крупних  країнах з розвиненою економікою ця частка помітно нижче (наприклад, в Японії 11%, в США 10%).

Кожна сучасна держава, проводячи  політику відкритої економіки, одночасно  прагне певною мірою обмежити міжнародне втручання в свою економічну діяльність, залишаючи за наднаціональними економічними органами лише функції контролю за рекомендаціями. Практично всі країни, навіть ті, економіка яких визнана  найбільш відкритою, не відмовляються  від політики жорсткого протекціонізму. Так, країни з розвиненою економікою строго обмежують вивіз новітніх зразків техніки і передових  технологій, обмежують еміграцію  з країни вчених та фахівців, стежать  за співвідношенням між своїм  експортом і імпортом. Країни, які  розвиваються, строго лімітують вивіз  стратегічної сировини, обмежують вивіз  валюти, дорогоцінних металів та інших  цінностей.

Створення і розвиток всесвітнього господарства є складний і суперечливий процес. На різних етапах існування  і розвитку світової економіки роль і форми участі окремих країн в даному процесі неоднозначні. Це залежить від комплексу обставин, зокрема від ступеня економічний розвиненості країни і масштабності її національної економіки. Крім того, до найважливіших чинників такого роду відносяться економічна політика, здійснювана в даній країні в певний період, діючі умови або «правила гри», у всесвітніх економічних організаціях.

В створенні і розвитку світового господарства зацікавлені  в першу чергу економічно розвинені  країни. Для них участь в світовому  економічному процесі означає природний  перехід до вищої стадії розподілу  праці і спеціалізації виробництва. Тому міжнародна економічна інтеграція для розвинених країн завжди є  додатковим засобом для економічного зростання.

Саме економічно розвинені  країни внесли найбільший внесок до створення  сучасного господарства з діючим в ньому особливим порядком. Сенс такого порядку визначений в основному  неоліберальною моделлю економічного розвитку. Основні риси цієї моделі полягають в тому, що головним регулятором  міжнародних взаємозв'язків повинен  бути ринковий механізм. Одночасно  чиниться упор на переорієнтацію національних економік з розвитку національно-господарського комплексу на створення вузькоспеціалізованої  економіки, скорочення функцій держави  по управлінню економічними процесами  і передачу цих функцій міжнародним  установам.

Поза сумнівом, що в умовах організації світового господарства по неоліберальній моделі, економічно розвинені країни отримують істотні  переваги, оскільки саме вони грають провідні ролі в міжнародних економічних  організаціях (у МВФ, у Всесвітньому банку та ін.) і отримують найбільші  преференції на стихійних світових ринках.

На відміну від розвинених країн, входження в світове господарство країн, що розвиваються, є більш складнішим і суперечливим процесом.

Разом з тим, процеси інтеграції і створення світового господарства носять об'єктивний характер. Вони неминучі і не залежать від того, яка модель економічного розвитку реалізується в  конкретному випадку. Тому ні нав'язана  Заходом усьому світу модель, ні більш значущі переваги від участі в світовому господарстві розвинених країн не можуть означати, що для  країн, що розвиваються, участь в світовому  інтеграційному процесі протипоказана  і має тільки негативний сенс. Практика доводить, що входження держав, що розвиваються, в єдиний економічний союз з економічно сильними державами додає їхньому  розвитку додатковий імпульс.

Наслідком вступу країн, що розвиваються, в світову економічну спільноту, як правило, є їх прискорене економічне зростання. Економічною  основою даного феномена багато в  чому служить іноземний капітал, до якого ці країни дістають відносно вільний доступ і який забезпечує розвиток національної економіки цих країн. Крім того, цілеспрямованість в спеціалізації національних економік країн, що розвиваються, яка стала можливою завдяки світовому господарству, робить їх економічно конкурентоздатними, а, отже, і ефективними. Саме ця причина закладена у все зростаючому прагненні країн, що розвиваються, інтегруватися в ті або інші міжнародні економічні об'єднання. І такий процес вже дає конкретні результати.

За оцінкою Всесвітнього банку, глобалізація світової економіки  привела в рух процес по перерозподілу  багатств від індустріальних держав на користь тих, що розвиваються, в  яких проживає 80% населення миру і  виробляється лише 18% світового ВВП. Через 25 років їх частка в світовому  виробництві, по прогнозах, повинна  зрости до 30%.

Економічний ефект, який отримують  країни від участі в світовому  господарстві, досягається за рахунок  безлічі факторів. Виділимо основні  з них: По-перше, інтеграція у всесвітні  економічні організації сприяє поглибленню  спеціалізації даної країни і, як наслідок, кооперації її економіки. Ці фактори є визначальними для  зростання продуктивності праці  і підвищення ефективності виробництва.

По-друге, країни-учасниці користуються переважним правом отримувати від країн-союзників  на самих пільгових умовах необхідні  для їх розвитку економічні ресурси. Це можуть бути значні інвестиції в  економіку, придбання новітніх технологій, раніше недоступної інформації та ін.

Разом з тим участь країн, що розвиваються, в міжнародному розподілі  праці і членство в міжнародних  економічних союзах має і негативні  наслідки. Головне з них - вузька спеціалізація країни, яка вигідна  світовому господарству, але вона приводить до того, що та або інша країна, що розвивається, практично  стає беззахисною перед фінансовими  або структурними кризами. Недавнім свідоцтвом тому є світова фінансова  криза.

Відомо, що результати участі країни в світовому господарстві, активність її діяльності в світовій економіці є неоднозначними. Для  визначення підсумків такої участі, в світовій практиці використовується система показників, серед яких центральне місце займає платіжний баланс країни, який складається з чотирьох балансових груп А, Б, С, Д.

А. Баланс поточних операцій, який включає:

• торговий баланс, сальдо якого представляє різницю між експортом і імпортом товарів;
• баланс послуг, сальдо якого дорівнює різниці між експортом і імпортом технологічних ліцензій, інновацій, патентів, послуг міжнародного туризму і страхування, транспорту, зв'язки та ін.;
• баланс процентних платежів, сальдо якого визначається як різниця між платежами по національних кредитах, розміщених в інших країнах, і виплатах відсотків по запозиченому країною капіталу;
• баланс трансфертів, сальдо якого є різницею від приватних і державних платежів з-за кордону і за межі країни. Сюди відносяться прямі інвестиції, які дають право контролю над фірмою, портфельні інвестиції, тобто капітали, вкладені в облігації, акції і інші цінні папери іноземними фірмами без права придбання контрольного пакету акцій.

В. Баланс руху довгострокових капіталів. Його сальдо представляє  різницю між експортом і імпортом капіталів (інвестицій). Сюди відносяться  прямі і портфельні інвестиції.

С. Баланс руху капіталу. Його сальдо відображає результат всіх міжнародних  операцій з активами (валютою, цінними  паперами). Позитивне сальдо цього  балансу свідчить про чистий приплив  капіталу в країну, а негативне - про чистий відтік.

Д. Баланс, який представляє  групу статей, що коректують помилки  в статистичних даних по попередніх розділах.

Крім платіжного балансу  в міжнародній практиці у якості показників, які характеризують активність країни в світовому господарстві, використовуються такі показники, як ВВП, структура експорту-імпорту, об'єм, структура і динаміка іноземних  інвестицій та ін.

Природно, що одні і ті ж  країни не можуть займати однакові позиції в угрупуваннях держав по ознаках кожного з цих показників. Наприклад, США, Німеччина, Японія і  Канада є першими по об'ємах ВВП  та іноземних інвестиціях. Інші країни, наприклад, Сінгапур, Малайзія і Південна Корея можуть випереджати всіх за наслідками платіжного балансу і  за іншими показниками.

Тому на практиці, при  визначенні місця кожної країни в  табелі про ранги в світовій економіці, як правило, ґрунтуються лише на даних  про об'єм ВВП, платіжного балансу  і резервів центрального банку країни.

Розділ 3. Національна економіка  в сучасному світовому господарстві

3.1 Влив глобалізації  на розвиток національної економіки

Однією з основних ознак  сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які суттєво впливають на систему  міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік.

Економічне значення терміна "глобалізація" висвітлив Р. Робертсон у 1983 р. Перші моделі глобалізації були розкриті в теорії Форестера і Медоуз (1971 р.) що ґрунтувалася на спрощенні екстраполяції п'яти параметрів розвитку сучасного світу - зростання народонаселення, прискорення індустріалізації, погіршення споживчих витрат, вичерпності природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища.

Глобалізація на рівні  окремого підприємства визначається тим, наскільки компанія розширила географію  надходження своїх доходів і  в яких масштабах та пропорціях розподілила  свої активи у різних країнах, а також  тим, наскільки вона залучена до експорту капіталу, товарів та ноу-хау через  структури, що їй належать. Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем взаємозв'язку її економіки  зі світовою економікою в цілому. Глобалізація в рамках світового господарства трактується як інтеграція національних економік світу з метою розв'язання глобальних проблем людства; явище  взаємозалежності національних економік, що виникає в результаті міжнародного переливання товарів, послуг, капіталу; сукупність викликів, які пов'язані  з функціонуванням світового  ринку товарів і послуг, фінансів, зі становленням глобального інформаційного простору, з транснаціоналізацією бізнесу та формуванням транснаціональних корпорацій (ТНК).