Правове регулювання адміністративної відповідальності неповнолітніх

3. Має специфічні завдання, а саме: своєчасне, всебічне, повне  і об’єктивне з’ясування обставин  кожної справи, вирішення її в  точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної  постанови, а також виявлення  причин та умов, що сприяють  вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання  громадян у дусі додержання  законів, зміцнення законності (ст.245 КпАП).

4. Характеризується високою  ступінню формалізації (крім завдань  цього провадження чітко визначені: його принципи; вимоги до найважливіших  процесуальних документів; права  учасників провадження; строки і  порядок розгляду справ; оскарження  і опротестування постанов у  справі; виконання постанови).

5. Може бути звичайним, що передбачає складання протоколу  та спрощеним (протокол про правопорушення  не складається, посадова особа, що виявила правопорушення, приймає  та виконує рішення про накладення  і стягнення штрафу чи попередження  на місці вчинення правопорушення. Однак, якщо порушник заперечує  накладене на нього стягнення, то складання протоколу про  адміністративне правопорушення  є обов’язковим.

7. Передбачає можливість  участі значної кількості суб’єктів. Всіх суб’єктів провадження можна  розділити на декілька груп, а  саме: а) компетентні державні органи  або посадові особи, які розглядають  справу про адміністративний  проступок, приймають акти владного  характеру, складають правові документи; б) суб’єкти, які мають особисту  зацікавленість у справі (особа, що притягується до адміністративної  відповідальності, потерпілий, їх законні  представники); в) особи й органи, які сприяють здійсненню провадження, виявленню об’єктивної істини (свідок, експерт); г) інші особи та органи, що сприяють виконанню постанови  у справі, профілактиці адміністративних  проступків.

В КпАП детально розглянуті права особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Так, в статті 268 КпАП визначено, що ця особа має право знайомитися з матеріалами справ, давати пояснення, надавати докази, заявляти клопотання, користуватися при розгляді справи юридичною допомогою адвоката, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження, оскаржити постанову по справі. Згідно із ст.59 Конституції України, ст.271 КпАП та Законом України „Про Адвокатуру [25] всі особи мають право на правову допомогу. 21 листопада 2000 р. Конституційний Суд України оприлюднив своє рішення щодо офіційного тлумачення деяких положень Конституції України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, які стосуються права вільного вибору захисника, у якому зокрема зазначено, що закріплення в ч.1 ст.59 Конституції України того, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, треба розуміти як конституційне право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особи, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Згідно з цим Рішенням було внесено зміни до ч.1 статті 268 КпАП України.

Як справедливо відмічається у правничій літературі, завдання захисника у справах неповнолітніх мають комплексний характер, вони підпорядковані меті встановлення істини і виправленню та перевихованню підсудного [26]. Його виконання є важливою гарантією більш якісного розгляду вказаних справ, ефективного впливу на неповнолітніх правопорушників, успішного їх перевиховання [27, с.132]. Досягнення цієї мети неможливе без досконалого дослідження того комплексу обставин, які складають особливості предмета доказування у справах про правопорушення неповнолітніх. Тому захисник неповнолітнього повинен сприяти тому, щоб ці обставини були встановлені повно та всебічно. Якщо ж він дійде висновку, що індивідуальні особливості підлітка, умови його життя та виховання тощо встановлені недостатньо повно, він зобов’язаний клопотатися про проведення необхідних для усунення цих прогалин процедурних дій, а також особисто надавати відповідні довідки, характеристики та інші документи. У випадках сумніву в тому, що підліток досяг рівня розвитку, який характерний для його віку, захисник повинен активно сприяти призначенню експертизи у складі психологів та педагогів для отримання кваліфікованої відповіді на питання, чи міг він у міру досягнутого рівня розумового розвитку розуміти значення своїх дій і керувати ними.

Однією з найважливіших основ права на захист є презумпція доброчинності громадянина та її юридичний варіант - презумпція невинуватості. Вона полягає у тому, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, вважається невинною доти, доки інше не буде доведено і зафіксовано у встановленому законом порядку. Звідси випливає також, що обов’язок доказування покладено на обвинувача [32, с.298]. Притягнутий до відповідальності не зобов’язаний доводити свою невинуватість, хоч і має на це право. Отже, вирішення завдань адміністративного провадження здійснюється за допомогою доведення, яке включає виявлення, процесуальне оформлення і дослідження доказів.

Згідно із ст.251 КпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами [8].

Правом надавати докази користуються особи, які беруть участь у провадженні у справі (особа, яка притягається до відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або посадовою особою, які розглядають справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за клопотанням учасників процесу чи за власною ініціативою.

В юридичній літературі докази класифікуються за різними критеріями, а саме: прямі і непрямі; такі, які обвинувачують чи оправдують; першорядні і похідні тощо. Залежно від джерела і форми докази можна класифікувати на: а) пояснення учасників (правопорушника, свідка, потерпілого та ін.), які приймаються в усній формі (наприклад, при порушенні правил дорожнього руху штраф накладається на місці без складання протоколу про адміністративний проступок); б) документи та речові докази, які є матеріальними носіями інформації (протокол про адміністративний проступок, протокол особистого догляду, покази технічних засобів, технічний паспорт та ін.) [11, с.55]. Проте, для розв’язання завдань адміністративного провадження найбільш значущим є їх групування залежно від джерела їх надходження: дані отримані від учасників провадження; речові докази, документи, які є матеріальними носіями інформації; безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслідувати чи розглядати справи про адміністративні правопорушення. Наприклад, безпосереднє виявлення порушення уповноваженою особою відрізняється від інших доказів насамперед тим, що питання про порушення адміністративної справи вирішується за власною ініціативою осіб, які здійснюють адміністративний нагляд. Цей доках має такі особливості: по-перше, безпосередній розсуд уповноваженої особи ніде не фіксується і тому не завжди підлягає контролю; по-друге, припущення про порушення виникає тільки в свідомості уповноваженої особи. У випадку не підтвердження такого припущення немає необхідності офіційно спростовувати його винесенням якогось спеціального документу [9, с.52].

Таким чином, встановлений законом порядок збирання, одержання доказів є надійною гарантією їх істинності, достовірності. Порушення або недодержання цього процесу може викликати лише сумніви в достовірності доказів і в обґрунтованості зроблених за їх допомогою висновків.

Діяльність учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення розвивається у часі як послідовна низка пов’язаних між особою процесуальних дій, що дістали в науковій літературі назву стадій під якими як правило розуміється порівняно самостійна частину провадження, яка поряд з його загальними завданнями має властиві тільки їй завдання й особливості [6]. Стадії органічно пов’язані між собою, наступна, як правило, починається лише після того, як закінчена попередня, на новій стадії перевіряється те, що було зроблено раніше. Кожна стадія закінчується оформленням відповідного процесуального документа.

В науковій літературі визначається різна кількість стадій, крім того різними є їх назви. Так, В.К.Колпаков та О.В.Кузьменко називають такі стадії: 1) порушення справи; 2) адміністративне розслідування; 3) розгляд справи та її вирішення; 4) перегляд постанови; 5) виконання постанови [11, с.302]. Ю.П.Битяк, зазначає, що провадження в справах про адміністративні правопорушення складається з чотирьох стадій: 1) порушення справи про адміністративне правопорушення; 2) розгляд справи про адміністративне правопорушення і винесення по справі постанови; 3) оскарження (або опротестування) постанови по справі про адміністративне правопорушення; 4) виконання постанови про накладення адміністративного стягнення [29, с.202]. А.Т.Комзюк до стадій провадження в справах про адміністративні правопорушення відносить: 1) порушення справи про адміністративний проступок і складення протоколу; 2) розгляд справ про адміністративні правопорушення; 3) оскарження (опротестування) постанови; 4) виконання постанов про накладення адміністративних стягнень [35].

На нашу думку, до стадій провадження в справах про адміністративні правопорушення доцільно віднести такі: 1) порушення справи; 2) розгляд справи; 3) оскарження або опротестування (факультативна стадія); 4) виконання постанов. Кожна стадія у свою чергу, складається з окремих етапів, що становлять групи взаємопов’язаних дій. Так, на першій стадії з’ясовується наявність ознак правопорушення у відповідному діянні, може здійснюватись доставлення правопорушника, приймається рішення про порушення справи, з’ясовуються обставини правопорушення шляхом збирання доказів, встановлюються дані про особу, яка вчинила правопорушення, складається протокол. На другій стадії компетентний орган розглядає матеріали і приймає постанову. На четвертій (факультативна, необов’язкова стадія) постанова може бути оскаржена громадянином, опротестована прокурором, переглянута за ініціативою вищестоящого органу. Ця стадія закінчується прийняттям рішення про скасування, зміну, або залишення постанови в силі. П’ята стадія - виконання постанови (накладається адміністративне стягнення; застосовуються заходи впливу, передбачені статтею 24-1 КпАП; закривається справа).

Слід зазначити, що законодавством передбачено і прискорене провадження у справах про деякі адміністративні правопорушення. Його важливою особливістю є те, що в подібних випадках протокол не складається. Перелік таких правопорушень вичерпно дано в ст.258 КпАП. Відповідно до цієї статті провадження може бути прискореним за обов’язкової наявності не менше, ніж трьох умов: якщо вчинено правопорушення, яке вважається незначним; якщо за нього на винного може бути накладено таке стягнення, як попередження або штраф; якщо громадянин не заперечує накладення на нього стягнення. В інших випадках протокол повинен бути складений. Тобто, якщо громадянин не визнає себе винним або вважає обрану санкцію безпідставно суворою, справа повинна бути вирішена на загальних підставах [35, с.55].

Беручи до уваги те, що стадійність провадження в справах про адміністративні правопорушення досить детально розглянута в науковій літературі перейдемо до безпосереднього розгляду особливостей провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх. До таких особливостей ми відносимо:

1. Пріоритетним завданням  провадження в справах про  адміністративні правопорушення  неповнолітніх, які визначені у  ст.245 КпАП є їх виховання у дусі додержання правових норм законодавчих та підзаконних актів. Звідси не зовсім вдалим вважаємо використання у цій статті такого словосполучення як „виховання громадян у дусі додержання законів”, так як, з одного боку, громадяни повинні виконувати норми, які містяться і в підзаконних нормативних актах, з другого – на даний час адміністративна відповідальність передбачена і підзаконними нормативними актами, хоча це є порушенням Конституції про що йшлося у попередніх підрозділах дисертації. Як слід, у ст.245 словосполучення „виховання громадян у дусі додержання законів” необхідно замінити на „виховання громадян у дусі додержання законодавчих та підзаконних нормативних актів”.

2. Справи про адміністративні  правопорушення неповнолітніх, вчинені  особами віком від шістнадцяти  до вісімнадцяти років розглядають  судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів, які наділені правом притягнення до адміністративної відповідальності цієї категорії суб’єктів.

3. Процесуальні дії з  неповнолітніми особами, які вчинили  адміністративні правопорушення  доцільно проводити у першій  половині дня, коли підліток почуває  себе бадьоро, що підвищує ефективність  встановлення з ним психологічного  контакту і сприяє встановленню  істини у справі. Слід зазначити, що вимога щодо розгляду справ  про правопорушення вчинені неповнолітніми  в першій половині дня міститься  у циркулярі Міністерства внутрішніх  справ Великобританії який був  прийнятий іще у 1905 р. відповідно  до якого „справи неповнолітніх  повинні розглядатися зранку, раніше, ніж усі інші справи” [27, с.34-35]. Подібні пропозиції містяться  у методичних рекомендаціях Головного  слідчого управління Міністерства  внутрішніх справ України [28, с.72], які доцільно, на нашу думку, використовувати  під час розгляду справ про  адміністративні правопорушення  неповнолітніх.

4. Під час провадження  в справах про адміністративні  правопорушення неповнолітніх необхідно  долучити до справи розгорнуту  характеристику із школи, з місця  роботи, а також з місця проживання  неповнолітніх. Необхідним також  є одержання з Кримінальної  міліції у справах неповнолітніх  довідки про перебування неповнолітнього  на обліку, коли і за які  правопорушення він був поставлений  на облік, чи притягувався він  до адміністративної відповідальності  тощо.