Проблеми та перспективи прокурорського нагляду за законністю досудового розслідування

Перевіряючи законність подання слідчого про застосування до обвинуваченого, підозрюваного як запобіжного заходу ув’язнення, прокурор перш за все має з’ясувати та оцінити такі питання: чи порушено у встановленому порядку кримінальну справу (ст. 98 КПК), чи прийнято її до провадження; чи складено постанову про притягнення як обвинуваченого  відповідно до вимог кримінально-процесуального закону; чи своєчасно воно пред’явлене особі (ст.ст. 131, 132, 133 КПК); чи вручено обвинуваченому копію названої постанови (ч. 2 ст. 110 КПК); чи ознайомлений він з постановою слідчого про застосування зазначеного заходу; чи вказані в постанові, поданні підстави для застосування саме такого заходу і чи наведені мотиви, які обґрунтовують  необхідність саме його застосування; чи враховано при цьому обставини, перелічені у ст. 150 КПК; чи передбачено статтею, за якою пред’явлене обвинувачення певній особі; покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки (ч. 2 ст. 155 КПК) або те, наскільки встановлено виняткові обставини для обрання цього заходу; чи додержані додаткові умови для притягнення до кримінальної відповідальності та застосування названого заходу до неповнолітніх обвинувачених та до осіб, які страждають на психічні розлади.

Оцінюючи обґрунтованість подання слідчого, органу дізнання, прокурор має керуватись презумпцією залишення обвинуваченого на свободі, як це передбачено ст. 3 та 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права⁸³, тобто обрання ув’язнення як запобіжного заходу можливе лише тоді, коли неможливо обрати інший запобіжний захід.

При погодженні та підтриманні в  судовому засіданні подання про  взяття під варту підозрюваного  чи обвинуваченого прокурори мають  керуватись вичерпним переліком  підстав, визначених КПК; ретельно визначати необхідність застосування цього запобіжного заходу, при потребі допитувати особисто підозрюваного чи обвинувачено, а неповнолітніх – завжди (п.5.4 наказу Генерального прокурора України № 4/1 гн від 20.04.04р.).

Запобіжний  захід скасовується, якщо відпаде необхідність у запобіжних заходах взагалі або в раніше обраному запобіжному заході. Це проводиться за мотивованою постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, ухвалою або вироком суду. Копія постанови органу дізнання, слідчого надсилається прокуророві для здійснення нагляду за законністю обрання, зміни і скасування ними запобіжних заходів. Запобіжний захід, крім взяття під варту, що був обраний прокурором, орган дізнання, слідчий можуть скасувати або змінити тільки за згодою прокурора. Для вищестоящого прокурора і суду, в провадженні якого перебуває справа, такої згоди не потрібно⁸⁴.

Запобіжний  захід скасовується при закритті кримінальної справи, при постановленні виправдального вироку, а також вироку, що звільняє підсудного від відбування покарання або засуджує його до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі⁸⁵.

Вчасне і швидке провадження  досудового слідства є однією з найважливіших  умов успішного розкриття злочину, а також забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу. У зв’язку з цим кримінально-процесуальне законодавство встановлює строк досудового слідства у два місяці.

Цей строк обчислюється з моменту порушення кримінальної справи і до направлення її прокурору  з обвинувальним висновком або  постановою про передачу справи до суду для застосування примусових заходів медичного характеру чи до припинення або зупинення провадження у справі. При неможливості закінчити слідство в цей строк, він може бути продовжений міським, районним і прирівняним до них прокурором до трьох місяців, а в особливо складних справах – прокурором Автономної Республіки Крим, прокурором області, прокурорами міст Києва і Севастополя і прирівняними до них прокурорами або їх заступниками - до шести місяців.

      У виняткових випадках термін досудового слідства може бути продовжений Генеральним прокурором України або його заступниками.

     На відміну від строку тримання під вартою під час розслідування кримінальної справи, який в цілому не може перевищувати 18 місяців (ст. 156 КПК України), межі продовження термінів слідства законом не встановлені (ст. 120 КПК України).

     При поверненні судом справи для провадження додаткового слідства, а також при поновленні припиненої справи строк додаткового слідства у межах одного місяця з моменту прийняття справи до провадження встановлюється прокурором, який здійснює нагляд за слідством. Подальше продовження зазначеного строку провадиться на загальних підставах (ч. 4 ст. 120 КПК України).

Порушення строків слідства і тримання під вартою можуть бути встановлені прокурором шляхом ознайомлення з наглядовим провадженням у справі, визначення дати арешту за книгою обліку заарештованих, вивчення постанови слідчого про порушення клопотання про продовження строків попереднього слідства або подання про продовження строку тримання під вартою, а також матеріалів кримінальної справи, по якій порушуються такі клопотання, перевірки скарг про порушення строків тримання під вартою, перевірок строків тримання під вартою у слідчому ізоляторі та ізоляторі тимчасового утримання тощо⁸⁶.

     У той же час подання слідчого до суду про продовження строку тримання під вартою повинно бути узгоджене з прокурором відповідного рівня.

Термін тримання під вартою може бути продовжений: 1) до чотирьох місяців — за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу; 2) до дев’яти місяців — за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду; 3) до вісімнадцяти місяців — за поданням, погодженим з Генеральним прокурором України, його заступником, в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.

Регламентуючи порядок  продовження строку тримання під  вартою, кримінально-процесуальне законодавство  визначає такі умови для внесення слідчим або прокурором відповідного подання до суду:  відсутність підстав для зміни запобіжного заходу чи неможливість  закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення (ч.1 ст. 165-3 КПК). Отже, у кожному випадку розгляду прокурором подання слідчого про продовження строку тримання під вартою, він має дослідити питання про можливість направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення і лише у разі відсутності такої можливості вирішувати питання про погодження відповідного подання слідчого⁸⁷.

      Клопотання про продовження термінів слідства і тримання під вартою повинно порушуватися слідчим з таким розрахунком, щоб це питання було вирішене прокурором до закінчення поточних термінів слідства або тримання під вартою.

При цьому слід враховувати, що відповідно до ч.2 ст. 165-3 КПК подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до суду: 1) при продовженні строку тримання під вартою до чотирьох місяців — не пізніш як за п’ять діб до закінчення строку тримання особи під вартою; 2) при продовженні строку тримання під вартою до дев’яти місяців — не пізніше п’ятнадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою;  3) при продовженні строку тримання під вартою до вісімнадцяти місяців — не пізніше двадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою.

Оскільки суд, вирішуючи  питання як про взяття під варту, так і про продовження строку тримання під вартою, не входить  в дослідження доказів, які підтверджують, що злочин, вчинено саме тією особою, щодо якої вноситься відповідне подання, це завдання слід вирішувати прокурору, на розгляді у якого знаходиться відповідне подання слідчого. 

Як і у випадку  вирішення питання про погодження подання слідчого про обрання  запобіжного заходу у вигляді  тримання під вартою, прокурор повинен ознайомитись з усіма матеріалами справи, перевірити законність отримання доказів, їх достатність для обвинувачення.

Виявивши порушення  вимог закону про строки слідства і тримання під вартою, прокурор може прийняти одне з таких рішень: винести постанову про звільнення обвинуваченого з-під варти, яке підлягає негайному виконанню адміністрацією місця попереднього ув’язнення (п. 3 ч. 2 ст. 44 , ст. 45 ЗУ «Про прокуратуру»); дати згоду на продовження строку слідства або відмовити в цьому (ст. 120 КПК); дати письмові вказівки слідчому про провадження необхідних слідчих дій (п.3 ч. 1 ст. 227 КПК); вжити заходів до притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні закону (п. 3 ч. 2 ст. 20 ЗУ «Про прокуратуру»).

Подання слідчого про  продовження терміну тримання під вартою розглядається суддею одноособово за участю прокурора, захисника, якщо він з’явився. За необхідності до суду доставляється обвинувачений. При цьому брати участь у розгляді подання може як прокурор, з яким воно погоджено, так і прокурор, його заступник чи помічник прокурора відповідної територіальної прокуратури .  Висловлюючи свою думку по суті подання, прокурор повинен обґрунтувати наявність або відсутність підстав для продовження строку тримання під вартою.

2.3. Особливості нагляду за виконанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність

Прокуратура України відповідно до Конституції України єдиний орган у державі, на який покладено функцію нагляду за додержанням законів в усіх сферах життєдіяльності, в тому числі і за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності.

Питання підвищення ефективності прокурорського нагляду у цій сфері є надзвичайно актуальними та першочерговими, оскільки підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, надано право у передбачених Конституцією випадках з дотриманням встановленого законодавством порядку тимчасово обмежувати конституційні права людини⁸⁸.

У ст. 103 чинного КПК України записано, що на органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину та осіб, що його вчинили. Стаття 1 ЗУ «Про ОРД» ставить перед цією діяльністю завдання пошук і фіксацію фактичних даних про протиправні діяння  окремих осіб та груп, відповідальність  за які передбачена Кримінальним кодексом України , розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав  та організацій з метою припинення правопорушень та  в інтересах кримінального судочинства,  а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави.  У Статті 2 цього же закону під оперативно-розшуковою  діяльністю розуміють   система  гласних   і негласних  пошукових,  розвідувальних    та    контррозвідувальних заходів,  що  здійснюються  із  застосуванням    оперативних    та оперативно-технічних засобі.

Оперативно-розшукова  діяльність проводиться не тільки для  розшуку, виявлення підозрюваних і  обвинувачених, а й для попередження і розкриття злочинів, для виявлення  доказів зі справи, отримання інформації в інтересах безпеки суспільства і держави, для розшуку осіб, які зникли безвісті, вогнепальної зброї. Використання досліджуваної діяльності і інших цілях буде грубим порушення законності прав і законних інтересів громадян, використання можливостей ОРД не за призначенням⁸⁹.

Органи, що проводять  оперативно розшукову діяльність у  встановленому законодавством порядку, застосовують як гласні так і негласні заходи, які закріплені у ст. 8 ЗУ «ОРД». До негласних заході можна віднести: таємне проникнення у приміщення, транспортні засоби, на земельні ділянки, в злочинні групи; зняття інформації з каналів зв’язку; контролювання телеграфно-поштових відправлень; здійснення візуальних спостережень із застосуванням технічних засобів; наймання негласних штатних і нештатних працівників; створення з метою конспірації підприємств, організацій; використання зашифрованих документів тощо.

Незважаючи  на те, що ОРД набуває характеру кримінально-процесуального інституту ( ст.ст. 25, 65, 66, 103, 104 КПК України), фігура співробітника оперативно-розшукових органів продовжує залишатися «поза кадром»,  законом вони не віднесені до осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, до учасників кримінального процесу. Їх прізвища, як правило відсутні в матеріалах справи.

Специфіка є  і в тому, що не все органи дізнання (ст.101 КПК) мають право проводити ОРД, наприклад командири військових частин, органи пожежного нагляду, капітани морських суден, тому ст.103 КПК підлягає уточненню, оскільки  не на всі органи дізнання мають покладатися вжиття оперативно-розшукових заходів. А з другого боку, не всі органи, що здійснюють ОРД, віднесені до органів дізнання, такі як Управління охорони вищих посадових осіб, зовнішньої розвідки, контррозвідки. Із цього можна зробити висновок, що в предмет прокурорського нагляду за ОРД входить не тільки кримінально-процесуальне законодавство, а більше закони, на які поширюється загальний нагляд: Закони України про СБУ, про міліцію, про ОРД, про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю, про державну таємницю, про Прикордонні війська, про Управління охорони вищих посадових осіб, а також відповідні міжнародні договори.

Із зазначених законів, особливо із ст. 5 ЗУ про ОРД, видно, що ця діяльність здійснюється  не безпосередньо  уповноваженими на це органами, а їхніми оперативними підрозділами, а саме: 1) Міністерства внутрішніх справ – кримінальною, транспортною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів і учасників кримінального судочинства; 2) Служби безпеки України – розвідкою, контррозвідкою, військовою контррозвідкою, захисту національної державності, спеціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьбі з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів; 3) Прикордонної служби – підрозділами з оперативно-розшукової роботи, розвідувальними органами Державного департаменту у справах охорони державного кордону України; 4 )Управління державної охорони – підрозділом оперативного забезпечення охорони виключно з метою забезпечення безпеки осіб та об’єктів щодо яких здійснюється державна охорона; 5) Органів державної податкової служби – оперативними підрозділами податкової міліції; 6) Органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань – оперативними підрозділами; 7) Розвідувального органу Міністерства оборони України – підрозділами: оперативним, оперативно-технічними, власної безпеки .