Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди

Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми. У сучасний період розвитку українського суспільства виникла необхідність у формуванні правового механізму, який би забезпечував ефективне регулювання існуючих у ньому відносин відповідно до вимог соціального прогресу, основою якого є гармонійний розвиток особи із системою її суб’єктивних прав та інтересів.

Відповідно до ст. 3 Конституції України вперше в історії розвитку нашої держави гідність і честь людини, як і її життя, здоров’я, недоторканність і безпека, визнано найвищими соціальними цінностями. У новому Цивільному кодексі України права на ці цінності особи визначаються як такі, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Крім того, на розвиток положень ст. 28 Конституції України про повагу до гідності кожного в статті 297 ЦК України також закріплюється право на повагу до гідності та честі. Усе це разом, а також ряд інших положень з позначеної проблематики викликають необхідність розроблення механізму забезпечення й реалізації цих прав, а отже, нового наукового осмислення.

Аналіз досліджень проблеми гідності та честі свідчить про те, що й самі ці цінності та права на них переважно розглядалися в аспекті охоронної функції права. На сьогодні такий стан уже не в змозі повною мірою відбити їх правовий статус як особистих немайнових прав, котрі забезпечують соціальне буття фізичної особи, а також сприяти досягненню конституційних вимог про повагу до особи. Така правова характеристика передбачає, по-перше, здійснення та реальне забезпечення гідності та честі фізичної особи в умовах насамперед нормальної життєдіяльності їх носіїв, а не тільки при порушенні цих цінностей. По-друге, для надання суспільним відносинам стабільності, порядку, а отже, для виконання їх основного призначення необхідні нові прийоми та засоби правового впливу. Ці фактори зумовлюють актуальність і значущість розгляданої проблематики та необхідність її комплексного дослідження.

Метою дослідження є всебічний аналіз існуючого стану наукового розроблення питань визначення й інтерпретації в цивільному праві понять гідності та честі фізичної особи, формулювання теоретичних положень і практичних висновків з урахуванням сучасних уявлень та чинного законодавства України.

Відповідно до цього в роботі головна увага приділяється вирішенню таких основних завдань, як: визначення понять гідності та честі як об’єктів цивільних правовідносин; з’ясування суті гідності та честі фізичної особи та обґрунтування їх соціально-правового значення; виявлення необхідного правового засобу здійснення й реалізації гідності та честі фізичної особи; з’ясування правової природи права на повагу до гідності та честі фізичної особи; розроблення поняття суб’єктивного права особи на повагу до гідності та честі, а також виявлення сутності, змісту й проблем, пов’язаних з його здійсненням.

Об’єктом дослідження є відносини, пов’язані з проблемою гідності та честі фізичної особи з позицій їх цивільно-правового регулювання, а також загальної тенденції та закономірності їх розвитку.

Предметом дослідження є система нормативно-правових актів, що становить сучасний правовий інститут особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне існування фізичної особи, складовою частиною якої є право на гідність і честь.

Нормативну основу дослідження складають міжнародні нормативно-правові акти (Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про цивільні та політичні права тощо).

РОЗДІЛ 1. ЗАХИСТ ЧЕСТІ, ГІДНОСТІ ТА ДІЛОВОЇ РЕПУТАЦІЇ ФІЗИЧНИХ ТА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ, ЯК ОДИН З НАЙГОЛОВНІШИХ ІНСТИТУТІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

1.1.Поняття  моральної шкоди

Цивільне право покликане, поряд з іншим, забезпечувати правильну організацію особистих немайнових зв’язків між учасниками цивільного обороту. Саме цей організуючий момент, на думку фахівців, був і залишається основним змістом норм цивільного законодавства. Ця творча функція, на противагу колишньому вітчизняному законодавству, яке недооцінювало, а часом і прямо заперечувало важливість чи необхідність забезпечення немайнових прав особистості, знайшла своє вдале відображення в Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. (далі – ЦК).

Проблеми захисту особистих немайнових прав і відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої посяганням на ці права, завжди привертали увагу науковців, зокрема таких відомих вчених дореволюційного й радянського періодів розвитку правової науки, як С.А.Бєляцкін, Л.І.Петражицький, Й.О.Покровський, Г.Ф.Шершеневич, М.М.Агарков, А.В. Белявский, С.Н.Братусь, О.С.Йоффе, О.А.Красавчиков, Н.С.Малєін, О.А.Флєйшиць, а також сучасних вітчизняних науковців: Боброва Д.В., Підопригора О.А., Рабінович П. М., Шевченко Я.М., Забара І.М., Корчемна Л.А., Паліюк В.П. , Стефанчук Р.С., Церковна А.О. та ін. Прийняття ж нового Цивільного кодексу зумовило потребу в перегляді деяких теоретичних напрацювань та аналізу нововведень у цій сфері.

Різноманітність цивільних прав та обов’язків, а також відмінності в характері взаємовідносин суб’єктів цивільного обороту дозволяють використовувати широкий арсенал засобів захисту суб’єктивних цивільних прав та впливу на осіб, які не виконують своїх (абсолютних) обов’язків. Цивільно-правова відповідальність за посягання на особисті немайнові права фізичних осіб і відшкодування шкоди, яке розглядається наукою цивільного права як одна з її форм, є одним із таких засобів захисту, суть якого полягає в покладенні на правопорушника невигідних майнових наслідків.

Відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди ст. 16 ЦК називає загальними способами захисту цивільних прав та інтересів. Вони є найбільш дієвими засобами захисту особистих немайнових прав фізичної особи, оскільки жодна інша галузь права не здатна наділити громадянина такими матеріальними повноваженнями, які юридично захищають недоторканність особистості й спрямовані на відновлення її майнового та морального статусу. Як справедливо відзначають деякі фахівці, захищати немайнові блага особи можна й за допомогою інших галузей права (адміністративного, кримінального, трудового), але визначити їх параметри, повноту індивідуальної свободи особистого життя, особистої волі громадянина спроможне тільки цивільне право, адже “наділення правом складає основний сенс і зміст цивільно-правового регулювання” [16, c. 45-46].

В чинному Цивільному кодексі УРСР від 18 липня 1963 р. (далі – ЦК УРСР) загальновідома ст. 7 синтезує способи захисту й засоби відповідальності в положеннях щодо умов і порядку реалізації права на спростування відомостей, що не відповідають дійсності, та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої їх поширенням. Деякі автори дотримуються думки, що обидва з цих способів є загальними способами захисту особистих немайнових благ, що, на наш погляд, є спірним. Відшкодування шкоди, безперечно, є загальним способом захисту, оскільки прийнятне в усіх випадках посягання на будь-які блага. Проте, спростування відомостей, що поширені про особу, застосовується як спосіб захисту її немайнових прав та інтересів лише у випадках, коли мало місце поширення відповідних відомостей у будь-який спосіб будь-якому колу осіб. У зв’язку з цим його слід розглядати як спеціальний спосіб захисту.

Згідно з положеннями згаданої статті ЦК УРСР, умовами виникнення права на спростування є поширення відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво і порочать честь, гідність чи ділову репутацію особи або завдають шкоди її інтересам. Наявність усіх трьох елементів (факт поширення, невідповідність дійсності та такий, що порочать, характер) є обов’язковою; відсутність одного з них унеможливлює звернення до суду з вимогою про спростування. Наявність вини особи, яка поширила такі відомості, для реалізації права на їх спростування значення не має. При цьому під виною слід розглядати психічне ставлення особи до факту поширення відомостей, а саме: усвідомлювала вона чи не усвідомлювала, що вони не відповідають дійсності, або викладаються неправдиво, та принижують особу, якої вони стосуються, або завдають шкоди її інтересам.

Право на відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди законодавець у ч. 3 ст. 7 пов’язує з правом на спростування. Умовами відповідальності за шкоду, завдану такими діями, є протиправне діяння, що виразилося в поширенні таких відомостей, наявність майнової чи моральної шкоди, причинний зв’язок між діянням та шкодою. Відшкодування здійснюється на тих самих засадах, що й в інших випадках, тобто вимагає наявності вини відповідача. Однак законодавець у ст. 7 не робить застережень щодо наявності вини правопорушника. Це дає підстави правозастосовчим органам начебто робити висновок, що наявність вини не є обов’язковою умовою відповідальності в зобов’язаннях з відшкодування шкоди, що завдана такими діями. Це, в свою чергу, дозволяє розглядати даний вид зобов’язання як різновид спеціального делікту. В зв’язку з цим викликає сумніви доцільність розміщення статті з таким змістом (ст. 7) серед загальних положень ЦК УРСР.

Юридичні конструкції, застосовані в новому ЦК щодо відповідальності за майнову й моральну шкоду, завдану поширенням недостовірної інформації, видаються більш вдалими і теоретично обґрунтованими. Річ у тім, що вони не лише дозволяють чітко розмежувати умови й порядок реалізації права на спростування такої інформації та права на відшкодування шкоди, завданої її поширенням, а й більш послідовно визначають умови відповідальності за шкоду, завдану особистим немайновим правам.

Законодавець дещо змінює саму концепцію цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану такими діями. Спростування інформації як спосіб захисту передбачає окрема ст. 277 ЦК “Спростування недостовірної інформації” (книга друга “Особисті немайнові права фізичних осіб”), а відшкодування майнової та моральної шкоди – ст. 1166 “Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду” та ст. 1167 “Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду” (книга п’ята “Зобов’язальне право”, глава 82 “Відшкодування шкоди”). Оскільки про нього не згадується в ст. 16 ЦК “Захист цивільних прав та інтересів судом”, спростування недостовірної інформації слід розглядати як спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, який застосовується в конкретних життєвих ситуаціях [17, c. 58-59].

На противагу цьому зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої поширенням такої інформації, вирішуються в межах деліктних правовідносин на підставі норм загальної дії, які поширюються на всі випадки заподіяння майнової (ст. 1166) або моральної (ст. 1167) шкоди. Очевидно, що законодавець не розглядає цей спосіб заподіяння шкоди (поширення інформації) як спеціальну умову відповідальності, тому виключаються передумови для виникнення дискусій з приводу наявності такого виду спеціального делікту.

З іншого боку, слід погодитися з думкою Сенчищева В.І, що закріплення будь-якої конструкції в тексті нормативно-правового акта (навіть такого високого рівня, як Цивільний кодекс) саме по собі не може слугувати безспірним доказом глибокої теоретичної розробки того чи іншого питання та свідченням остаточного вирішення спору. В правильності цього твердження можна впевнитися, звернувшись до такого проблемного моменту.

Першою умовою відповідальності за шкоду, завдану поширенням недостовірної інформації, є наявність майнової або моральної шкоди. Згідно з ч. 1 ст. 1166 ЦК, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. В даній нормі законодавець застосував непритаманне чинному нині праву словосполучення “майнова шкода, завдана особистим немайновим правам фізичної особи”. На перший погляд, правильність такого формулювання викликає сумніви. Особисті немайнові права виникають з приводу особистих немайнових благ, у даному випадку – честі, гідності й ділової репутації, що визнані, серед інших, об’єктами цивільних прав (ч. 1 ст. 201 ЦК) та проголошені найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України, ч. 2 ст. 201 ЦК). Немайнове благо фізичної особи як об’єкт цивільних прав – це соціальна цінність, яка не має еквівалентної вартісної оцінки. Виходячи з цього, особисті немайнові права не мають економічного змісту. Це положення закріплене у ст. 269 ЦК, яка визначає й інші особливості таких прав: вони тісно пов’язані з фізичною особою, яка не в змозі відмовитися від них, не може бути позбавлена цих прав і володіє ними довічно. Звідси випливає висновок, що майнова шкода не може бути завдана особистим немайновим правам, і далі, – що між відповідними нормами нового ЦК існує певна неузгодженість.

На нашу думку, це не лише показник суперечливості цивільно-правових норм, але й проблема розуміння і використання категорії “об’єкт”, яка в цивільному праві застосовується в кількох термінологічних комбінаціях. Щодо поняття “об’єкти цивільних прав”, як ми вже з’ясували, законодавець висловився досить чітко в розділі третьому “Об’єкти цивільних прав” книги першої нового ЦК. Ушкодження особистого немайнового блага (честі, гідності) як об’єкта цивільних прав призводить до його зменшення чи втрати; таке ушкодження не має об’єктивного вираження у вигляді чітко обчислених збитків. Якщо ж розглядати проблему відповідальності, відшкодування завданої шкоди, то слід звертатися до поняття “об’єкт цивільного правовідношення”, оскільки поза межами правовідношення відшкодування неможливе як таке.

В цивілістиці висловлюється думка, що поняття “об’єкт цивільних прав” та “об’єкт цивільного правовідношення” є практично тотожними й характеризуються двома необхідними властивостями: по-перше, принциповою можливістю знаходитися в цивільного обороту, а по-друге, допущенням до обороту. Характеристика допущення до цивільному обороту та обмеження в ньому дозволяють відокремити такі об’єкти, які хоча й підлягають регулюванню засобами цивільного права, однак не можуть відчужуватися за своєю природою. Автор цієї думки стверджує, що характеристика допущення та обмеження в обороті прийнятна лише стосовно тих об’єктів, природа яких дозволяє використовувати їх у відповідній якості, а сама наявність чи відсутність такої властивості визначається приписами об’єктивного права. Виходячи з цього, слід дійти висновку, що оскільки немайнові блага фізичної особи (в тому числі честь і гідність) визнані як об’єкти цивільного права, їх слід визнати й об’єктами цивільного правовідношення та вважати допущеними до цивільного обороту [18, c. 100-101].

На наш погляд, така позиція є спірною, суперечить самій природі особистих немайнових прав, тому більш аргументованою видається висловлена В.Н.Протасовим теорія множинності правових об’єктів, згідно з якою об’єкт правовідношення наділений двоїстим змістом – як об’єкт інтересу та об’єкт правової діяльності. Об’єктом інтересу може бути саме правовідношення в цілому, або суб’єктивне цивільне право, правова поведінка, об’єкти правової поведінки, її результат. За цією теорією об’єктом цивільного правовідношення може бути особисте немайнове право як суб’єктивне право особи. І саме це право слід розглядати як об’єкт, що допущений до цивільного обороту, і якому в результаті посягання (в нашому випадку – внаслідок поширення недостовірної інформації) заподіюється майнова шкода (остання буде наслідком посягання на таке право). Оскільки особисті немайнові права не мають економічного змісту (ст. 269 ЦК) формулювання в ч. 1 ст. 1166 “майнова шкода, завдана особистим немайновим правам” вважаємо некоректним. Більш вдалою конструкцією, на нашу думку, є така: “майнова шкода, завдана внаслідок посягання на особисті немайнові права”.