Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди

Необхідно з'ясувати, перш за все, поняття «поширення інформації». Стаття 200 ЦК України пояснює поняття «інформації» через поняття «відомостей» - документованих або публічно оголошених. Якщо інформація - це відомості, то може йтися про тотожність цих понять, принаймні, для нашого дослідження. У свою чергу, поняття «поширення відомостей» вживається у постанові Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 р. № 7і. У пункті 3, зокрема, зазначено, що під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших ЗМІ, викладення у характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоча б одній людині. Таким чином, загальновизнаним на сьогодні підходом стало розуміння під поширенням відомостей опублікування їх у пресі, передача по радіо, телебаченню, використання інших засобів масової інформації, до яких сьогодні додається Інтернет та інші інформаційні мережі; викладення у характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, а також в іншій формі невизначено широкому колу осіб, декільком особам або принаймні одній особі. Судова практика останніх років підтверджує цей висновок про поширення інформації всіма зазначеними способами.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про інформацію» до основних видів інформаційної діяльності входить «поширення інформації», під яким розуміють розповсюдження, оприлюднення, реалізацію в установленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації. Таким чином, окрім попереднього визначення, слід враховувати й інше нормативно закріплене визначення поняття «поширення», беручи до уваги практичну тотожність понять «відомості» та «інформація».

Слід зазначити, що наведені нормативно закріплені визначення не повною мірою відтворюють сутність процесу поширення, яка має місце у даному випадку. По суті, названі поняття визначають «поширення відомостей» лише через способи поширення. Між тим, при поширенні інформації, якщо йдеться про процес, мають бути наявними дві сторони, а саме - поширювач, тобто особа, яка поширює інформацію будь-яким способом (суб'єкт поширення), та особа, яка має сприйняти інформацію і на яку таке поширення спрямоване (реципієнт). На нашу думку, правильною є пропозиція визначати «поширення відомостей» і як «доведення інформації до відома третіх осіб будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останніми змісту цієї інформації».

Немає єдиної точки зору в літературі і щодо такого аспекту поняття «поширення», як його публічність. Так, переважна більшість науковців до основної ознаки поширення відносить доведення інформації хоча б до однієї третьої особи. Інші автори схиляються до думки про публічність поширення [11, c. 1-3].

На нашу думку, законодавець обрав правильне рішення, вважаючи, що необхідною та достатньою умовою втрати контролю над поширенням відомостей є їх повідомлення хоча б одній особі. Разом із тим масовість поширення має значення, наприклад, у разі визначення розміру спричиненої шкоди від поширення недостовірної інформації, тому її слід враховувати у кожному конкретному випадку захисту честі, гідності та ділової репутації. Позитивним положенням нового ЦК України у зв'язку з цим є ст. 278, згідно з якою забороняється поширення інформації, що порушує особисті немайнові права.

Заслуговує на увагу те, що інакше вирішується питання, якщо відомості повідомлено лише особі, якої вони стосуються. У даному випадку таке повідомлення не визнається поширенням.

Справедливим слід визнати положення, згідно з яким не можуть розглядатися у порядку цивільного судочинства позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок. Подібні документи мають значну специфіку, як і інформація, що в них міститься, тому для них передбачено спеціальний порядок оскарження.

Зазначене питання гостро дискутувалося свого часу в юридичній літературі, зокрема питання про протиправність поширення інформації, що порочить честь, гідність та ділову репутацію, яка міститься в офіційних виступах, документах, що виходять від державних установ тощо. Рішення цього спірного питання було викладено у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 р. № 7: «у порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок». Це обмеження із загального правила можна вважати доцільним.

У літературі обстоюється думка про те, що ст. 277 ЦК України не може застосовуватись і тоді, коли індивід повідомляє стороннім особам відомості, що його порочать, про самого себе, бо в такому випадку він сам сприяє формуванню суспільної думки про свою особистість. Якщо це не порушує прав інших осіб, то, на нашу думку, такі дії можна віднести до права особи на свободу чи індивідуальність [13, c. 33-35].

На практиці, крім того, не визнається поширенням ганебних відомостей про особу їх повідомлення одним із подружжя іншому; у той самий час повідомлення відомостей третій особі одним із подружжя про іншого визнається поширенням відомостей. Слід зазначити, що кожне повторення таких відомостей можна розглядати як нове поширення, що створює самостійну підставу для позову.

Неодноразово в юридичній літературі порушувалося питання про неможливість визнання як протиправного поширення інформації в разі, коли воно входить у коло обов'язків поширювача. Наприклад, коли редакція передає матеріал для перевірки в інші органи. Аналізувались і випадки пред'явлення до суду вимог про захист честі, гідності та ділової репутації, які порушені поширенням інформації у заявах до компетентних органів про вчинення злочину, що є, як відомо, обов'язком кожного громадянина. Звідси поставало питання: чи можна вважати поширенням інформації ознайомлення з нею посадових осіб, які прийняли цю заяву?

Найбільш логічною, на нашу думку, слід вважати думку авторів про те, що оскільки у компетенцію посадової особи входить перевірка дійсності повідомленої інформації, а презумпція невинуватості зобов'язує не довіряти інформації, поки вона не буде підкріплена відповідними доказами, то приниження честі, гідності та ділової репутації в очах посадової особи неможливе з самого початку, а якщо така інформація не підтвердиться й у майбутньому, то це не буде можливим і у подальшому. Таким чином, можна визнати правильним висновок про те, що у особи, щодо якої у заяві повідомляється інформація, що її порочить та не відповідає дійсності, не може виникнути права на захист своєї честі, гідності та ділової репутації.

Не можна погодитися з точкою зору авторів, які вважають, що способи поширення інформації, які є підставою для захисту честі, гідності та ділової репутації, не є важливими для цивільного права. Перш за все, цивільний закон вимагає, щоб спростування таких відомостей відбувалося відповідно до способу їх поширення або адекватним способом. Тому, на нашу думку, способи поширення інформації мають суттєве значення у вирішенні питання.

Заслуговує також на увагу те, що відповідальність настає і в тому випадку, коли відомості, що не відповідають дійсності і порочать, були поширені особою при виконанні службових обов'язків чи зафіксовані в офіційному акті, призначеному для широкого висвітлення. Складним є питання про те, хто повинен нести відповідальність у цьому випадку. Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок про те, що у випадку поширення подібних повідомлень в усній формі відповідальність, як правило, покладається на посадову особу, а у випадку поширення повідомлень у письмовій формі - на установу, підприємство чи організацію, від імені якої діяла посадова особа. На сьогодні це питання вирішується ч. 4 ст. 277 ЦК України, згідно з якою спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Таким чином, законодавець звертає увагу не на форму (усну чи письмову) поширення інформації, а на те, чи поширила посадова (службова) особа інформацію при виконанні нею своїх посадових (службових) обов'язків чи ні. Письмова форма, на нашу думку, є в даному випадку лише додатковим доказом [15, c. 62-63].

Відомості, що порочать честь та гідність особи, в більшості випадків відносяться до фактів поведінки (вчинків). Однак у судовому порядку можна також спростувати й оцінку виконання (невиконання) певних дій, якщо вона зроблена у такій формі, що принижує особу. Доктрина цивільного права називає фактом поширення відомостей, що порочать честь, гідність та ділову репутацію особи, якщо особі завдано моральної шкоди і вказує, що такий факт складається з декількох елементів: поширення даних; їх ганьблячий характер; невідповідність цих даних дійсності.

Підставою (юридичним фактом) правовідносин, що розглядаються, є також безпідставність поширених відомостей, які порочать честь і гідність, тобто коли факти чи обставини, зазначені у відомостях, ніколи не мали місця, були не такими або відображені у перекрученому вигляді.

Слід також зазначити, що вирішення справ про захист честі, гідності та ділової репутації в ряді випадків потребує спеціальних знань. Так, у цивільній справі про захист честі, гідності та ділової репутації, що розглядалася Радянським районним судом м. Києва у 2000 р., у судовому засіданні заслухали як спеціалістів у сфері української народної творчості працівників Інституту етнографії, що допомогло вирішити справу по суті. Зокрема, спеціалісти надали суду роз'яснення щодо специфічних ознак фольклору, варіантності творів, висловлювань, аналогічних тому, про яке йшлося в позовній заяві.

Ми вважаємо, що серед елементів правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації необхідно не лише досліджувати суб'єкти, об'єкти та зміст цих правовідносин, а й визначати підстави їх виникнення, зміни та припинення, зокрема відповідні юридичні факти, які ще мають умовну назву цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації. Вирішення зазначених проблем має важливе значення як на теоретичному рівні, так і в судовій практиці[14, c. 14-15].

2.3. Проблеми, що виникають при захисті честі, гідності та ділової репутації та способи їх вирішення

Згідно з теорією цивільного права елементами правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації, окрім суб'єкта, об'єкта та змісту правовідносин, є підстави їх виникнення, зміни та припинення. Актуальність статті полягає у тому значенні, якого набувають у сучасних умовах правовідносини щодо захисту честі, гідності, ділової репутації. Із розвитком демократії в Україні, в процесі гармонізації національного законодавства із законодавством Європейського Союзу питання підвищення ролі особистості й усвідомлення нею своїх прав набуває виняткового значення.

Новий Цивільний кодекс України, що набрав чинності з 01.01.2004 p., значно розширив перелік способів захисту цивільних прав.

Крім загальних способів захисту, які традиційно використовуються у цивільному праві протягом багатьох років, таких як відшкодування збитків та компенсація моральної шкоди щодо порушень особистих немайнових прав, ЦКУ передбачає низку нових для цієї сфери способів захисту.

Перш за все, йдеться про обов'язок порушника негайно вчинити дії, які необхідні для поновлення права. Невиконання ним даного обов'язку, який називають ще додатковим, може бути підставою для вжиття примусових заходів з такого поновлення за рішенням суду, стягнення завданих збитків та компенсації моральної шкоди.

Українська держава охороняє честь, гідність та ділову репутацію громадян і організацій встановленням загального обов'язку утримуватись від посягання на ці особисті блага і наданням судового захисту у випадках їх порушення.

Захист суб'єктивних цивільних прав може здійснюватися за допомогою різних способів. Під такими способами розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

Стаття 6 ЦК УРСР визначала такі способи захисту цивільних прав як визнання цих прав, відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право, присудження до виконання обов'язку в натурі, компенсація моральної шкоди, припинення або зміна правовідношення, стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, неустойки, штрафу (пені), інші способи, передбачені законом.

Новий ЦК України дещо розширює коло засобів захисту цивільних прав та інтересів.

Зокрема, у ст. 16 ЦК України зазначаються такі способи захисту прав та інтересів: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Таким чином, захист цивільних прав не вичерпується способами, прямо передбаченими у законодавстві. Це особливо важлива обставина, коли йдеться про нові або такі, що зазнають значного оновлення, інститути [29, c. 243-245].

Як і будь-яке суб'єктивне право, право на захист включає і засоби матеріально-правового характеру, і засоби процесуально-правового характеру, що взаємопов'язані і взаємодіють. З позиції матеріально-правового змісту право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей: самозахист майнових прав та інтересів; застосування до порушника цивільно-правових засобів оперативної дії; звернення до компетентного державного чи громадського органу за захистом свого права з вимогою застосувати до правопорушників засоби державно-примусового характеру.

Цікавою і перспективною щодо проблеми, яка досліджується, виявляється ст. 19 ЦК України, яка закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх порушень. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом, та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 19 ЦК України). Стаття не містить пропозицій - яким чином має здійснюватися самозахист. Зазначається лише, що способи самозахисту повинні відповідати змісту права, що порушено, та характеру дій, якими ці права порушені, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Вказаний інститут відомий цивілістиці, має він місце і в зарубіжних законодавствах, аналізується і у вітчизняній науці. Самозахист цивільних прав слід розуміти як здійснення управомоченою особою дій фактичного порядку, не заборонених законом і спрямованих на охорону його особистих або майнових інтересів і який завжди здійснюється після вчинення правопорушення.