Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди

Поняття майнової шкоди не знайшло тлумачення в конкретній статті ЦК. Проте, виходячи із самої назви ст. 22 “Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди” його слід виводити через розуміння збитків. З урахуванням закріпленого в ч. 2 згаданої статті тлумачення, майновою шкодою, що заподіяна особистим немайновим правам шляхом поширення недостовірної інформації, слід вважати витрати, які особа здійснила або мусить здійснити для відновлення свого порушеного права, та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Моральна шкода, завдана фізичній особі поширенням недостовірної інформації, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала, на підставі ст. 1167 нового ЦК. Така шкода є самостійним наслідком протиправного діяння, відшкодовується незалежно від майнової шкоди й не пов’язується з розміром останньої. Спробу тлумачення поняття моральної шкоди здійснено в ч. 2. ст. 23, в якій зазначено, що вона полягає:

1) у фізичному болі, якого фізична  особа зазнала в зв’язку з  каліцтвом або іншим ушкодженням  здоров’я;

2) в душевних стражданнях, яких  фізична особа зазнала в зв’язку  з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких  фізична особа зазнала в зв’язку  зі знищенням чи пошкодженням  її майна;

4) в приниженні честі, гідності, а також ділової репутації  фізичної або юридичної особи.

Очевидно, що при поширенні недостовірної інформації під моральною шкодою фізичної особи слід розуміти приниження її честі, гідності та ділової репутації.

Разом з тим, варто зауважити, що закріплене в згаданій статті поняття моральної шкоди не можна вважати вдалою її дефініцією. По-перше, зміст наведеного вище п. 2 практично охоплює всі інші випадки, перелічені в цій частині статті. Тобто, цілком достатньо було б зазначити, що моральна шкода полягає в душевних чи фізичних стражданнях, яких особа зазнала внаслідок протиправної поведінки щодо неї самої або щодо членів її сім’ї та близьких родичів.

По-друге, стверджуючи, що така шкода полягає в душевних і фізичних стражданнях, законодавець диференціює її відповідно до способів заподіяння, отже, не дає єдиного тлумачення цієї категорії, яке й без цього ускладнюється наявністю такого оціночного й досить абстрактного для об’єктивного сприйняття елемента, як “душевні страждання”. За таких умов найбільш важливою стадією застосування правової норми є тлумачення її відповідним правозастосовчим органом. Зрозуміло, що в правозастосовчій сфері досягти єдиного розуміння цієї категорії неможливо. Оскільки єдиного автентичного тлумачення моральної шкоди Цивільний Кодекс не містить, будь-чиї твердження щодо її змісту будуть лише неофіційним роз’ясненням і, за висловом відомого вченого, можуть функціонувати тільки як “правотлумачна гіпотеза” [19, c. 4] .

По-третє, передбачається, що у випадках заподіяння моральної шкоди в зв’язку з ушкодженням здоров’я, протиправною поведінкою щодо особи або членів її сім’ї та знищенням майна (пункти 1, 2, 3), вона полягає в душевних стражданнях, які незалежно від їх ступеня є моральною шкодою. Проте, у випадках посягання на честь, гідність і ділову репутацію (п. 4), які, до речі, також спричиняють душевні страждання, моральною шкодою слід вважати не самі страждання, а зовнішній щодо особистості наслідок діяння – приниження честі, гідності й ділової репутації. Таким чином, у перших трьох випадках в основу тлумачення моральної шкоди покладено суб’єктивний чинник – душевні (психічні) страждання, а в останньому, який власне і є предметом нашої уваги, – більш об’єктивний показник. Це спричинятиме спроби тлумачити одну й ту саму правову категорію в різних вимірах та виникнення колізій у правозастосовчій практиці.

І насамкінець зазначимо, що визначення моральної шкоди, наведене в ст. 23 ЦК через поняття “душевні страждання” зумовлює доволі широке її тлумачення і може призвести до ствердження в судовій практиці принципу презумпції моральної шкоди, що, на наш погляд, є не зовсім вірним і суперечить правовій природі інституту відшкодування такої шкоди.

Ще одна проблема законодавчого визначення поняття моральної шкоди пов’язана з існуванням терміну “немайнова” шкода. Фахівці вважають, що ЦК УРСР у статтях 6, 7 та 440-1 застосовує терміни “моральна” й “немайнова” шкода як тотожні. Стаття 16 нового ЦК одним із способів захисту цивільних прав та інтересів визнає відшкодування моральної (немайнової) шкоди, проте в усіх інших статтях (їх близько тридцяти) застосовує виключно термін “моральна” й не згадує про немайнову шкоду. Такий підхід був би виправданий у випадку, якщо б положення ст. 16 стосувалися фізичних (“моральна”) та юридичних (“немайнова”) осіб, а інші норми – виключно фізичних осіб. Однак, зі змісту п. 4 ч. 2 ст. 23, статей 227, 1166, 1167 ЦК зрозуміло, що йдеться також про моральну шкоду юридичної особи. В зв’язку з цим доцільність введення у зміст згаданої статті терміну “немайнова” потребує додаткового дослідження і докладної наукової аргументації [25, c. 41-42].

1.2. Підстави виникнення моральної шкоди

Наступною умовою цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану поширенням недостовірної інформації, є протиправне діяння, що спричинило виникнення майнової або моральної шкоди. Таке діяння може зумовити відповідальність, якщо воно підпадає під вимоги ст. 277 ЦК, яка визначає підстави виникнення права на спростування інформації (поширення про особу та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації). Отже, на відміну від “тріади”, передбаченої ст. 7 ЦК УРСР, ст. 277 ЦК встановлює дещо інші умови, а саме поширення інформації про особу та (або) членів її сім’ї та її недостовірність, не надаючи юридичного значення такій ознаці, як її негативний, такий, що порочить, характер. За новим законом право на спростування, а відповідно й відповідальність за шкоду (якщо вона виникла) може спричинити і поширення позитивної (або нейтральної) інформації про особу та (або) членів її сім’ї. Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 277, вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною. Встановлення такої презумпції покладає на особу, що поширила інформацію, обов’язок довести в суді її достовірність, інакше вона зобов’язана спростувати цю інформацію. Спростування, в свою чергу, стверджує акт протиправного діяння і дає підстави звертатися з вимогою про відшкодування майнової та моральної шкоди.

У ст. 7 ЦК УРСР та постанові Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 р. № 7 (далі – Постанова про захист честі й гідності) застосовано термін “відомості”. Інші сучасні законодавчі акти, в тому числі й новий ЦК, закріплюють термін “інформація”. За етимологічним походженням ці поняття є тотожними. Однак офіційне тлумачення терміну “інформація”, закріплене у ст. 1 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. (далі – Закон про інформацію) та ст. 200 нового ЦК, не підтверджує такої тотожності. Під інформацією ці норми розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються (мали або мають місце – ст. 200 ЦК) у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Очевидно, що законодавець включає до самого поняття інформації як ознаку спосіб її поширення: “документовані або публічно оголошені”. Отже, якщо відомості будуть повідомлені іншим способом, то вони не одержать відповідної правової оцінки і права на захист у особи, якої вони стосуються, не виникатиме.

Відповідно до п. 3 Постанови про захист честі й гідності, “поширення відомостей” передбачає їх опублікування в пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших ЗМІ, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному колу осіб (реципієнтів) або хоча б одній людині (за винятком особи, якої вони стосуються).

Поняття “поширення інформації” як виду інформаційної діяльності закріплено й у ст. 14 Закону про інформацію: це поширення, обнародування, реалізація у встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації (ст. 14).

Отже, законодавчо закріплені поняття інформації та поширення інформації є прийнятними для сфери інформаційної діяльності й дозволяють оперувати ними при вирішенні спірних правовідносин щодо спростування недостовірної інформації та відшкодування шкоди в межах інформаційних правовідносин. Однак спроба поширити їх на інші суспільні відносини (за межами інформаційної діяльності) зумовлюватиме суттєві ускладнення, оскільки унеможливить реалізацію права на захист при поширенні відомостей, що не підпадають під ознаки зазначеного нормативного визначення поняття “інформація” і поширюватимуться іншим, аніж вказано в наведених статтях закону, способом (наприклад, повідомлені не публічно, а одній чи кільком особам у приватній бесіді) [27, c. 58-60].

Для забезпечення права на захист від поширення недостовірної інформації та застосування ст. 277 нового ЦК правозастосовчий орган буде вимушений більш розширено тлумачити і поняття інформації, і поняття її поширення в усіх випадках, коли вирішуватиме справу в межах відносин, що не підпадають під ознаки інформаційних. У такому разі вимагає відповідного коригування зміст ч. 1 ст. 200 ЦК, в якій слід підкреслити, що закріплене в ній поняття інформації застосовується виключно щодо інформаційної діяльності.

Ще одним елементом (ознакою) протиправного діяння, що зумовлює виникнення права на спростування і права на відшкодування шкоди, є недостовірність інформації, яка поширюється. Термін “недостовірність” не одержав нормативного закріплення, однак він досить докладно розтлумачений юридичною наукою, оскільки його лінгвістичний аналіз дозволяє ототожнювати його з терміном “не відповідає дійсності”. Недостовірною слід вважати інформацію про події, явища чи факти, які не мали місця взагалі (інформація вигадана), або ж їх перебіг був спотворений у повідомленні (інформація викладена неправдиво).

В юридичні літературі неодноразово порушувалась проблема захисту прав та інтересів особи, щодо якої поширені правдиві відомості, зокрема у випадках, коли їх суттєва неповнота може викривити правильну уяву про особу й принизити її ділову репутацію.

Предметом постійних дискусій також є відповідальність за дифамацію – поширення правдивих відомостей про будь-яку посадову особу, політичного діяча чи (або) політичний інститут. Дифамація також розглядається як специфічний вид делікту, об’єктом якого, як правило, виступає особа, наділена політичними або посадовими повноваженнями, та який завдає шкоди одночасно і особистості, і відповідному політичному чи державному інституту. Однак вітчизняній правовій системі інститут дифамації поки що невідомий.

Проте, найбільше проблем, з нашої точки зору, породжує нововведена ознака щодо інформації, що поширюється, – це має бути інформація про особу та (або) членів її сім’ї. Поняття “інформація про особу” закріплене у ст. 23 Закону про інформацію, в якій зазначено, що це – сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу; основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата й місце народження. В зв’язку з цим потребують роз’яснення принаймні кілька питань. По-перше, чи вважатимуться інформацією про особу відомості, що стосуються особи, однак не документовані й оголошені не публічно, а приватно, припустимо, у вузькому колі осіб чи одній особі. По-друге, наведена стаття містить вичерпний перелік видів даних, які слід вважати інформацією про особу. Отже слід дійти висновку, що повідомлення інших відомостей не може одержати відповідної правової оцінки й не може бути підставою для виникнення права на відповідь і спростування в разі їх недостовірності, а також на відшкодування шкоди, завданої їх поширенням. Водночас практичний досвід свідчить, що в більшості випадків поширюються та оспорюються відомості щодо поведінки особи, її вчинків, ставлення до оточуючих, дотримання правопорядку, моральності, етичності тощо. Із набранням чинності новим ЦК можливості для захисту від поширення такої інформації будуть втрачені.

Обов’язковою умовою відповідальності за заподіяння майнової і моральної шкоди в даній сфері також є причинний зв’язок між протиправним діянням, тобто поширенням недостовірної інформації, та шкодою як наслідком таких дій. Необхідність встановлення причинного зв’язку випливає зі змісту відповідних правових норм: “майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю” (ст. 1166 ЦК); “моральна шкода, завдана фізичній чи юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю” (ст. 1167 ЦК) [28, c. 33-34].

У вітчизняній та зарубіжній юридичні науці проблема причинного зв’язку докладно досліджувалася: вироблено численні теорії, серед яких теорія рівноцінної та необхідної умови (еквівалентності); теорія адекватного (типового) причинного зв’язку; теорія реальної можливості втручання; теорія прямих і непрямих причинних зв’язків; теорія необхідного та випадкового причинного зв’язку та ін. У вітчизняній цивілістиці чільне місце посідає теорія необхідного й випадкового причинного зв’язку, суть якої полягає в тому, що тільки за наявності необхідного причинного зв’язку між неправомірною поведінкою та шкідливими наслідками, що настали, можливе притягнення правопорушника до відповідальності за такий шкідливий результат. Якщо ж причинність має випадковий характер, то для притягнення до відповідальності немає достатніх об’єктивних підстав. Інакше кажучи, стягнення відшкодування за майнову чи моральну шкоду можливе лише в разі, якщо встановлено безпосередній зв’язок між фактом поширення недостовірної інформації та виникненням такої шкоди.

Нарешті, умовою відповідальності за заподіяння майнової чи моральної шкоди, в тому числі шляхом поширення недостовірної інформації, є вина. У нормах нового ЦК, що визначають загальні підстави відповідальності за майнову (ст. 1166) та моральну (ст. 1167) шкоду, законодавець застосував різні юридичні конструкції. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ч. 2 ст. 1166). Закріпивши таке положення, законодавець, по-перше, визнав вину умовою відповідальності за майнову шкоду і, по-друге, поклав на відповідача обов’язок доводити, що шкода виникла не з його вини (тобто встановив відому цивільному праву презумпцію вини відповідача). Відповідно, для звільнення від відповідальності особа, яка поширила недостовірну інформацію, має довести, що шкода виникла не з її вини, а внаслідок дії будь-яких інших обставин, тобто практично спростувати наявність причинного зв’язку. Сам факт поширення такої інформації в даному випадку слід вважати доведеним, інакше порушення питання про відповідальність цієї особи є взагалі недоречним.

Визначаючи загальні підстави відповідальності за моральну шкоду, що є прийнятними і для випадків поширення недостовірної інформації, законодавець у ст. 1167 ЦК прямо зазначає, що “моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини”, крім випадків, спеціально передбачених законом. Зазначена стаття не містить жодних вказівок щодо припущення вини відповідача, однак така презумпція є одним із принципів цивільно-правової відповідальності й має застосовуватися до всіх випадків відшкодування шкоди як майнової, так і моральної.