Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди

Щодо права на заборону поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України), юридична особа таким правом не наділена. На наш погляд, така позиція законодавця обмежує можливість захисту особистих немайнових прав юридичної особи. Якщо фізична особа, якій стало відомо, що її честь, гідність і репутація принижуються у газеті, радіо- чи телепередачі, які готуються до випуску в світ, може звернутися до суду з вимогою заборонити їх випуск до усунення порушень прав особи, чому ж такого права не може мати юридична особа? Для правової держави, якою прагне стати Україна, важливим є забезпечення охорони і всебічного захисту прав не лише людини, а й організації. Тому, на наш погляд, необхідно усунути цю прогалину та внести відповідні зміни до статей 94, 277, 278 ЦК [17, c. 42-43].

Чинне цивільне законодавство, хоч і оперує поняттям «недостовірна інформація», не передбачає як спосіб захисту можливість визнання інформації такою, що не відповідає дійсності, є недостовірною та принижує честь, гідність і репутацію. На наш погляд, це є серйозним упущенням з наступних причин.

Визнання інформації недостовірною є визначальним етапом для подальшого розгляду цивільної справи за позовом до засобу масової інформації про захист честі, гідності й репутації: перш ніж суд постановить рішення про спростування недостовірної інформації, він повинен встановити, чи є така інформація недостовірною; якщо ж у справі буде встановлено, що поширена інформація відповідає дійсності, у задоволенні вимог позивача буде відмовлено. З іншого боку, якщо інформація буде визнана недостовірною, але такою, що не порушує особистих немайнових прав, наприклад, замість 25-річного наукового стажу роботи був вказаний 24-річний, суд розгляне вимогу позивача про публікацію спростування, яке матиме на меті виправлення існуючих у поширеній інформації помилок, проте навряд чи в такому випадку може йтися про заподіяння позивачу майнової чи немайнової шкоди, тому вимоги про їх компенсацію судом будуть відхилені.

Хоча судовій практиці відомі непоодинокі випадки заявлення вимог про компенсацію немайнової шкоди, навіть якщо поширена інформація, яка не відповідає дійсності, не завдала шкоди інтересам позивача. Так, громадяни Б. та Н. пред'явили позов про захист честі та гідності та компенсацію немайнової шкоди до газети «Запорізька правда» та журналістів Л., С. та Ф. У справі було встановлено, що відомості, опубліковані у статті, частково не відповідають дійсності, проте не ганьблять честь і гідність заявників та не заподіяли їм немайнової шкоди. Позивачів не зупинило і те, що в газеті «Запорізька правда» двічі протягом двох місяців із дня поширення відомостей з ініціативи журналістів було надруковане спростування та вибачення за допущені помилки. Крім того, позивачами не було подано жодних доказів заподіяння їм немайнової шкоди. Тому рішенням суду першої інстанції позивачам було відмовлено в задоволенні їх вимог, апеляційна та касаційна скарги були залишені без задоволення. Наведений приклад із судової практики є підтвердженням того, що тільки після того, як поширена інформація буде визнана такою, що не відповідає дійсності та принижує честь, гідність та репутацію, це дає підстави розглянути заявлені до засобу масової інформації вимоги.

Крім того, визнання інформації недостовірною може бути самостійним способом захисту честі, гідності й репутації. Адже у випадку якщо особа, що поширила відомості, померла, а засіб масової інформації ліквідований, у особи, щодо якої недостовірна інформація поширена, не залишається ніяких можливостей захисту своїх порушених прав. Натомість, із закріпленням такого способу захисту, як визнання інформації недостовірною, суд за заявою заінтересованої особи зможе в порядку окремого провадження встановити факт неправдивості поширеної інформації.

Із набранням чинності ЦК України в сучасній правовій системі з'явився новий спосіб захисту прав та інтересів - самозахист. Відповідно до ст. 19 ЦК України, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. На сьогодні самозахист як спосіб захисту прав та інтересів передбачений також цивільними кодексами Російської Федерації (ст. 12), Казахстану (ст. 9), Модельним ЦК країн СНД (ст. 14).

До моменту закріплення самозахисту нормами цивільного права в юридичній літературі розглядалася правова природа самозахисту та робилися спроби визначення цього поняття. Так, самозахистом називають дії, спрямовані на захист від порушення своїх цивільних прав лише у договірних відносинах. Але таке обмеження за сферою застосування не було сприйняте іншими науковцями, адже право на самозахист своїх прав може виникнути у особи не лише у зв'язку з її договірними відносинами. Інші автори вважають, що самозахист не обмежується лише договірними відносинами, і визначають самозахист як передбачені законом односторонні дії юридичного чи фактичного характеру, що застосовуються управомоченим на їх здійснення суб'єктом та спрямовані на припинення дій, що порушують його майнові чи особисті права. ЦК України називає самозахистом прав застосування особою засобів протидії, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19).

Поняття самозахисту, передбачене чинним законодавством, не повною мірою відбиває правову природу цього способу захисту прав та інтересів. По-перше, дуже важливою характеристикою самозахисту є те, що ним є дії, які особа вчиняє на захист своїх прав самостійно, без звернення до юрисдикційного органу. З поняття ж, закріпленого ст. 19 ЦК України, можна зрозуміти, що самозахистом є будь-які не заборонені законом дії, в тому числі звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільних прав.

По-друге, на наш погляд, невдалим є застосування у законодавчому визначенні самозахисту словосполучення «засоби протидії». Адже в такому разі самозахист зводиться лише до вжиття особою, право якої порушується або щодо якого є загроза порушення, засобів, що перешкоджають іншим особам продовжувати порушувати її право чи посягати на нього, і унеможливлює використання такого способу захисту прав особою, право якої уже порушене. Натомість, ЦК України передбачено низку можливостей використання самозахисту своїх прав особою, права якої на момент застосування самозахисту уже порушені: особа, щодо якої засобами масової інформації поширено неправдиві відомості, має право на відповідь за допомогою звернення до засобу масової інформації (п. 6 ст. 277 ЦК); особа, ім'я чи прізвище якої у документі написані з помилками, має право вимагати заміну документа за допомогою звернення з відповідною вимогою до організації, що видала такий документ (п. 2 ст. 294 ЦК); особа, яка позувала авторові скульптури, може вимагати припинення публічного показу скульптури за допомогою звернення з вимогою до автора цього художнього твору (п. 2 ст. 308 ЦК); тобто норми чинного цивільного законодавства підтверджують, що самозахист може використовуватися як спосіб захисту прав, що порушуються або щодо яких є загроза порушення, і прав, що вже порушені [26, 35-36].

Враховуючи викладене вище, уявляється більш вірним визначення самозахисту як самостійного застосування особою, право якої порушується, порушене або щодо якого є загроза порушення, засобів захисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Особа, честь, гідність і репутація якої принижені засобами масової інформації, окрім способів захисту, для реалізації яких необхідна судова діяльність, може скористатися і самозахистом своїх прав, яким буде право на відповідь (п. 6 ст. 277 ЦК України).

Як правило, в юридичній літературі відповіддю називають викладення особою свого бачення проблеми, коментування нею поширених відомостей, а правом на відповідь - право особи подати до засобу масової інформації власний коментар щодо поширених відомостей. Що ж стосується правової природи права на відповідь, зокрема, чи належить опублікування відповіді до права чи обов'язку засобу масової інформації, окремі вчені вважають, що публікація відповіді є обов'язком засобу масової інформації, визначаючи, що відповідь повинна бути розміщена не пізніше одного місяця (з дня публікації відомостей), або ж у наступному випуску засобу масової інформації та що відмову у розміщенні відповіді особа вправі оскаржити в судовому порядку.  На наш погляд, віднесення опублікування відповіді до обов'язку засобу масової інформації фактично ототожнює відповідь із спростуванням відомостей, з чим важко погодитися. За своєю природою відповідь - це міркування, подані особою щодо відомостей, які про неї поширені, а опублікування відповіді - це добровільний вчинок засобу масової інформації.

Звичайно, якщо у відповіді містяться суттєві зауваження, вказується на помилки тощо, а засіб масової інформації відмовляється її опублікувати, це надає потерпілому право обстоювати в суді обґрунтованість своїх претензій, але це означає не право оскаржувати відмову в розміщенні відповіді, а право подати позов про захист честі, гідності й репутації та вимагати опублікування спростування поширених відомостей. Віднесення публікації відповіді до обов'язку засобу масової інформації може призвести до виникнення абсурдних ситуацій: наприклад, якщо у відповіді особа посилається на недостатню кількість епітетів чи схвальних слів на свою адресу, внаслідок чого її особистість недостатньо розкрита для читачів, та просить розмістити в газеті доповнення до опублікованої про цю особу статті, чи зобов'язана редакція опублікувати таку відповідь? Крім того, віднесення розміщення відповіді до обов'язку суперечить принципу свободи діяльності засобів масової інформації та закріплених Конституцією свободи слова та вираження своїх поглядів і переконань, тому дане питання завжди повинно вирішуватися засобом масової інформації на власний розсуд.

Відповідь дається щодо інформації, яка може шкодити або не шкодити інтересам особи, бути нейтральною чи позитивною, але не точною. Право на відповідь має на меті усунення помилок, неточностей, неправильного бачення обставин, які можуть і не ганьбити особу, якої вони стосуються. Таким чином, відповіддю є викладене особою пояснення щодо поширеної інформації, власний коментар чи тлумачення змісту, внесення корективів та виправлень у поширену інформацію. У випадку відмови в опублікуванні засобом масової інформації відповіді особа, щодо якої поширено відомості, може звернутися до суду з вимогою про визнання поширеної інформації недостовірною, спростування цієї інформації, відшкодування майнової та компенсацію немайнової шкоди, якщо така шкода була заподіяна [23, c. 37-38].

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження сформульовано найважливіші висновки, які, на мій погляд, відповідають не тільки ідеї позитивного регулювання особистих немайнових відносин, а й правовому статусу гідності й честі як найвищих соціальних цінностей. Основними з них є такі.

1. Процес розвитку ідеї про  гідність і честь у праві  є не тільки постійним і  безперервним, а й має яскраво  виражений еволюційно-діалектичний  характер.

2. Вирішальною історичною причиною, яка зумовлює якісні характеристики та зміст гідності й честі, є соціальний, а не класовий зв’язок між людьми.

3. Історично гідність і честь  перебувають у певному співіснуванні  та тісному взаємозв’язку. Однак  їх генезис показав, що, будучи  цінностями, які справляють величезний вплив на долі людей, вони навперемінно брали на себе роль лідера в системі соціального ранжирування.

4. Беручи за основу те принципово  нове в розумінні сутності  честі й гідності, що відображає  блок міжнародно-правових документів, Конституція України і новий Цивільний кодекс України, пропонуємо такі визначення:

гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість людини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи та становища в суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві, про усвідомлення і почуття цієї значущості;

честь – це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільної життєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретної групи: соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної, професійної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану на основі власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.

5. Гідність, честь та ділова репутація – три самостійні правові категорії, які значно відрізняються одна від одної, тому їх ототожнення (повне або часткове) суперечить юридичній природі кожної з них.

6. Право на повагу гідності  та честі – це юридично визнана  та забезпечена можливість фізичної особи користуватися своєю гідністю та честю з власної волі, незалежно від інших осіб, узгоджуючи свою поведінку з уявленнями, що існують у суспільстві щодо цих цінностей, з метою отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивного ставлення з боку оточуючих і вимагати від будь-кого визнання цих цінностей.

7. Суб’єктивне право фізичної  особи на повагу гідності та  честі має позитивний характер  і, як правило, складається з кількох  правоможностей, оскільки воно покликане  виражати й забезпечувати гідність особи та її статус у всіх сферах життя суспільства; здійснюється це право на повагу гідності та честі його носієм різними способами незалежно від інших осіб і може проявлятися як в одиничній дії, так і в діях, що багаторазово повторюються, але тільки особисто правоможною особою; сфера здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі збігається зі сферою свободи фізичної особи і не може бути обмежена.

8. З метою вдосконалення цивільного  законодавства стосовно порушеної  проблематики вносяться пропозиції щодо змін і доповнень норм ЦК України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Закон України «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій» від 6 травня 1993 р. // ВВРУ. - 1993. - № 24. - Ст. 259.
2. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р. // ВВРУ. — 1994. - № 10. - Ст. 43.
3. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. // ВВРУ. - 1993. - № 1. - Ст. 1.
4. Закон України «Про авторське право та суміжні права» від 23 грудня 1993 р. // ВВРУ. — 1994. - № 13. - Ст. 64.
5. Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. // ВВРУ. - 1992. - № 48. - Ст. 650.
6. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 вересня 1990 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963—1995). Частина перша. - К., 1995.
7. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» із змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 року №5 // Вісник Верховного Суду України. Вкладка. - 2001. - №3. - С. 1-7.
8. Бакірова І. Проблемні питання застосування законодавства України щодо відшкодування моральної шкоди в судах України //Праця і зарплата. - 2006. - № 21. - C. 4-5.
9. Горшков В. Ваше доброе имя //Секретарь-референт. - 2005. - № 8. - C. 4-7.
10. Долбровський І. П. Честь, гідність, ділова репутація: Духовні складові особи чи юридична зброя // Юрид. вісник України. -2000, 18-24 травня.
11. Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової  репутації фізичної та юридичної особи: тематична добірка //Юридичний Вісник України. - 2009. - № 14. - C. 1-32.
12. Клименко Я. Відшкодування моральної шкоди у кримінальному процесі // Право України. - 2000. - № 6. - С 65-68.
13. Кохановська О.В. Проблеми захисту честі гідності й ділової репутації особи в Цивільному кодексі України //Вісник Верховного Суду України. - 2005. - № 6. - C. 30-35.
14. Луспеник Д. Д. Нові орієнтири судової практики щодо захисту гідності, честіі та ділової репутації // Вісник Верховного Суду України. - 2009. - № 3. -  С. 14-15.
15. Луспеник Д. Інститут дифамації і українське законодавство щодо захисту честі, гідності та ділової репутації //Право України. - 2006. - № 2. - С.62-65.
16. Паліюк В.П. Деякі проблеми питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди //Адвокат. - 2001. - № 3. - C. 45-46.
17. Примак В. Визначення кола умов та юридико-фактичної підстави відшкодування моральної шкоди //Юридична Україна. - 2009. - № 4. - C. 56-64.
18. Рабінович П. Моральна шкода та право на її компенсацію: загальнотеоретичний підхід //Право України. - 2002. - № 4. - С.100-103.
19. Рабінович П. Право людини на компенсацію моральної шкоди //Юридичний Вісник України. - 2002. - № 3. - C. 4.
20. Саприкіна І. Правовідносини щодо захисту честі, гідності та ділової репутації фізичної особи в цивільному праві України //Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 1. - C. 36-38.
21. Саприкіна І. Цивільно-правові способи захисту честі, гідності, ділової репутації у новому Цивільному кодексі України //Юридична Україна. - 2005. - № 9. - С.55-58 .
22. Саприкіна І.В. Поняття честі, гідності, ділової репутації в сучасному цивільному праві.// Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. Випуск 3. – 2005. - №3. – С.137 – 143.
23. Саприкіна І.В. Правовідносини щодо захисту честі, гідності та ділової репутації фізичної особи в цивільному праві України. // Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №1. – С.36 – 38.
24. Саприкіна І.В. Цивільно – правові способи захисту честі, гідності, ділової репутації у новому Цивільному кодексі України. – 2005. - №9. – С.55 – 59.
25. Сиротенко С.Є. Деякі теоретико-практичні питання визначення розміру відшкодування моральної  (немайнової ) шкоди //Вісник Верховного Суду України. - 2002. - № 6. - C. 41-44.
26. Сисоєнко М. Особисті немайнові права за новим цивільним законодавством України // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 5. - С. 34-36 .
27. Скрипкіна К. Компенсація моральної шкоди за рішенням суду //Податки та бухгалтерський облік. - 2008. - 24 березня. - C. 57-60.
28. Спасибо-Фатєєва І. Моральна шкода: правова абетка/ //Все про бухгалтерський облік. - 2006. - 1 грудня. - C. 33-39.
29. Стефанчук Р. Захист честі, гідності та ділової репутації в проекті нового Цивільного кодексу України: переваги та недоліки //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - № 1 . - C. 235-245.
30. Стефанчук Р. Щодо захисту честі, гідності та ділової репутації в цивільному праві //Право України. - 1999. - № 1. - C. 85-89.