Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди

РОЗДІЛ 2.ОСОБЛИВОСТІ ВИНИКНЕННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ В СПРАВАХ ПРИ ПОРУШЕННІ ЧЕСТІ, ГІДНОСТІ ТА ДІЛОВОЇ РЕПУТАЦІЇ

2.1.Поняття честі, гідності та ділової репутації

Історію людства можна розглядати як історію формування еволюції уявлень про права людини, серед яких чільне місце займають уявлення про честь, гідність, ділову репутацію, які формуються під впливом соціально – економічної організації суспільства і відповідають ступеню розвитку його цивілізації і гуманізації. Удосконалення правового механізму захисту честі, гідності, ділової репутації характеризується тривалим і складним історичним шляхом. З огляду на це, в роботі знайшло свій подальший розвиток вчення українських цивілістів про основні етапи, які пройшло законодавство України на шляху до його сучасного стану у названій сфері. Можна виділити, зокрема, два етапи розвитку національного законодавства у сфері регулювання та захисту особистих немайнових прав, зокрема, честі, гідності, ділової репутації, у період після набуття Україною незалежності. На першому етапі відбулась поступова розробка провідними українськими науковцями та практиками проекту нового Цивільного кодексу незалежної України, гармонійною складовою якого стала Книга ІІ, присвячена особистим немайновим правам фізичної особи. На другому етапі пропозиції, які висловлювалися попередньо, знайшли своє найбільш досконале втілення у новому Цивільному кодексі України 2003 року. Це стало істотним внеском у процес поліпшення чинного цивільного законодавства, приведення його у відповідність з міжнародними стандартами. Одночасно правознавцям відкрилися як переваги, так і нові проблеми не лише у законодавстві України, але і у практиці судів. Значний вплив мали на ці процеси розвиток інформаційного суспільства, розширення прав ЗМІ та самих фізичних осіб; глобалізація економіки і усіх сфер життя, гармонізація національного законодавства із законодавством країн Європи. Отже, на сьогоднішній день незалежна Україна пройшла принаймні два етапи розвитку законодавства у сфері особистих немайнових прав загалом і захисту честі, гідності, ділової репутації зокрема.

Визнавши Європейську Конвенцію з прав людини 1950 року частиною національного законодавства України, яка, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним та складним правовим механізмом захисту прав людини, що включає судову практику Європейського суду, Україна тим самим визнала існування в державі прецедентного права. Це, в свою чергу, потребує докорінного оновлення, або прийняття нових роз’яснень постанови Пленуму Верховного Суду України.

З урахуванням нових тенденцій, які започаткував ЦК у розумінні захисту честі, гідності, ділової репутації, автором визначається принаймні вісім основних функцій захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб, які відображають сучасний стан даної проблеми: функція припинення порушення права на честь, гідність, ділову репутацію фізичної особи; відновлююча функція; компенсаційна; функція покарання; виховна; попереджувальна; інформаційна; підвищення загальної культури і моралі у суспільстві і відносинах між людьми. Останні дві функції слід назвати настільки важливими, що їх вже недостатньо розуміти у складі попередньо названих функцій, вони мають пріоритетне значення і з огляду на судову практику у цій сфері [61, c. 44-45].

Захист честі, гідності і ділової репутації - право громадянина та організації вимагати через суд спростування відомостей, які не відповідають дійсності або викладені неправдиво, принижують їхню честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їхнім інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Поширенням неправдивих відомостей визнається опублікування їх в пресі або сповіщення їх в іншій, у тому числі усній, формі невизначеному колу осіб, кільком особам або навіть одній особі. Сповіщення цих відомостей безпосередньо особі, якій вони стосуються, виключає можливість застосування такого способу захисту.

Щоб більше розуміти питання, яке розглядається в даній роботі, наведу поняття честі, гідності та ділової репутації.

Останнім часом в Україні, як і в інших країнах Європи, відчутно актуалізується право людини на захист її честі й гідності та на компенсацію моральної шкоди, заподіяної внаслідок порушення будь-яких її прав. У цьому, як видається, невипадковому процесі знаходить прояв закономірна тенденція зростання самоцінності кожної людини. А стан і рівень реалізації цієї тенденції у тій чи іншій державі можуть слугувати хіба що не вирішальним критерієм суспільного прогресу, найбільш переконливим показником «людиноцентристської» орієнтації відповідної країни.

Відображення зазначеної тенденції можна спостерігати як на міжнародному, так і на національному рівнях правового регулювання.

Так, відзначимо, що поняття «гідність людини» вельми інтенсивно використано у низці фундаментальних міжнародно-правових актів. Для прикладу, за нашими підрахунками, у шести фундаментальних актах ООН та у двох актах ЮНЕСКО, що безпосередньо присвячені правам людини, воно вживається 30 разів. А в одному з актів Ради Європи його включено навіть до назви: «Конвенція про захист прав і гідності людини з огляду на застосування досягнень біології та медицини» (прийнята 4 квітня 1997 p.).

Компенсація моральної шкоди, можна сказати, супроводжує й міжнародну правозахисну судову практику: відомо, що майже усі рішення Європейського суду з прав людини, в яких держава-відповідач визнається порушником Конвенції про захист прав людний та основних свобод, торкаються, у тій чи іншій формі, питання про саме таку компенсацію.

Поняття «гідність людини» одержує втілення й у конституціях деяких держав. Так, ст. З Конституції Італії, ухваленої 27 грудня 1947 p., закріплює положення про те, що «всі громадяни мають однакову суспільну гідність». (І це закріплення відбулося ще за рік до прийняття ООН Загальної декларації прав людини, у ст. 1 якої виголошено, що всі люди народжуються «рівними у своїй гідності».) [28, c. 96-97]

Процес конституційного відображення феномена гідності людини кардинально інтенсифікувався у тих державах Центральної та Східної Європи, які належать до перехідних (постсоціалістичних). Поняття гідності зустрічаємо нині, зокрема, у конституціях Білорусі, Болгарії, Естонії, Литви, Македонії, Молдови, Росії, Словакії, Словенії, Узбекистану, Хорватії, Чехії. У Конституції Республіки Польща зафіксовано, що «природжена і невід'ємна гідність людини є джерелом свобод і прав людини і громадянина. Вона є непорушною, а її повага і захист становлять обов'язок органів публічної влади».

Крім цього, у конституціях деяких держав йдеться, так чи інакше, про право людини і громадянина на відшкодування (компенсацію) моральних збитків (Білорусь, Естонія, Литва, Словакія, Україна, Хорватія, Чехія). А щодо судового захисту цього права ухвалювались спеціальні постанови Пленумів Верховного Суду України (1995 p., зі змінами у 2001 р.) та Пленуму Верховного Суду Російської Федерації (1994 p.).

З огляду на усі такі обставини й сучасна юридична наука приділяє все більшу увагу різноманітним проблемам юридичного захисту людської гідності та юридичного забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди. Ці проблеми досліджувались, зокрема, у монографіях А. Загорулько, А. Ерделєвського, І. Марогулової, М. Гошовського та О. Кубинської, І. Полякова, А. Шпунара, Я. Гайди, К. Голубєва і С. Наріжного, В. Паліюка, А. Власова (Москва, 2000), Р. Стефанчука, у міжнародній збірці статей «Гідність людини як категорія права».

З цієї тематики лише у другій половині 90-х років XX ст. в Україні та Росії було захищено понад десять кандидатських дисертацій.

Усе це якраз і є свідченням невипадковості, закономірності згаданої гуманістичної тенденції у розвитку інституту прав людини.

Що ж до наукового осмислення, теоретичної інтерпретації зазначеної проблематики, то впадає в очі неабияка строкатість, неоднаковість поглядів юристів з багатьох питань, котрі охоплюються нею (йдеться, зокрема, про сутність, характер і види моральної шкоди; підстави виникнення права на її компенсацію; коло суб'єктів, у яких це право виникає; критерії визначення грошової або ж іншої компенсації; юридичний механізм реалізації цього права).

Та навряд чи такий плюралізм сприяє здійсненності та ефективності захисту (передусім судового захисту) права, що розглядається. Одна з основних причин існуючих розбіжностей вбачається у тому, що право людини на компенсацію моральної шкоди досліджується, зазвичай, з юридично-галузевих позицій, у той час як воно, на нашу думку, має загольноюридичний характер. А вже давно відомо, що вирішенню «часткових», більш-менш конкретних питань має неодмінно передувати розв'язання проблем найбільш загальних, зокрема конструювання вихідних, базових методологічно визначальних категорій. До останніх, у даному випадку, належать: по-перше, загальне поняття моральної шкоди; по-друге, загальне поняття її компенсації; по-третє, загальне поняття права людини на таку компенсацію.

Деякі міркування стосовно кожного з цих понять, сформульовані наразі (з огляду на обмежений обсяг даної публікації), переважно у тезовій формі, пропонуються увазі читачів.

II. Те явище, яке за традицією  відображають поняттям моральної  шкоди, становить специфічний соціальний феномен, є проявом і продуктом певних суспільних відносин, що можуть вини-кати у будь-яких сферах соціуму і мати найрізноманітнішій зміст.

Тому-то й право людини на компенсацію моральної шкоди - це, за його генезисом та сутністю, різновид загальносоціального (а не виключно юридичного) права. Його юридичне забезпечення та юридичний захист хоча і є найбільш дійовими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдино можливими. Тому вже з цієї причини дане право належить до предмета загальнотеоретичної юриспруденції.

Крім цього, воно - навіть у його державно-юридичному (зокрема законодавчому) опосередкуванні - є явищем міжгалузевим, так би мовити, всеюридичним, загальноюридичним (а не тільки, скажімо, цивілістичним). Цим теж зумовлюється необхідність дослідження даного феномена саме з позицій загальної теорії права і держави (із залученням, ясна річ, висновків деяких інших гуманітарних наук). Виходячи з таких позицій, видається можливим сформулювати такі положення.

1. Явище, яке відображається терміно-поняттям «моральна шкода», складається з декількох - принаймні з двох - елементів: соціально-морального та індивідуально-психічного.

Сутність першого полягає у приниженні гідності людини що, власне, й є об'єктом моральної шкоди. Причому йдеться не тільки про реальний факт такого приниження, а й про зазіхання, «замах» на останнє, про його загрозу.

У зв'язку з цим зауважимо, що у даному випадку ми спираємося на такі доктринальні підходи до інтерпретації категорії гідності людини, які можуть бути позначені як:

- «суб'єктивістський» (самооцінка людиною її власної цінності, значущості). Так, людина усвідомлює своє становище в суспільстві, колективі. їй притаманні самоповага і потреба в поважанні її іншими людьми. Ця внутрішня самооцінка власних якостей, здібностей, світогляду, свого суспільного значення і є, на думку М. Малеїна, гідністю. Схожої точки зору дотримується Ю. Скуратов. В. Здравосмислов під гідністю розуміє поважання високих моральних якостей в самому собі;

- «об'єктивістсько-соціальний» (соціально-групова чи загальносуспільна оцінка гідності людини). М. Коржанський визначає гідність особи як право на громадську повагу, що ґрунтується на визнанні суспільством громадської цінності цієї особи. Він розглядає гідність як публічну цінність особи;

- «суб'єктивістсько-соціальний» (самооцінка людиною її соціальної оцінки, сформульованої іншими суб'єктами). Так, С. Братусь, О. Красавчиков поняття гідності визначали як відображення в свідомості громадянина його оцінки суспільством, тобто самооцінку особою її суспільної оцінки.

Коли йдеться про гідність конкретної людини, то мається на увазі в першу чергу самооцінка, (тобто внутрішня оцінка конкретною людиною самої себе). Самооцінка - це судження людини про міру наявності у неї тих чи інших якостей, властивостей у співвідношенні із певним еталоном, зразком, котрий формується суспільством або певною його групою (найчастіше - групою домінуючою). Така самооцінка буде тим правильнішою, достовірнішою, чим точніше вона відображатиме ту оцінку, яку дають цій людині інші люди, у відносинах з котрими вона перебуває. Остання обставина дає підставу ставити питання про істинність чи хибність самооцінки.[30, c. 85-86]

Самооцінка є формою вияву, центральним компонентом самосвідомості, тобто усвідомлення людиною себе самої як особистості: зокрема, усвідомлення своєї життєдіяльності у суспільстві, стосунків з іншими людьми, рис свого характеру, своїх вчинків, їх мотивів, цілей, своїх розумових, фізичних, моральних якостей.

У такому випадку гідність людини - це внутрішня оцінка людиною власної самоцінності, яка ґрунтується на об'єктивно існуючій цінності даної людини для інших суб'єктів.

Власне оціночний момент у вигляді моральної чи правової оцінки є суттєвим засобом впливу на самосвідомість людини. На підставі такої оцінки формується еталон вимог, котрі ставляться до поведінки людей в конкретній ситуації. Враховуючи ці вимоги, людина самостійно (але тільки-но на основі практики своїх стосунків з іншими суб'єктами!) набуває уявлення про особисту (власну) гідність.

Універсальною і, можна сказати, мінімально констатною гідністю людини є її антропна гідність. Йдеться про гідність, якою наділена кожна людина без винятку, безвідносно до її індивідуальних особливостей чи соціального статусу. В основу такої інтерпретації покладено так званий об'єктивістсько-антропологічний підхідно розуміння гідності людини1. Його втілено у тих міжнародно-правових положеннях, згідно з якими гідність людини є властивістю всіх членів людської сім'ї і всі люди є рівними у своїй гідності (про що йдеться, зокрема, у преамбулах до кожного з трьох актів, які складають Міжнародну хартію прав людини). Антропна гідність - це самоцінність людини як біосоціальної істоти - унікального родового суб'єкта, який уособлює найвищий рівень розвитку буття на Землі.

Така гідність людини, якраз з огляду на її антропну природу, є абсолютною, об'єктивно недоторканною, незайманою; вона не може якимось чином безпосередньо ушкоджуватись, не може бути об'єктом порушення. Тому навряд чи об'єктивістсько-антропологічний підхід можна безпосередньо пов'язати з правом людини на компенсацію моральної шкоди. Однак саме оцінка навіть такої гідності може принижуватись, зокрема, у разі, коли порушується будь-яке право людини. Тоді у цієї людини може виникати моральна шкода і, за певних умов, право на компенсацію останньої.

Ділова репутація – одне з нематеріальних благ. Представляє собою оцінку професійних якостей конкретної особи. Ділова репутація може бути притаманна кожному громадянину, в тому числі й тому, що займається підприємницькою діяльністю, а також будь-яка юридична особа: комерційна і некомерційна організація, державні і муніципальні підприємства, заклади та ін. [29, c. 235-236]

Розглянемо зміст складових поняття ділової репутації відповідно до норм права. Ділова репутація - це загальна думка про окрему особу, групу або колектив людей, що склалася на підставі оцінки якості продукції, роботи, вчинків, переваг і недоліків будь-якої особи. Поняття ділової репутації в законодавстві не встановлено, термін не має дефініцій, тому суб'єктивне розуміння ділової репутації може вплинути на його розширене трактування. У юридичній літературі окремі автори звертаються до визначення ділової репутації, але точного, адекватного визначення знайти неможливо.