Особливо небезпечні злочини проти громадської безпеки

Сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності регулюється статтею 256.

Об'єктивна сторона цього злочину виражається в двох формах: 1) заздалегідь не обіцяному сприянні учасникам злочинних організацій та укритті їх злочинної діяльності шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів; 2) заздалегідь не обіцяному вчиненні інших дій по створенню умов, які сприяють їх злочинній діяльності. Заздалегідь обіцяне вчинення цих дій утворить собою співучасть у злочині, передбаченому ст.255.

Сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності означає надання їм допомоги, підтримки, створення відповідних сприятливих умов для подальшого здійснення їх злочинної діяльності та її приховування.

Здійснення інших дій по створенню умов, які сприяють злочинній діяльності учасників злочинних організацій, означає підготовлення та забезпечення можливості злочинної діяльності учасників злочинних організацій. Якщо сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності здійснюється способом, який сам по собі має ознаки іншого складу злочину, вчинене підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів. Сприяння учасникам злочинних організацій їх злочинній діяльності та укриття винним здобутих учасниками злочинних організацій предметів, зберігання яких карається саме по собі, підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів (наприклад, зберігання вибухових речовин).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б оди з указаних дій. Для кваліфікації цього злочину як закінченого не має значення, чи вдалося винному сприяти учасникам злочинної організації та укрити їх злочинну діяльність. Досить встановити дія була направлена на здійснення вказаного сприяння.

Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом. Особа усвідомлює, що вона надає заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій та укриває їх злочинну діяльність, і бажає цього. Якщо ж здійснення цих дій було обіцяне до або під час вчинення злочину, тобто до моменту вчинення учасниками злочинної організації тяжкого чи особливо тяжкого злочину або до його закінчення, такі дії розглядаються як співучасть у вчиненні цього злочину у виді пособництва. При цьому, якщо особа більш або менш постійно, систематично сприяє злочинній діяльності учасників злочинної організації та укриває їх злочинну діяльність, то пособництво переростає в участь у злочинній організації. Тому про сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності можна говорити лише у разі заздалегідь не обіцяного, не постійного сприяння, а тимчасового разового зв'язку зі злочинною організацією (наприклад, приховування без попередньої домовленості майна, здобутого злочинною організацією шляхом вчинення нею тяжкого чи особливо тяжкого злочину).

Мотив і мета можуть бути різними і не є обов'язковими ознаками складу цього злочину.

Суб'єкт злочину: за ч. 1 ст. 256 — будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку, за ч. 2 цієї статті — тільки службова особа або особа, яка вчинила .злочин, передбачений ст. 256, повторно (див. ч. 1 ст. 32).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 256 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років; за ч. 2 ст. 256 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Особливим видом злочинної організації є банда, яка відрізняється від неї значно більшим ступенем небезпечності, озброєністю та низкою інших властивостей. Діяльність банди (бандитизм) становить зміст вже іншої статті КК – ст. 257.

Висновки по розділу 1

Отже, злочинна організація – це стійке ієрархічне об'єднання декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Мета злочинної організації – підготування і вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів з метою збагачення.

Кримінальне законодавство передбачає відповідальність за створення злочинної організації у ст. 255 у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 12 років.

При цьому якщо учасник злочинної організації, крім організатора та її керівника, звільняється від кримінальної відповідальності за участь в цій організації та за вчинення злочину, організованого нею, якщо він добровільно попередив органи про створення або існування злочинної організації та свою участь у ній і активно сприяв її розкриттю (ч.2 ст. 255).

У КК 2001 року знайшло відображення одне із принципових положень кримінального законодавство - вимога обов'язкової індивідуалізації Карного покарання осіб, що вчинили злочин, особливо це стосується злочинів, чинених у співучасті. У КК 1960 р. у с. 69 організатор банди прирівнювався до звичайного учасника банди і заслуговував того ж самого покарання, що було несправедливе. У ст. 255 КК 2001 р. цей недолік усунений. Судові органи, виконуючи дане положення закону, завжди зобов'язані встановлювати ступінь участі особи в банді й у чинених нею нападах, її значимість у даній злочинній організації; керівник же або організатор злочинної організації несе відповідальність не тільки за створення її, а і за всі злочини, вчинені злочинною організацією.

2. Бандитизм

2.1. Характеристика  бандитизму як кримінально-карного  діяння: історія розвитку

В історії Карного законодавства бандитизм розглядався як злочин державний, тобто один з особливо небезпечних злочинів, що зазіхають на основи державного керування в галузі охорони суспільної безпеки і правопорядку. Вперше про бандитизм говорилося як про злочин у Декреті СНК РСФСР від 20 липня 1918 р. «Про суд». Декретом ВЦІК від 20 червня 1919 р. «Про вилучення із загальної підсудності в місцевостях, оголошених на воєнному стані» бандитизм визначається як «участь у зграї, що скупчувались для убивств, розбою і грабежів, пособництво і приховування такої зграї». Згодом кримінальна відповідальність за бандитизм була передбачена в ст. 76 КК РСФСР, у якій бандитизм визначався як «організація й участь у бандах і організовуваних бандами розбійних нападах і пограбуваннях, нальотах на радянські і приватні установи й окремих громадян, зупинки потягів і руйнування залізничних колій, байдуже, чи супроводжувалися ці напади убивствами і пограбуваннями чи не супроводжувалися». Покарання за перелічені дії встановлювалася у вигляді розстрілу з конфіскацією всього майна. Зменшення покарання допускалося на термін не нижче 3 років позбавлення волі з суворою ізоляцією і конфіскацією майна тільки за наявності пом'якшувальних обставин. Пособництво банді і приховування її членів і банди в цілому, приховання добутого і слідів злочинної діяльності каралося нарівні з бандитизмом. Зменшення покарання допускалося на термін не нижче 2 років позбавлення волі зі строгою ізоляцією і конфіскацією майна. Таке надто надмірне трактування дозволяло караючим органам застосовувати максимальне покарання аж до розстрілу за діяння, що загрожують існуванню і нормальному функціонуванню нового суспільного ладу.

Кримінальний кодекс 1926 р. залишив норму про бандитизм без змін (ст. 59-3 КК). У 1927 р. було прийняте положення, що встановлювало кримінальну відповідальність за бандитизм у трохи зміненому вигляді. Ст. 59-3 КК 1926 р. придбала наступний вид: «бандитизм, тобто організація збройних банд і участь у них і в організовуваних ними нападах на радянські і приватні установи чи окремих громадян, зупинка потягів і руйнування залізничних колій і інших засобів повідомлень і зв'язку». Ця норма проіснувала без яких би то ні було змін аж до прийняття нового Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини 1958 р.

Слід зазначити, що на початку 30-х років у зв’язку з урбанізацією і ламкою патріархальних норм, з напливом у місто великих мас насильно викинутих із сіл під час розкуркулювання озлоблених людей, відбувся сплеск кримінальної злочинності: вбивств, розбоїв, грабежів, у тому числі бандитизму. З цим велась боротьба мірами адміністративного права (паспортний режим) і підсиленою жорсткістю кримінального права. Однак ці міри не досягли мети, і держава пішла на позасудові репресії. При управліннях міліції на рівні області були створені міліцейські “трійки” для розгляду справ рецидивістів, зв’язаних із злочинним середовищем (в основному скупників краденого і тримачів кубел). Справи розбирались у присутності обвинувачуваного і прокурора. “Трійки” розглядали до третини подібних справ. Застосовувані ними репресії були більшою мірою превентивними – вони не стільки карали індивідуального злочинця, скільки руйнували злочинне середовище, що не сумісно з нормами правової держави. Однак, цими заходами хвиля злочинності була збита в кілька разів3. Сильного удару за допомогою позасудових репресій було завдано організованій злочинності. Вона швидко формувалась у Росії на початку століття (до речі, крах Російської імперії у 1917 році частково був спричинений тим, що під час першої світової війни організована злочинність встановила контроль над цілими секторами господарства – зокрема, ринком металу, продуктовим - і стала диктувати свою волю державі), надалі була підірвана репресіями ВНК, а потім ожила в умовах НЕПа. Жорстокі міри 30-х років надовго паралізували її, що було особливо важливо під час війни. Убивство С.М. Кірова 1 грудня 1934 року було використано для того, щоб зробити більш жорстокими норми щодо злочинів, які відносились до державних, зокрема, бандитизму. Був встановлений особливий порядок судочинства по справах про “терористичні організації” – не більш 10 діб. Був усунений нагляд прокуратури за дотриманням законів. Скасовувалось оскарження вироку у касаційному порядку. Аналогічні норми стали діяти відносно обвинувачуваних у шкідництві і диверсіях. Створена у 1934 р. Особлива нарада при НКВС взагалі діяло поза процесуальних норм і не було суворо зв’язане нормами права. Такими заходами долалась тоді злочинність.

Оскільки в Карному законодавстві аж до прийняття Кримінального кодексу 1960 р. існувала аналогія, ст. 59-3 КК використовувалася в судовій практиці для жорсткості відповідальності і караності за діяння, що мають підвищений ступінь суспільної небезпеки, хоча і не є за своєю правовою природою бандитизмом. Наприклад, за аналогією зі ст. 59-3 КК Постановою президії Верховного суду від 4 серпня 1933 р. пропонувалося кваліфікувати систематично чинені організованими групами чи ворожими елементами крадіжки домашнього майна колгоспників, що знаходяться на польових роботах, навіть якщо ці злочини відбувалися неозброєними групами. Після колективізації сільського господарства і придушення опору селянства кримінальна відповідальність за бандитизм стала застосовуватися рідше, тому що карна злочинність була значною мірою подавлена.

Однак у воєнні і повоєнні роки широке трактування бандитизму знов взяло гору в правозастосовчій практиці. Про це свідчить хоча б той факт, що в системі НКВД і потім МГБ СРСР було створено головне керування по боротьбі з бандитизмом (ГУПБ). Найширша практика застосування цієї статті мала місце в боротьбі зі збройними формуваннями ОУН у Західній Україні і Прибалтиці.

КК 1960 р. у ст. 69 (УРСР), розміщеному у розділі І “Злочини проти держави”, §2 і ст. 77 (РСФСР) передбачив кримінальну відповідальність за бандитизм у редакції ст. 14 «Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини». У цій нормі бандитизм визначався як «організація збройних банд із метою нападу на державні, суспільні чи установи підприємства або на окремих облич, а дорівнює участь у таких бандах і в чинених ними нападах». Нова конструкція ст. 69 КК стала чіткішою в плані обмеження даного виду злочинної діяльності від інших організованих форм. У ній чітко обмовлялася мета, з якою створюється збройна банда для здійснення нападів, а не хуліганства чи крадіжки. Аналогія в новому карному законодавстві була скасована, і за ст.69 КК кваліфікувалися тільки ті діяння, що мали всі ознаки злочину, описаного в законі. Ст. 69 КК проіснувала в карному законодавстві практично без змін. У КК 2001 р. стаття щодо бандитизму увійшла у розділ Х “Злочини проти громадської безпеки”.

Як видно з характеристики історичного розвитку бандитизму, криміналізація складових його діянь із самого початку утворення радянської держави і до наших днів пояснювалася тим високим ступенем суспільної небезпеки, що у ньому полягала.

Спочатку бандитські дії були небезпечні не стільки тим, що реально вони виливалися в незаконне заволодіння майном, але насамперед тим, що на тлі протистояння значної частини суспільства новому суспільному і державному ладу і незгоди з проведеною соціальною політикою, вони були зайвим доказом нездатності нової держави побудувати нове суспільство й убезпечити його членів. Недарма в перші роки радянської влади цей злочин був оголошений державним, хоча така мета у диспозиції норми не укладалася, а сформульовані в ній дії за своїм характером виступали як стосовні до числа корисливих-насильницьких загальнокарних злочинів.

Із загасанням класової боротьби ці якості даного злочину вийшли на перший план, однак, за традицією бандитизм залишався в розділі про державні злочини.

Глибоке вивчення проблем організованості бандитизму дозволило виявити і закріпити в науці Карного права такі істотні ознаки бандитизму як стійкість, законспірований характер банди, залучення в неї значного числа осіб, включаючи службових, що полегшує вчинення злочинів, ретельне планування, наявність кола осіб, що вкривають банду і викрадене. Вітчизняний бандитизм зазнав значну еволюцію у своєму розвитку, поступово переродившись із контрреволюційного злочину, що зазіхав на основи державного устрою (радянську владу) в тяжкий, корисливо-насильницький злочин. В цьому генезисі полягала його первісна відмінність від аналогічного явища бандитизму у західних країнах. Згодом бандитизм переріс у організовану злочинність.

2.2. Сучасне  поняття бандитизму, його ознаки

2.2.1. Поняття банди

Нинішній бандитизм не зазіхає на основи державного і суспільного устрою, його підвалини, тому його не можна назвати державним злочином. Як показує вивчення судової практики останніх років, бандитизм завжди відбувається з метою незаконного заволодіння майном, чим заподіює шкоду суспільним відносинам, що виникають з приводу схоронності і нормального функціонування різних видів власності, плюс суспільним відносинам, спрямованим на охорону особистої фізичної недоторканості особи, її права на життя.

Законодавство дає таке визначення банди і бандитизму.

Відповідно до ст. 257 бандитизм - це організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі.

Бандою визнається стійка озброєна група із двох і більше осіб, які попередньо організувалися для вчинення нападів на підприємства, установи, організації будь-якої форми власності або окремих осіб.

Група визнається стійкою за наявності тісного зв'язку між особами, які постійно входять до її складу. Цей зв'язок дістає вияв в організованості (єдності намірів, загальних діях) для вчинення, як правило, декількох нападів. У деяких випадках бандою може бути визнана і така озброєна група осіб, яка організувалася для вчинення одного тяжкого злочину. Це можливо, наприклад, тоді, коли груповий збройний напад було вчинено за попередньо розробленим учасниками групи планом з розподілом ролей, на особливо важливий об'єкт (банк, літак тощо).

Організація озброєної банди — це об'єднання зусиль двох і більше осіб у стійку озброєну групу чи керівництво її учасниками. Дії, пов'язані з організацією банди, полягають у вербуванні учасників, підшуканні зброї, визначенні, хоча б у загальних рисах, планів вчинення нападу тощо. "У тих випадках, коли спрямовані на створення банди дії були вчасно припинені правоохоронними органами або вона не була створена з інших незалежних від волі організаторів причин, вчинене слід кваліфікувати як замах на організацію банди"4.