ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ ТА ЇЇ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ В УКРАЇНИ

- свідчення свідків та інші докази.

Відшкодування шкоди  потерпілому складається з:

- виплати втраченого заробітку (або його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності;

- виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам сім’ї та утриманцям померлого);

- компенсації витрат на медичну та соціальну допомогу (посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо).

За наявності факту  моральної шкоди потерпілому  відшкодовується також і моральна шкода.

Ступінь втрати працездатності визначається медико-соціальною експертною комісією (МСЕК) у відсотках до професійної  працездатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров’я. МСЕК встановлює обмеження рівня життєдіяльності потерпілого, причину, час настання та групу інвалідності в зв’язку з ушкодженням здоров’я, а також визначає необхідні види медичної та соціальної допомоги.

У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди (отримання частини втраченого заробітку) мають особи, які знаходилися на утриманні потерпілого або мали до дня його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Відповідно до чинного законодавства утриманцями є: діти, котрі не досягли 18 років, і діти-вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти - до закінчення навчання, але не більш ніж до досягнення ними 23 років; дружина - старша за 55 років, чоловік - старший за 60 років; члени сім’ї - інваліди на час інвалідності; один з батьків або дружина (чоловік) померлого або інший член сім’ї, якщо він не працює і доглядає за дітьми, братами, сестрами або онуками померлого, які не досягли віку 18 років.

Розмір відшкодування втраченого заробітку встановлюється у відповідності до ступеня втрати професійної працездатності й середньомісячного заробітку, який працівник мав до ушкодження здоров’я. Розмір середнього заробітку визначається за 12 місяців, що передували ушкодженню здоров’я. До заробітку для обчислення розміру відшкодування включаються всі види заробітної плати, на яку нараховуються внески на соціальне страхування.

Утрачений заробіток (або  відповідна його частина) відшкодовується  працівникові власником у повному розмірі незалежно від одержуваної потерпілим пенсії та інших доходів, якщо відшкодування провадиться за період після введення в дію Закону України “Про охорону праці” (з 24 листопада 1992 р.), а за попередній період - відповідно до чинного на той час законодавства - з урахуванням розміру пенсії та інших доходів (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України №6 від 27 березня 1992 р. “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” Обчислений розмір втраченого заробітку або відповідна його частина залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності корегуванню в бік зменшення не підлягає.

Розмір одноразової  допомоги потерпілому встановлюється колективним договором (угодою, трудовим договором). При стійкій втраті працездатності, яка визначається МСЕК, розмір допомоги повинен бути не меншим суми, визначеної з розрахунку середньомісячного заробітку потерпілого за кожний відсоток втрати ним професійної працездатності.

У разі смерті потерпілого  розмір одноразової допомоги його сім’ї повинен бути не меншим 5-річного заробітку і, крім того, не меншим 1-річного заробітку на кожного утриманця, померлого, а також на його дитину, яка народилася після його смерті.

Якщо комісією з розслідування  нещасного випадку встановлений факт невиконання потерпілим вимог нормативних актів про охорону праці, розмір одноразової допомоги може бути зменшений у порядку, який визначається трудовим колективом за поданням власника та профспілкового комітету підприємства, але не більш як на 50%. Факт наявності вини потерпілого встановлюється комісією з розслідування.

Згідно зі ст. 12 Закону України “Про охорону праці” відшкодування моральної шкоди провадиться власником, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв’язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Під моральною втратою потерпілого розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що спричинило погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інші негативні наслідки морального характеру.

Відшкодування моральної  шкоди можливе без втрати потерпілим працездатності.

Моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого або висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на основі домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого); рішення комісії з трудових спорів або рішення суду. Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян незалежно від інших будь-яких виплат (п.11 Правил в редакції постанови Кабінету Міністрів України №1100 від 3 жовтня 1997 р.) [46].

Власник відшкодовує  потерпілому витрати на медичну  і соціальну допомогу (додаткове  харчування, придбання ліків, спеціальний  медичний і звичайний догляд, побутове обслуговування, протезування, санаторно-курортне лікування, придбання спеціальних засобів пересування тощо). При визначенні розміру витрат на медичну і соціальну допомогу ступінь вини потерпілого не враховується. Потреба в таких виплатах визначається висновками МСЕК.

Розмір витрат на догляд за потерпілим визначається МСЕК і  не може бути меншим ніж 1,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян - на спеціальний медичний догляд (масаж, уколи тощо); 1 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян - на звичайний догляд; 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян - на побутовий догляд (прибирання кімнати, прання білизни тощо). У разі смерті потерпілого від нещасного випадку витрати на його похорони несе власник. Виплата суми відшкодування шкоди проводиться власником, з вини якого настало ушкодження здоров’я внаслідок нещасного випадку, професійного захворювання.

При виїзді потерпілого  або осіб, що мають право на відшкодування  шкоди, на постійне місце проживання за межі України, встановлені суми переказуються  власником за їхньою адресою в  порядку, передбаченому міжнародними угодами.

Власник зобов’язаний розглянути заяву про відшкодування шкоди й ухвалити відповідне рішення протягом 10 днів. Рішення оформляється наказом (розпорядженням) власника, копія якого вручається протягом 10 днів зацікавленим особам.

Спори між потерпілим або іншими зацікавленими особами і власником про право на відшкодування шкоди розглядаються в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів (КТС, суд).

Матеріальна відповідальність власника або уповноваженого ним органу при порушенні обов’язків щодо видачі працівникові документів про його працю і заробітну плату.

Потрібно відмітити, що питання матеріальної відповідальності за ушкодження здоров’я працівника врегульовано чинним трудовим законодавством, у той час як інші випадки матеріальної відповідальності власника або уповноваженого ним органу значною мірою потребують регламентації нормами трудового законодавства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО  РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ 

В УКРАЇНІ

Наша реальність є  дзеркальним відображенням недоліків законодавчої бази, а також недостатньої вимогливості до її виконання. Є регіони, де рівень організації роботи з питань безпечної життєдіяльності дуже низький, серед факторів виробничого травматизму не останнє місце займають різноманітні порушення вимог нормативних актів про охорону праці. Звичайно стан охорони праці багато в чому пов’язаний із соціально-економічною ситуацією в країні, але все ж таки існують і проблеми законодавства про охорону праці та його дії.

Закон “Про охорону праці” регламентує правову основу охорони праці, законодавчо забезпечує досить високий рівень прав і гарантій працівникам. Вперше працівникам було надано право відмовитися від роботи (ст. 7 Закону), якщо на виробництві існує небезпека для його життя і здоров’я. Розширено права працівників у соціальних гарантіях щодо відшкодування шкоди у випадку ушкодження їхнього здоров’я До позитивного можна віднести і закріплені за державою функції управління охороною праці.

За переорієнтації системи  економічних взаємовідносин на ринкові це було необхідним і своєчасним. Але суть проблеми закладена не тільки у законодавчій регламентації високих гарантій прав громадян на охорону праці, а й у їх реальному забезпеченні. А це виявилось значно складніше, ніж формування правової основи охорони праці. Причиною стала економічна криза, тобто різке погіршення економічних умов для забезпечення законодавчо передбачених прав і гарантій, і не прогнозованість наслідків їх реалізації. Так, ст. 17 про управління охороною праці на виробництві, в якій йдеться про те, що власник зобов’язаний створити необхідні умови праці, не відображає особливостей контрактної форми найму працівників. Невдалою вважаємо функцію управління охороною праці на рівні виробництва, тому що Закон не містить вимог щодо обліку, аналізу та оцінки, а також планування роботи з охорони праці.

Функція планування взагалі  не відображена у Законі, а на рівні підприємства, де ці питання  вирішуються практично, вона визначена тільки комплексними заходами. Під час аналізу одного з напрямів цього питання стало очевидним, що стара система планування зруйнована, а нова просто відсутня. А власник зобов’язаний організувати облік показників стану умов і безпеки праці, ведення обліку з питань охорони праці та оцінки відповідних показників, забезпечувати поточне і перспективне планування діяльності з охорони праці, вести за участі профспілок розробку і реалізацію програм комплексних заходів щодо покращання безпеки та гігієни праці, сприяти розробці планів робіт служби охорони праці та керівників структурних підрозділів підприємств, контролювати їх виконання. Зобов’язаний, але дуже часто не робить і саме через вищевказані причини. Аналіз ефективності регіонального управління свідчить про необхідність його вдосконалення.

Перш за все складність цього питання полягає в тому, що відсутня скоординованість законодавства про охорону праці з іншими законодавчими актами України. Так, у діяльності Кабінету Міністрів України, яка регламентується Конституцією України та іншими законами, ніде не зафіксовано компетенцію Кабінету Міністрів у галузі охорони праці. Стаття 38 Закону “Про охорону праці” повністю присвячена регламентації діяльності Кабінету Міністрів у галузі охорони праці. Необхідно забезпечити координацію цього положення з іншими законодавчими документами України. Планується внесення змін до Закону “Про місцеве самоврядування”[10], де питання охорони праці взагалі не враховані.

Якщо врахувати статті 116 і 119 Конституції України, згідно з якими Кабінет Міністрів  забезпечує проведення політики у сфері праці (ст. 116), а місцеві органи забезпечують її виконання (ст. 119), то, на наш погляд, ст. 38 Закону “Про охорону праці” вимагає корекції у частині підвищення ефективності управління охороною праці на державному рівні, реалізації законодавства про охорону праці, про колективні договори та угоди, тобто до компетенції Кабінету Міністрів повинні входити питання забезпечення прав та гарантій законодавства про охорону праці. Необхідно конкретизувати питання забезпечення розробки і функціонування державної системи управління охороною праці.

Для розробки і реалізації цілісної системи державного управління охороною праці при Кабінеті Міністрів було створено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення. Практика її діяльності свідчить про необхідність законодавчої регламентації її роботи, більш чіткого визначенням повноважень. Рада повинна формувати політику з питань безпечної життєдіяльності населення, організовувати діяльність щодо виявлення соціальних, економічних та інших факторів, що впливають на безпечну життєдіяльність населення, розробляти концепцію безпечної життєдіяльності з урахуванням фактичного стану рівня безпеки, організовувати діяльність міністерств, відомств та місцевих органів виконавчої влади з цих питань. Зараз ми маємо безсистемні рішення з того або іншого питання, в основному такого, яке вимагає нагального вирішення, що також не кращим чином впливає на організацію нашої роботи.

Потрібна переробка  статті 41 Закону. Вважаю, що за змістом вона повинна мати такі напрями, як реалізація прав і гарантій законодавства про охорону праці, реалізація державної політики у галузі охорони праці, розробка та функціонування регіональної системи управління охороною праці і безпечної життєдіяльності, розробка та реалізація програм з питань покращання умов і безпеки праці та життєдіяльності населення, формування регіональних угод, створення і функціонування на регіональному рівні рад з безпечної життєдіяльності. Відсутність їх у статті дає змогу деяким органам виконавчої влади уникати цих важливих напрямів у роботі, що, звичайно, знижує її ефективність. Не зайвим було б включити сюди і створення навчально-методичних центрів, кабінетів охорони праці, навчання населення, професійну підготовку і підвищення кваліфікації працівників з 
охорони праці та перевірку знань щодо управління охороною праці керівниками, спеціалістами державних адміністрацій і виконкомів, контроль за додержанням керівниками підприємств умов контрактів з питань охорони праці, соціальним захистом працівників, зайнятих на роботах з важкими і шкідливими умовами праці, а також якість проведення атестації робочих місць, контроль за впровадженням регіональних систем охорони праці, науково-методичну допомогу підприємствам регіону з питань охорони праці і безпечної життєдіяльності, становлення і розвиток соціального партнерства з питань охорони праці.