Передумови третього поділу Польщі та повна ліквідація Речі Посполитої

Зміст

 

Вступ

Розділ 1. Передумови, причини та здійснення першого поділу Речі Посполитої

1.1 Внутрішні та зовнішні  причини економічного та політичного  занепаду Польщі

1.2 Спроби запровадження  державних реформ у 1760-х роках

1.3 Перший поділ Речі  Посполитої, як наслідок російсько-прусської

політики втручання

Розділ 2. Політична ситуація в 1770-х – 1780-х роках. Другий поділ Польщі

2.1 Намагання здійснити  реформи сеймів 1770-1780 років, всупереч  волі російської імперії

2.2 Стан земель окупованих  Австрією, Росією та Пруссією

2.3 Проголошення Конституції 3 травня 1791 року, як спроби порятунку  польської державності

2.4 Другий поділ Речі  Посполитої

Розділ 3. Передумови третього поділу Польщі та повна ліквідація Речі Посполитої

3.1 Передумови, причини, характер, рушійні сили та хід національно-визвольного  руху польського народу за  відновлення державності

3.2 Здійснення третього  поділу Польщі

Висновки

Використана література

 

 

Вступ

 

Важливою подією кінця XVIII століття у Східній Європі було припинення існування Речі Посполитої, як самостійної держави. У сторіччя Просвітництва, внаслідок трьох поділів Польщі між абсолютистськими державами Пруссією, Австрією і Росією, Польська держава зникла з політичної карти Європи.

Три поділи Речі Посполитої становлять найдовершеніші приклади політичної агресії, якими може пишатися європейська історія. Здійснені насильницькими методами і поетапно – 1773, 1793 і 1795р. -, вони поділили багатства країни, близької за розмірами до Франції.

Питання поділів – складний історичний феномен, передумови, причини, хід та наслідки якого у багато чому залишаються невирішеними чи недостатньо вирішеними. Це зумовлює необхідність досліджувати дану проблему.

Актуальність теми визначається проблемою фактологічного вивчення та концепційного осмислення історії Польщі другої половини XVIII століття.

Предметом дослідження є корені, передумови, мотивація, механізми, процес та наслідки здійснення поділів Речі Посполитої, тобто ліквідація польської державності внаслідок трьох поділів Польщі.

Виходячи з актуальності даного дослідження, можна висловити мету дослідження: здійснення комплексного аналізу всіх поділів Речі Посполитої, як процесу політичного та територіального розчленування держави.

Наявність поставленої мети дослідження дозволяє визначити завдання дослідження, які включають такі складові:

- простежити процес економічного  та політичного занепаду Польщі;

- визначити передумови  та причини поділів Речі посполитої;

- показати зміст і методи  проведення трьох поділів Польської  держави;

- дослідити роль абсолютистських  держав – Росії, Пруссії та  Австрії – в процесі повної  ліквідації польської державності.

Дана робота має практичну і теоретичну значимість. Дослідження в теоретичному плані містить узагальнення праць радянських, вітчизняних та іноземних істориків.

Серед польських дослідників виділявся Фелікс Лойко (1717-1779). Він з 1772 за наказом короля розпочав вивчення політично-правового питання першого поділу. В 1773 р. Він видав трактат „Відомості про Галичину і Владимир”, в якому доказував, що австрійські королі ніколи не володіли російськими землями.

Представниками шляхетської історіографії були Г. Коллонтай та С. Сташиц - прибічники ліквідації „ліберум вето” в сеймі, введення спадкової королівської влади, ліквідації кріпацтва.

Гуго Коллонтай у книзі „Про встановлення і занепад польської Конституції 3 травня 1791” (1793) аналізував положення Речі Посполитої, головною провиною поділів Польщі називав держав-сусідів, які напали на країну в період коли вона лише почала відроджуватись після послаблення, викликаного недосконалістю державного ладу, свавіллям магнатів та слабкістю королівської влади.

Адам Нарушевич (1733-1796) за наказом Августа Станіслава готував працю по історії Польщі. Для підготовки цієї книги він створив штат архівістів та копіювальників, завданням яких був збір, обробка та перепис документів. Це дозволило йому створити 230 томів „папок Нарушевича”, якими користуються численні покоління польських істориків.

 

 

Розділ I. Передумови, причини та здійснення першого поділу Речі Посполитої

 

1.1 Внутрішні та зовнішні  причини економічного та політичного  занепаду Польщі

 

У 18 ст. закінчується „золотий вік” Польщі , вона стає дедалі слабкішою доки на прикінці 18 століття, зовсім не зникає з політичної карти Європи в результаті трьох політичних поділів між Росією, Пруссією та Австрією.

Але чому доволі сильна держава зникла з політичної карти кінця 18 ст.? Які причини та передумови цієї трагедії ?

В історичній науці зявляються підходи дослідників до епохи поділів, як вихідного пункту „польського питання” – складного історичного феномена, природа, причини і наслідки якого в багато чому залишаються невідомими чи недостатньо вивченими. Справа в тому, що при високому ступені досліджені фактичного боку проблеми дискусії навколо ряду суттєвих, принципових, концнптуальних питань, що стосуються поділів, продовжуються.

Історики давно ведуть суперечки про те, які чинники – внутрішні чи зовнішні більше сприяли виникненню критичної ситуації у Польщі. Розглянувши оцінки та точки зору вітчизняних і закордонних дослідників можна виділити наступні проблемні блоки:

- Співвідношення внутрішніх (анахронізм державно-політичного  ладу Речі Посполитої) і зовнішніх (політика сусідніх держав - Пруссії, Австрії, Росії) факторів в поділах, а потім і знищенні в 1795 р. Польської  держави.

- Значна частина вітчизняних (Н.І. Костомаров, Н.Д. Чечулін,

Ф.Ф. Мартес, з сучасних – Г.А. Санін) дослідників пов’язують [падіння Польщі] головним чином з глибокою та тривалою кризою, внутрішнім розкладом польського державного ладу, всевладністю та корисливістю шляхти, використаннями сусідами Речі Посполитої, в першу чергу Пруссією та Австрією, а також Росією, для територіальних здобутків за її рахунок.

Подібної точки зору дотритримуються провідні німецькі (К. Шльоцер, Є. Герман), частина польських („краківська школа”) дослідників, що покладали основну відповідальність за поділи на Катерину ІІ. З іншого боку, чимало послідовників було і залишається у великого австрійського історика А. Беєра, котрий пов’язує причини поділів з „повним розкладом європейської системи держав в другій половині 18 ст. і обумовленою цим бездіяльністю держав” [18.153-154]. Широку підтримку має теорія „змови проти Польщі”, котру розвивав ряд французьких та польських, в тому числі сучасних, авторів. Наприклад, робота Т. Цегельського та Л. Кондзедя „ Поділи Польщі. 1772-1793 -1795” (Варшава, 1990).

Не менш широке різноманіття думок спостерігається і що до іншим базовим аспектів проблематики поділів:

- Чи є поділи аномальним явищем в контексті загальної логіки розвитку міжнародних стосунків в Європі в епоху пізнього абсолютизму, чи ми маємо справу з закономірним результатом загальних тенденцій ?

- Чи потрібно розглядати поділи 1772, 1793 і 1795 років як фази єдиного процесу („теорія змови”), коли кожен з них обумовлений своїми причинами ?

- І на решті: яка міра відповідальності кожної з держав – учасниць поділів?

Зайвим є казати, що саме це останнє запитання і в минулому, і тепер в найбільше потрапляє у резонанс політичних коньюнктур, під впливам яких дослідники політики поділів намагались і намагаються зняти відповідальність зі своєї країни, не нехтуючи, однак, можливості „по моралізувати” про її партнерів.

Більшість російських істориків вважають основним архітектором поділів прусського короля Фрідріха ІІ, розглядаючи роль Росії, як вимушену обставинами російсько-турецької війни 1768-1774 р. , для успішного закінчення якої необхідно нейтралізувати відкриту протидію Австрії та приховану – Пруссії. Катерині виказувався чи не єдиний дорікання – у посиленні Пруссії та передачі української Галичини Австрії. Проти течії змогли йти тоді лише революційні демократи – М. Бакунін і А. Герцен, які закликали повернути незалежність Польщі, поділеної „між однією німкою та двома німцями”[8.754-755].

На перший погляд подібні висновки виглядають доволі виваженими, особливо враховуючи визнання колективної відповідальності царизму за „несправедливий акт” що до Польщі. Якщо ж вникнути глибше, то пошук „головного лиходія” чи виділення якого-небудь фактора з комплексу причин, що обумовили поділи, не просто відводить від об’єктивного погляду на бурхливу та суперечливу історію міжнародних відносин у Європі в другій половині 18 ст. Ми маємо справу з типологічно невірним підходом, оскільки оцінка історичних подій двохсотлітньої давнини на основі реалій і моральних постулатів пізнішого часу надто часто стає підгрунтям для політизованих спекуляцій, що не мають нічого спільного з осягненням історичного досвіду. Зрозуміти логіку багатомірного процесу поділів Польщі – це й означає відплатити за заслугами його учасникам.

Існують різні погляди на причини трагедії Польщі:

Одна група польських істориків („песимісти”) бачить їх у військовій, політичній та дипломатичній слабкості Речі Посполитої, друга – („оптимісти”) – в сприятливому для Польщі співвідношенні сил європейських держав та її стосунках з Росією і Пруссією. Час від часу робляться спроби нестандартно поглянути на проблему поділів. Однак основні стереотипи, що склалися ще в кінці 18 ст. – на початку 19 ст. , під впливом спочатку французької, трохи пізніше німецької та австрійської, польської, російської історичних шкіл, особливих змін не зазнали.

На сучасному етапі розвитку виділяється досить велика група істориків, які вказують, насамперед, на внутрішню причину поділів Речі Посполитої. Вони переконують, що саме польська нація, її відповідальні громадські та державні діячі не зробили нічого, щоб завчасно запобігти занепаду Польщі. Вони, навпаки, доклали всіх зусиль, щоб підготувати загибель держави власними руками. Не німці, не українці, не росіяни, ніякий інший справжній чи вигаданий ворог Польщі й поляків не знищив польської держави [9.362].

Ця група істориків вважає, що до історії давньої Польщі можна підходити по різному. Але негідний назватися істориком той, хто піддає сумніву: що всі три поділи Польщі у ІІ пол. 18 ст. не спричинили ні Пруссія, ні Австрія, ні Московщина, а лише – внутрішній польський суспільно-державний розклад. Цей розклад відомий під коротким іменем шляхетщини, байдуже чи під шляхетщиною вважатимуть поганий державний устрій і суспільну структуру тодішньої Польщі (вільна елекція, привілеї шляхти, кастовість і панщина, погане законодавство і брак судово-карної екзекутиви) чи повний занепад звичаїв, про які вже Баторій казав у своєму універсалі, вказуючи, що „ замість звичаїв прийшли страшні злочини”. [20.444]

Була створена формула „Польща стоїть безладдям” („Польска нєржондем ста”), за якою мірою прикмет польського народу є його вади, а слабкість – мірою його сили. Очевидно, що така парадоксальна думка не витримує критики: анархія історичної Польщі могла втримуватися лише так довго, як довго сусідні держави були слабкими, коли ж держави-сусіди посилили свій вплив – вона мусила потягнути за собою занепад держави.

Історики-прибічники такої теорії вваажають, що ні Катерина, ні Фрідріх, ані Йосиф не були винні, лише Браніцькі, Ржевуські, Чарторийські, Огінські з запроданцем Станіславом Августом. Але й вони не виринули в період поділів Польщі, як „deus ex machina”: вони мали своїх гідних попередників у постатях Я. Радивила, у власній „фамільній традиції”, на якій складалася ментальність та діяльність поколінь. Саме шляхта визначала напрямок подій, вона витиснула страхітливу печатку на переросподільній історії Польщі.

Виходячи з усього вище сказаного, видається, що незаангажовані, об’єктивні оцінки поділів можливі лише за умови системного підходу, що передбачає їх розгляд в рамках еволюції міжнародних відносин в Європі, що прослідковувалася протягом доволі тривалого періоду. Це дає можливість не лише виявити ретроспективні джерела цього процесу, але й взятя до уваги подальший розвиток, що породило його тенденції. Такі спроби робилися, як раніше (французьким істориком А. Сорелем, російським – В. О. Ключевським), так і в останні роки – німецькими дослідниками М. Г. Мюллером і М. Шульце-Весселем, російським Інститутом слов’янознавства, що видав збірник „Польща і Європа в 18 ст. Міжнародні та внутрішні фактори поділів Речі Посполитої” (М. , 2000) [13.320]. Сьогодні, після кардинальної зміни геополітичної ситуації в Європі та світі, подібний підхід є особливо перспективним.

Не вступаючи в спеціальні дискусії, можна з упевненістю твердити, що відокремлено ні зовнішні, ні внутрішні чинники не призвели б до падіння польської державності. Катастрофічні наслідки були зумлвлені дією одночасно, як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Сказане повністю підтверджується обставинами, в яких проходили поділи польських земель між сусідніми державами.

 

1.2 Спроби запровадження  державних реформ в 1760-х роках

 

Провідна роль магнатів та шляхти в польській історії є загальновідомою Вони блокували серйозні нововведення та робили неможливим курс на реформи. Польські монархи вже з середини 16 ст. не мали достатньої для проведення змін влади. Про буржуазію в тогочасній Польщі говорити не доводиться – польські міста не відіграли значної ролі в історії країни того часу.

На час безкоролів’я, після смерті Августа ІІІ припадають перші спроби проведення державних реформ у Речі Посполитій. Вони були пов’язані з родом Чарторийських, очолюваний, як і раніше, руським воєводою Августом Олександром Чарторийським. Навколо цього політичного угрупування згуртувалися ті, хто вважав, що країну можна врятувати від загибелі, до якої вона прямувала, шляхом внесення в її державний устрій змін, але таких, які б не порушували його фундаментальних засад. У своєму намірі здійснити реформи Фамілія спиралася на підтримку російського уряду.