Передумови третього поділу Польщі та повна ліквідація Речі Посполитої

Франція, щоб зберегти свій вплив у Польщі, спровокувала напад Туреччини на Росію. Російські війська розбили турків і просувалися за Дунай, Здавалося, що Катерина ІІ зможе прибрати під свою владу усю Польщу і здійснити мрію Івана IV, який хотів посісти польський трон.

Поява російських військ на українському Правобережжі сприяла розгортанню тут гайдамацько-селянського руху, який вибухнув на півдні Київського воєводства у другій половині травня 1768 р. і прокотився по цьому та інших українських воєводствах. Серед українського народу цей рух отримав назву Коліївщини. Повстання 1768-1769 р. р. очолене Іваном Гонтою та Максимом Залізняком охопило більшу частину Правобережної України. Повсталі знищували шляхту, в тому числі конфедератську, католицьке духівництво, орендарів, лихварів, євреїв. Польський уряд звернувся до Катерини ІІ із закликом якнайшвидше кинути свої війська на придушення повстання. Царський уряд, боячись вибуху подібного повстання в інших українських землях, які перебували в складі Російської імперії, а також виникнення ускладнень у своїй політиці Речі Посполитій, допоміг польським урядовим загонам у липні – червні придушити Коліївщину.

Боротьба Барських конфедератів, з огляду на присутність російських військ у Речі Посполитій, затихала. 20 червня вони втратили Бар (його взяли польський і російський генерали Францішек Ксаверій Браницький і Петро Апраксін) й змушені були припинити боротьбу. Активніші з них виїхали в турецькі володіння і в Молдавію. Проте боротьба спалахнула з новою силою після того, як Османська імперія в жовтні 1768 р. оголосила війну Росії, і остання перекинула свої військові загони з Речі Посполитої на південь, на турецький театр воєнних дій. Конфедератів підтримувала Туреччина (тим, що воювала з Росією та морально) і Франція (фінансовими засобами і військовими спеціалістами); до них тривалий час лояльно ставилася Австрія (у Словаччині, яка їй належала, відкрито діяв керівний орган конфедерації – Генеральність). У той час на чолі конфедерації стояли брати Красінські – Міхал (у жовтні 1770 р. обраний її маршалком) і кам’янецький єпископ Адам. Згодом, як керівник конфедерації, прославився Казімєш Пуласький. В червні 1770 р. в Польщу для боротьби з Барською конфедерацією був введений додатковий контингент російських військ. Це відбулося тоді, коли Волконський знаходився в Карлсбаді на водах. Бенуа в березні 1770 р. доповідав Фрідріху ІІ:„ Волконський тієї думки, що потрібно вивести російські війська з Польщі і залишити поляків на одинці, а якщо вони порушать Олівський мир, тобто заборонять дисидентам вільну відправу їх релігії, то Росія і Пруссія повині відібрати в них найближчі провінції і дозволити австрійцям зробити те саме”. [18.170]

У загонах конфедератів в різних частинах Речі Посполитої впродовж всього періоду їхньої боротьби побувало на загал до 200 тис. вояків. Загони і надалі залишалися переважно кіннотними, часто слабо організованими, без належної взаємодії відчутним був брак піхоти і зброї. До всього цього додалися незгоди в керівництві руху. Через це конфедератські збройні сили не мали належної боєздатності і були приреченні на виснажливу, але мало успішну партизанську боротьбу. За політичними цілями конфедератський рух був шляхетським, хоча принаймні дві третини його військового складу становили вихідці з низів; у ньому були задіяні навіть загони, а серед командирів зустрічалися й міщани.

Загалом, період з 1768 по 1769 роки охоплює громадянську війну та російське вторгнення. Не зважаючи на всі зусилля генерала Дюмурьє, посланого Францією очолити збройні сили конфедерації, рух польської шляхти був розгромлений.

Даремно Станіслав Август намагався порозумітися з конфедератами, щоб тим самим послабити свою залежність від Петербурга. Засліпленні ненавистю до короля, вони відмовилися вести з ним переговори і, заохоченні Францією, 22 жовтня 1770 року проголосили його детронізацію, що стало їхньою великою помилкою, як і невдала спроба 3 листопада 1771 року полонити короля у Варшаві. [12.434]

Розпочалася агонія руху. Змучена поразками й зневірена у ньому шляхта поверталася додому. Не змінили ситуації опанування Вавеля конфедератами під керівництвом французьких офіцерів на початку 1772р. (у середині квітня того ж року його здобув російський загін під командуванням Олександра Суворова) й успішна оборона Лянцкорони (до 8 червня 1772 року), Тиньца, що під Краковом (на початку липня) і Ченстохови (до 18 серпня). У серпні 1772 р. Барська конфедерація остаточно зазнала поразки. Конфедерати продемонстрували рицарський героїзм. Багато тисяч, конфедератів загинуло, головним чином, у воєнних діях проти російських військ. Понад 10 тис. їх потрапило до Сибіру.

Політичні результати конфедерації були сумні. Вона гальмувала проведення державних реформ, посилила позиції тих правлячих кіл Росії, які були переконані, що Річ Посполиту потрібно ліквідувати як державу якщо не відразу, то поетапно. Маєтки багатьох конфедератів були конфісковані. Частина їх керівництва опинилася в еміграції. До неї належав, зокрема, К. Пуласький, який у війні американських штатів за незалежність прославився як генерал артилерії перемогою в битві під Чар стоном у травні 1779 р. ; смерть спіткала його в жовтні того ж року під Саванною.

1.3 Перший поділ Речі  Посполитої, як наслідок російсько-прусської  політики втручання

З початком 70-х років 18 ст. постає питання поділу Польщі. Механізм поділів опирався на два прості міркування: по – перше, була потрібна російська інтервенційна армія для придушення польського реформістського руху; по – друге, російський наступ на Річ Посполиту становив загрозу для решти сусідів Пруссії та Австрії.

Надто Пруссії, яка після виснаженої Семилітньої війни аж ніяк не мала змоги починати ще одну війну проти Росії. Натомість з’явилася думка, що прусські та австрійські інтереси можна найкраще захистити, погодившись на російські дії в Польщі в обмін на територіальне відшкодування. Отже, за загальною згодою сусідів, безоборонній Речі Посполитій судилося бути ареною, де російська потуга розчавить польських реформаторів, платою за цю операцію мали стати великі клапті польської території. А найгірше те, що Річ Посполита мусила мовчки слухати, як її кати розповідали світові про свої великодушні мирні наміри.

Під впливом зазначених кіл Катерина ІІ дала згоду на частковий поділ Речі Посполитої, до якого її впродовж декількох років штовхав Фрідріх ІІ. Фрідріх ІІ (1712 – 1786) король Пруссії, син Фрідріха – Вільгельма. Це був видатний організатор та полководець. При ньому прусська армія нараховувала майже 200 тис. чоловік (переважна більшість кріпосних рекрутів) і трималася на „палковій” дисципліні. Солдат повинен був „боятися палки капрала більше, ніж кулі ворога”. Ідея поділу Польщі вже давно заволоділа Фрідріхом ІІ. До часу написання заповіту 1768 р. вона вже, як видно кінцево сформулювалася. Він писав: „Наші кордони з Польщею дають нам можливості проникати в це королівство. Кожен, хто буде володіти гирлом Вісли І Данцигом, буде більшим правителем Цієї держави, ніж король, котрий нею править”.

Можна гадати, що Фрідріх ІІ таким чином хотів підкорити собі Польщу, залишивши Росії лише територію сучасної Білорусії. Гіпертрофірований страх перед Росією у нього все ж таки був, оскільки В цьому заповіті він писав, що „є лише один спосіб зупинити експансію Росії, залишивши цей суворий народ в його давньому „логові”. Тоді ж Фрідріх ІІ і почав діяти. В 1764 р. він заключив з Катериною ІІ таємний договір, за яким обидві держави зобов’язувалися силою зброї сприяти збереженню польської конституції від усіх спроб реформ. Така політика давала надію обом сторонам встановити контроль над польськими справами. Але прусський король переживав, що Росія стане сильнішою і чекав свого часу, котрий настав, коли Росія загрузла в ще одній війні з Османською імперією, і не маючи сил вторгнутись в Польщу, погодилась на варіант поділу запропонований Пруссією.

Депешею прусському послу Сольмсу від 2 лютого 1769 р. Фрідріх ІІ вперше виклав ідею троїстого поділу Польщі, приписавши її графу Лінару, який був на початку 50-х років датським послом в Петербурзі. В депеші говорилося: „Граф Лінар мав доволі хоробру думку з’єднати на користь Росії інтереси всіх держав і разом дати справам Європи інший хід. Він хоче, щоб Росія запропонувала віденському двору за його співпрацю проти турків Леопольд (Лемберг), Ципс, а нам Польську Пруссію з Вармією і право захищати Данцигу, а Росія, щоб нагородити себе за військові витрати, захопила би таку частину Польщі, яку захотіла б. Тоді заздрість між Пруссією та Австрією зникла б і вони допомагали б Росії проти турків”. Перед розмовою з Паніним, Сольмс, який передбачав собі його хід думок, попереджував Фрідріха ІІ, що „ в Петербурзі не дуже довіряють Австрії і гадають, що якщо в Відні передбачають такий проект, то ним скористаються лише для того, щоб кинути тінь на усі попередні дії імператриці, і стануть пояснювати їх як давно складений план поділу Польщі”.

Доля Польщі віднині вирішувалася вже не в Варшаві. В кінці травня 1771 р. , коли Сальдерн, що поділяв погляди Паніна про необхідність для Росії діяти в Польщі власними силами, звинуватив прусського посла Бенуа в інтригах проти Росії, той відповів йому словами: „ Я добре знаю, що ви товариш мого короля; заради Бога, зробимо так, щоб він зміг би отримати значну частину Польщі. Цей невдячний народ заслуговує такого покарання, я вам відповідаю за вдячність мого правителя”. Сальдерн, який мало знав про розпочаті переговори між Росією та Пруссією про поділи Польщі, відповів:

„ Не нам з вами ділити Польщу”. В депеші від 11 червня 1771 р. Панін підтвердив Сальдерну, що поділ Польщі, ініціатором якого він називав Фрідріха ІІ, став справою вирішеною. Сальдерн був категорично не згодний з планом поділу в тому вигляді, в якому він нав’язувався Фрідріхом. „Я би в душі погодився б з вашими намірами, - писав він Паніну, - якби області, котрі хоче собі король Пруссії, були б менш важливі, якби він домагався лише Вармії і частини на річці Нєтце, але вся Польська Пруссія – це смертельний удар для Польщі, да і не для однієї Польщі, а для усього Балтійського Помор’я ”.

Вже з літа 1771 р. Варшава була переповнена плітками про передбачений поділ. В депеші Паніну від 1 травня 1772 р. Сальдерн писав:

„При дворі, в місті і усюди в провінціях усі зайняті лише тим, що публічно обговорюють окупацію, яку задумав король Пруссії. Про неї тут говорять з такими точними деталями, немов полякам дослівно відома російсько-прусська конвенція; однак тут не має жодної живої душі, котрій прийшло б в голову підозрювати нас у подібному, у крайній мірі – вголос”.

Австрія була „куплена” пропозицією отримати південні частини Польщі з Краковом і Галіцію. Австрійський двір вагався, але бажання отримати великі території без застосування зброї було сильнішим. Марія Терезія немов мучила своє сумління. Дізнавшись про це, Фрідріх ІІ заявив:

„ Плаче, але бере !»

Австрія стала першою країною, яка дійовим порядком розпочала поділ Речі Посполитої. Вона в 1769 р. захопила місто Спіш з навколишньою територією (нині на терені Словаччини), котрий Польща тримала від 1412 р. в заставному володінні, а у 1770 р. – частину Чорштинського, Новотарзького і Сандецького староств. Як признавав Фрідріх ІІ у обох німецьких держав виявився „ хороший апетит”.

В свою чергу, Фрідріх ІІ у 1770 р. окупував королівську Пруссію, крім Гданська і Торуні, та північну, розташованою над Нотеццю, частину Великопольщі, мотивуючи свої дії необхідністю мати ці території як санітарний кордон, що повинен був відгородити державу від епідемії чуми, котра в цьому році пронеслася по Речі Посполитій. У січні 1771 р. Катерина ІІ оголосила:” Якщо одні беруть, то чом би не мали брати інші”. Того ж року розпочалися переговори про поділ Речі Посполитої. Літом

1772 р. основні суперечливі  питання були на кінець погодженні. 25 липня (5 серпня) в Петербурзі відбулося  підписання двох секретних конвенцій: одної між Росією та Пруссією, другої між Росією та Австрією, які прагнули таким чином показати, що ініціатива поділу Польщі  належала Пруссії та Росії. Згідно  статті 4-ої обох конвенцій Австрія  та Пруссія зобов’язувалися сприяти  укладенню миру Росії з Туреччиною.

Під час підписання двохсторонніх актів сторони геть у всьому дотримувалися юридичних тонкощів. В цих секретних конвенціях в основному повторювалась аргументація пруссько-російської конвенції, підписаної ще в лютому. Так, в новій пруссько-російській конвенції говорилося, що анархія в Польщі підриває „всю владу законної влади”, збуджує справедливі передчуття, „що може настати доконаний розпад держави, що інтереси сусідів Польщі будуть порушені, порушеною буде добра згода, встановлена між ними, і розпочата буде всезагальна війна. В преамбулі навіть стверджувалось, що сусідні з Польщею держави мають по відношенню до неї „вимоги та права такі ж давні, як і законні”, котрі ризикували втратити „безповоротно, якщо вони не приймуть міри до їх забезпечення і не приведуть їх самі до виконання, поєднуючи з відновленням спокою та порядку у внутрішніх справах Республіки, визначивши її політичний устрій, більш відповідно до інтересів сусідів”.

За цими договорами Росія отримала Інфлянти і західну частину Білорусії до Двіни, Дніпра та його правої притоки Друті і суходільної лінії, що тягнеться від верхів’я Друті до Двіни, повернула такі відірвані від неї в 17 ст. міста, як Гомель, Рогачев, Могилев, Вітебськ, Велиж і Полоцьк.

Разом їй дісталося 92 тис. кв. км з населенням 1, 3 млн. осіб.

Прусія і Австрія захопили більші території, ніж було передбачено „подільними” трактатами. До Пруссії остаточно відійшло Королівська Пруссія без Гданська (Данцига) і Торуні (Торна) та північна частина Великопольщі; понад зазначене в трактатах – північна частина Куявії; всього 36 тис. кв. км з населенням 580 тис. чоловік. Крім того Прусія отримала у вічне володіння Лемборкське, Битовське і Драгімське староства, з яких перших два тримали як лен, а третє – заставі.

Пруссія внаслідок першого поділу Польщі отримала землі по нижній течії Вісли, що дозволило зв’язати в одне ціле Бранденбург зі Східною Пруссією. Фрідріху ІІ вдалося завдяки цьому поділу закріпити свої позиції і в майбутньому, коли Австрія спробувала в війні за „баварський спадок” приєднати Баварію, перешкодити їй і, на кінець, в 1785 р. створити княжий союз, що став перепоною на шляху наполягань Йосифа ІІ посилити імперію по відношенню до князівств.