Передумови третього поділу Польщі та повна ліквідація Речі Посполитої

У розробці програми реформ активну участь взяв пов’язаний з Фамілією Анджей Замойський (1717- 1792), нащадок канцлера і гетьмана великого коронного Яна Замойського по не прямій лінії, одна з найсвітліших постатей польської історії другої половини 18 ст. Від грудня 1764 р. він був канцлером великим коронним. Програма Фамілії передбачала зміцнення держави, впорядкування її устрою. Реформи були проголошені на конвокаційному сеймі у травні – червні 1764 р. біля Варшави в присутності російських військ, що прибули на прохання Фамілії. За наполяганням Чарторийських сейм був конфедераційним, тобто таким, на якому рішення могли прийматися більшістю голосів. Маршалком його був обраний син А.А. Чарторийського – генеральний подільний староста Адам Клеменс Браницький. Спроби перешкодити роботі сейму, до яких вдавалися налаштовані проти реформ гетьман великий коронний Ян Клеменс Браницький і віленський воєвода К.С. Радзивіл - скандаліст і баламут, дуже популярний серед консервативної шляхти, виявилися марними. Обидва вони змушені були покинути країну. Коронне військо тимчасово перейшло під командування маршалка А.К. Чарторийського.

Сейм прийняв важливі постанови, що вносили зміни у систему державної влади. Сеймові осли були звільнені від обов’язку дотримуватись інструкцій сеймиків, якщо ті розходилися з думкою сеймової більшості. Так, на сеймі 1764 р. було введено обмеження застосування права liberum veto: рішення економічних питань тепер приймалося більшістю голосів.

Це були перші намагання провести політичні реформи. Саме вони призвели до вибуху незадоволення з боку реакційної магнатерії, котра прагнула до влади. Магнати почали шукати підтримки серед монархів сусідніх держав.

Поворот в польській політиці російської влади, що призвів до обрання на польський престол Понятовського і до встановлення російської гегемонії в Польщі, передбачав не лише новий зміст, а й нове оформлення польсько – російських відносин. У зв’язку з цим виникло питання про польсько-російський союз. Але чи була реальна можливість такого союзу ? Правлячі кола в Петербурзі розраховували на участь поляків в можливій російсько-турецькій війні і були готові дати дозвіл на відоме обмеження „анархії” в Речі Посполитій, при умові посилення російського контролю над Польщею.

Магнатська група Чарторийських також надіялася на союз з Росією, розраховуючи з його допомогою закріпити особисті позиції.

Існувало два варіанти пропозицій зроблених російською стороною, спрямованих на укладення союзу [4.256]. Перший пропонував одночасне підписання трактату і проведення політичної реформи на сеймі коронації 1764 р., другий – початок переговорів в союзі у випадку виконання польським сеймом 1766 р. всіх вимог Росії. Однак, жоден з цих варіантів не був впроваджений в дію.

Також за рішенням сейму створювалися коронна і литовська скарбові комісії, яким було доручено відати фінансами (насправді вони займалися й торгівлею, ремеслами та шляхами сполучення), і комісія, завданням якої було вилучення податкового питання. Скасовувалися приватні („партикулярні”) мита і запроваджувалося генеральне мито, уніфікувалися міри і ваги.

У королівських містах відновлювалося втрачене ними самоврядування, ліквідовувались магнатські й церковні юридики. Реформовано асесорський суд, вищу судову інстанцію для королівських міст. Коронний трибунал поділено на два, з яких прерогативи одного (з садибою в Любліні) повинні були поширюватися на Малопольщу, а другого (з садибою в Пьотркові) – на Великопольщу [5.288].

Смерть Августа ІІІ (5 жовтня 1763 р. ) дала поштовх до запеклої суперечки за польську корону.

Вирішальну роль у виборі наступного короля відіграла тверда підтримка Паніним – першоприсутнього у Колегії іноземних справ (на той час) на тому етапі розвитку ситуації в Польщі намірів Катерини ІІ домогтися обрання Понятовського на польський престол.

Досить цікавою є відповідь С. Понятовського на послання Катерини ІІ від 22 жовтня 1763 року, в якому вона підтвердила підтримку Росією його кандидатури на польський престол: „Без усяких сумнівів я не заслужував би Вашої підтримки, якби моя душа не була переповнена тими патріотичними почуттями, котрі Вам, Ваша величність, було завгодно бачити у мені”. І далі: „Я з великим задоволенням відмічаю, що чим більше мій народ буде дізнаватися про точні наміри Вашої імператорської величності, тим більше він впевниться у твердості та рішучості Вашої волі і тим менше перепон зустрінеться для Ваших планів у Польщі” [13.352].

Конвокаційний сейм постановив, що новообраним королем може бути тільки той, хто „з батька і матері” є шляхтич Речі Посполитої. Всупереч бажанню Фамілії, яка планувала звести на престол А.А. Чарторийського або його сина Адама Казімєжа, королем Речі Посполитої 6 вересня 1764 р. голосами близько 5600 представнмків шляхти під тиском російської імператриці Катерини ІІ (1762-1796) і в присутності російських військ був обраний її колишній фаворит, племінник могутнього і впливового державного діяча А.А. Чарторийського, стольник литовський Станіслав Антоній Понятовський (1732-1798), котрий як король прибрав собі ім’я Станіслава Августа. Катерина ІІ сподівалася, що в його особі, яку вона вважала податливою за вдачею і зобов’язаною їй за обраням, матиме покірного собі короля. Символічним було й те, що коронація Станіслава Августа відбулася в день св. Катерини (25 листопада) 1764 р. В колегіаті св. Яна у Варшаві: цей день він обрав на знак вдячності цариці. Варто звернути увагу на те, що серед претендентів на польський престол був і 87-річний Станіслав Лєщинський, якого у такому віці не покидали політичні амбіції. Станіслав Август Понятовський був останнім королем Польщі, трагічною, а в певних аспектах шляхетною постаттю. Один із коханців Катерини ІІ, він опинився на троні, поставивши перед собою неможливе завдання реформувати республіку і водночас зберегти російське панування [4.257].

Рід Понятовських гербу Цьолек був маєтково пов’язаний з мазовецьким селом Понятова, але походив з Краківського воєводства. Він був середньо-шляхетський, проте один з його представників, батько Станіслава Августа – Станіслав Понятовський – вибився в магнати, завдяки блискучій політичній кар’єрі, займаючи послідовно посади підскарбія великого литовського (1722 – 1731), мазовецького воєводи (1731-1752) і краківського каштеляна (1752 – 1762). Станіслав Август здобув добру освіту, його погляди значною мірою склалися під впливом просвітницьких ідей, з якими він знайомився, зокрема, під час подорожей на Захід. Він був прихильником схвалених конвокаційним сеймом реформ. При королі діяла конфедерація, свого роду кабінет міністр в складі канцлерів, членів королівського почту і деяких запрошених осіб. Він сприяв відновленню діяльності державного монетного двору та створенню правового порядку в значних королівських містах.

Станіслав Август, обдарований політик, прагнув до самостійних дій у проведенні реформ. Його реформам сприяло деяке економічне пожвавлення країни: зросли розміри оброблюваних земель, врожайність, дещо зріс вплив середньо-помісної шляхи, відбудовувалися міста, зростало їх населення, будувалися мануфактури, розвивалися ремесла. Не менш важливими були зміни в суспільних поглядах. Передова частина суспільства засвоювала ідеї Просвітництва, які приходили з Заходу. Король і магнати сприяли розвитку освіти та культури, які розвивалися на європейському рівні, головним чином в рамках класицизму і сентименталізму. [14.256]

Невдовзі після коронації Станіслав Август почав виходити з-під впливу Фамілії, намагався правити незалежно від неї. При цьому він розраховував на російську підтримку, що робило його залежним від волі Катерини ІІ, охоче радився зі своїми трьома братами, яким коронаційний сейм наддав князівські титули.

Політика реформ, спрямованих на виведення Речі Посполитої з економічного та політичного застою, усунення з її устрою вад, котрі гальмували її дальший розвиток не відповідала стратегії правителів Пруссії та Росії, які прагнули зберегти Річ Посполиту як буферну державу. В свою ж чергу, судячи з подій Понятовського і Чарторийських на конвокаційному сеймі в квітні 1764 р, вони були впевнені, що реформи, спрямовані на національне відродження Польщі, будуть підтримані Росією в обмін на врегулювання територіальних, релігійних та інших двосторонніх проблем в тому вигляді, в якому вони формулювалися договором про Вічний мир 1686 року і ставилися російськими дипломатичними представниками в першій половині 18 ст.

В перші місяці після обрання Понятовсьвого з Петербурга надійшли, здавалося б, досить запевнюючі для реформаторів сигнали. У вересні 1764 року прусський посол Сольмс повідомляв у Берлін, що Панін підтримує ідею польського надзвичайного посла Ржевусского, друга Понятовського, про проведення різниці між liberum veto і liberum rumpo. але вже через два місяці, в листопаді 1764 р. Катерина під впливом Фрідріха, який категорично був проти ідей молодих реформаторів, зробила корекцію попередніх наказів Паніна, заборонивши Рєпніну підтримувати ідею Ржевусского на коронаційному семі, що мав відбутися. [19.110]

Тож деякі з цих реформ викликали з боку Прусії, а згодом і Росії серйозні заперечення. На початку 1765 р. Пруссія, король якої Фрідріх ІІ твердив, що „Польщу потрібно тримати в летаргії” [19.117], висунула вимогу скасувати генеральне мито як таке, що суперечить пруссько-польським домовленостям. Відмова польського уряду задовольнити цю вимогу викликала вкрай негативну реакцію з прусського боку. За наказом Фрідріха ІІ на березі Вісли біля прусського міста Квідзина була споруджена озброєна батареями митниця, яка примушувала польські кораблі сплачувати 10-відсоткове мито із зерна і 15-відсоткове з інших товарів. Під грубим тиском Пруссії польський уряд припинив збір генерального мита.

Коли виявилося, що керівництво Речі Посполитої на чолі з королем не бажає зійти зі шляху реформ, Росія І Пруссія почали підтримувати в ній ті кола, які захищали в ній недоторканість liberum veto та інших шляхетських вольностей і нетерпимо ставилися до будь-яких змін в устрої держави. Катерині ІІ особливо не до вподоби було те, що Станіслав Август та польський уряд виходили з під її контролю, поводилися незалежно. І вона, як привід для тиску на них, використала так зване дисидентське питання: стала вимагати зрівняти в правах християн-некатоликів (протестантів, в основному лютеран, і православних; до дисидентів не було віднесено греко-католиків) з католиками у Речі Посполитій. Йшлося про надання їм представництва в сенаті та польській ізбі, зайняття державних посад і земських урядів. Виступивши на боці дисидентів, частка яких серед населення була порівняно незначною, Катерина ІІ керувалася не гуманно-релігійними міркуваннями, а прагненням посилити вплив у Речі Посполитій. [7.262]

У 18 ст. децентралізація Речі Посполитої посилилася. Держава розпадалася на самостійні області, які діяли нарізно. Шляхетські сеймики підпорядковували загальнодержавні інтереси інтересам магнатів різних воєводств. Магнати і шляхта окремих воєводств об’єднувалися у військово-політичні угрупування – конфедерації, які опиралися на допомогу сусідніх держав (Пруссії, Росії, Австрії) та виступили проти короля.

Небажання польської сторони поступитися в дисидентському питанні призвело до того, що зусиллями царського посла у Варшаві Миколи Рєпніна і під прикриттям російських військ, що знаходилися в Речі Посполитій, у 1767 р. Були скликані дві конфедерації: православна на чолі з білоруським архієпископом Юрієм Кониським в Слуцьку і протестантська на чолі з Георгом Вільгельмом Гольцем в Торуні, які поставили вимоги надати дисидентам політичні права.

Обидві конфедерації поставили перед собою мету досягти рівності віруючих різних конфесій в Речі Посполитій. Останнім аргументом в суперечці між слуцько-торунськими конфедераціями й сеймовими засіданнями на користь перших була сорокатисячна російська армія, котра стояла на території Білорусії. Проте обидві конфедерації були слабкі, щоб змусити правлячі кола піти на поступки. Дисидентське питання розглянув варшавський надзвичайний сейм, який відбувався з 5 жовтня 1767 р. до 5 березня 1768 р. під егідою Радомської конфедерації й диктатом Катерини ІІ. Вибори складу його польської ізби пройшли під контролем російських військ, яких на той час було у Речі Посполитій 40 тис. За наказом М. Рєпніна розробка і обговорення законопроектів та вироблення узгоджених відповідних ухвал проходило не в посольській ізбі, а в групі з 66 „делегатів”, призначеним з її складу. Ухвали „делегатів” лише затверджувалися на пленарних засіданнях сейму. З огляду на це, сейм був прозваний „делегаційним” (його також, зваживши на постійне втручання в його роботу М. Рєпніна, звали „рєпнінівським”). То був перший сейм такого типу в історії польського парламентаризму.

На сеймі проти дисидентських постулатів і репнінівської сваволі організувалася потужна опозиція, куди ввійшло чимало радомських конфедератів. М. Рєпнін брутально придушив опозицію, заарештувавши краківського єпископа Ю.А. . Зулуського, гетьмана польного коронного Вацлава Жевуського та його сина Северина і відправивши їх до Росії; там вони перебували в ув’язненні у калузькій фортеці впродовж п’яти років. У речі Посполитій це викликало велике незадоволення. Але Станіслав Август не висловив протесту з приводу порушення Росією суверенності сейму і не призупинив його роботу. Натомість запротестував А. Заморський, який демонстративно склав повноваження канцлера. Переляканий рєпнінівськими репресіями сейм ухвалив зрівняння дисидентів у правах з католиками, підкресливши, разом з тим (на це дала згоду Катерина ІІ), що католицька віра залишається в державі панівною. [2.624]

Йдучи на зустріч консервативним колам Речі Посполитої, Катерина ІІ дозволила тому ж сейму прийняти постанову про „кардинальні права”, яка підтвердила основні положення Генрикових артикулів 1573 рік, інші політичні права шляхти, а також містила пункт про збереження liberum veto із застереженням, що стосовно економічно-фінансових питань допускалося вирішення більшістю голосів. Це означало крах реформ конвокаційного сейму 1764 р. Водночас кардинальні права заборонили шляхті карати своїх підданих смертю під страхом притягнення порушників до суворої кримінальної відповідальності – за навмисне вбивство селянина пан мав каратися смертю. Росія задекларувала, що є гарантом цих прав. Той же сейм схвалив російсько-польський договір про непорушність кордонів Речі Посполитої.

Після сейму 1767-1768 р. р. усі три конфедерації були розпущені як такі, що виконали покладені на них завдання. Радомські конфедерати помирилися з королем. Видавалося, що політика Росії в Речі Посполитій перемогла. Проте безоглядно - безпардонний тиск російського посла на сейм, насильницькі дії, до яких він вдавався стосовно непоступливих послів, а також надання дисидентам політичних прав викликали в країні величезне обурення. Перед самим закінченням сейму, 29 лютого 1768 р. , в містечку Бар Подільського воєводства дійшло до скликання військово-політичної конфедерації патріотично і консервативно настроєної частини шляхти й католицького духовенства під гаслами заперечення поступок дисидентам, захисту католицтва і незалежності держави. Барська конфедерація була озброєним союзом польської шляхти проти короля Станіслава Понятовського та царської Росії. Ця конфедерація створена великими польськими магнатами, була ультра католицьким, консервативним союзом на захист шляхетських свобод. Барську конфедерацію підтримувала Франція. Маршалком конфедерації був обраний Юзеф Пуласький. Невдовзі Барська конфедерація охопила значну частину шляхти і духовенства, поширилася на інші українські, польські землі і Велике князівство Литовське. Конфедерати, які у військовому відношенні представляли собою переважно слабо озброєну і погано дисципліновану кінноту, діяли проти короля та його оточення. У країні розгорнулася громадянська війна. Конфедерати воювали також з російськими військовими загонами, що прибули в Річ Посполиту на прохання польського уряду, щоб спільно з коронним військом боротися з ними. [6.367]