Передумови третього поділу Польщі та повна ліквідація Речі Посполитої

На час вибуху війни уряд Речі Посполитої мав у своєму розпорядженні 60-тисячну армію, х якої у дії проти росіян і торговичан було залучено близько 40 тис. вояків. Зі 100-тисячної російської армії 64 тис. діяло в Україні, 36 тис. – у князівстві Литовському. Війська Речі Посполитої чинили відчайдушний опір. Проте вони зазнали приголомшуючого удару з тилу: 23 липня 1792 року Станіслав Август, відповідаючи на адресоване йому Катериною ІІ звернення відступитися від „революції 3 травня” та висловлене в ньому запевнення, що тільки таким чином він може врятувати себе як короля, ганебно приєднався до тарговицької конфедерації ї наказав своїй армії припинити воєнні дії. Спроба польського командування вмовити короля переглянути своє рішення і надалі очолити боротьбу з конфедератами виявилася марною. На знак протесту Ю. Понятовський і

Т. Костюшко подали у відставку, а Г. Коллонтай та маршалок великий литовський Ігнатій Потоцький й коронний референдарій, один з маршалків Чотирирічного сейму Станіслав Малаховський, які у проведенні реформ відіграли значну роль, емігрували в Саксонію.

Сподівання короля, що своїми приєднаннями до конфедерації він зможе врятувати хоча б якісь здобутки Чотирирічного сейму, не справдилися. Російській армії необхідно було лише два місяці, щоб повністю розбити армію Речі Посполитої, до того ж основні бойові дії велися на території Білорусії (Орша, Мир, Сельва, Брест). Нечисленний армійський загін, очолений Тадеушом Костюшко, відступаючи з Київщини, Поділля, Волині під тиском могутньої російської навали та санкціонованої Катериною ІІ магнатської Торговицької конфедерації, вперто, з гідністю бився за державну цілісність і Конституцію 3 травня. Царським військам, не дивлячись на проявлені польськими солдатами мужність та героїзм, доволі швидко вдалося зламати опір слабкої ще польської армії, тим більш, що магнати та шляхта, прибічники тарговичан, самі переходили на їх сторону, усілякими засобами зривали оборону країни. В той час, коли усюди була зміна, уряд не зробив нічого для того, щоб присікти зрадливі дії прибічників Тарговицьої конфедерації. Тільки зі сторони міських низів Варшави зустріли вони суворий опір. Під тиском варшавських мас, що вели демонстрації під вікнами високопоставлених зрадників, король пішов на створення спеціального суду для перегляду справ про зраду. Суд цей, однак, фактично не діяв. Лише простий народ проявляв дійсно прагнення боротися за незалежність країни. Розуміли це і торговичани, котрі, судячи по їх маніфестах, більше всього боялися виступу селян.

У серпні 1792 р. Варшава опинилася в руках конфедератів і росіян. Було встановлено військово-політичний режим.

Реформи Великого сейму були проголошенні недійсними, їхні прихильники – поставлені поза „законом”, запроваджено сувору цензуру. Катерина ІІ була непохитною щодо Конституції 3 травня. З допомогою проросійської партії серед шляхти цариця інспірувала Конституцію на захист старого ладу. Король марно намагався врятувати становище, пообіцявши престолонаступництво великому князеві Костянтину. З думкою короля ані конфедерати, ані росіяни не рахувалися. Шляхта масово приєднувалася до Торговицької конфедерації. Керівники конфедерації відправили до Петербурга посольство, яке принизливо подякувало Катерині ІІ за порятунок Речі Посполитої від „кайданів”, в яких вона нібито перебувала завдяки реформаторам. За таких умов король висловив імператриці свою готовність зректися престолу, але та на цей вчинок згоди не дала. В цей же час, не виступаючи ініціатором поділів, Катерина ІІ без вагань приймала на себе ведучу роль в їх реалізації, коли вони ставали неминучими.

Перед другим поділом Польща розглядалася лише в ролі потенційного союзника Росії та Австрії. Про приєднання до Росії Правобережної України, яке здійснили в другому поділі, не лише не йшло мови, а навпаки, Безбородько, пропонуючи приєднання Курляндії, рекомендував компенсувати її Польщі передачею їй території між Бугом та Дністром, даючи Речі Посполитій вихід в Чорне море. Але Катерина ІІ відмовила пропозицію Безбородька.

Катерина ІІ вирішила здійснити новий поділ Речі Посполитої, і їй був необхідний Станіслав Август, щоб надати цій акції законності, хоча його згоди на проведення поділу вона не питала.

Катерина ІІ прискорила другий поділ Польщі під впливом того, що в державі поширюються навіяні Французькою революцією згубні ідеї, які загрожують політичному і суспільному ладу сусідніх держав. Імператриця висловила думку, що приводом до другого поділу польської держави був дедалі сильніший революційно-визвольний рух у Польщі, який знищував державу з середини. На новий поділ Росія пішла спільно з Пруссією. Деякі історики вважають, що Пруссія приєдналася до Росії задля того, щоб не дати Катерині ІІ одній використовувати в своїх інтересах боротьбу в Польщі. Австрія, запевнена Пруссією, що посприяє їй у здобутті Баварії, інтересу до участі у поділі Речі Посполитої не проявила. Двостороння угода між Пруссією та Росією про поділ була підписана 23 січня 1793 року.

Одразу ж після цього прусський посол вручив канцлеру Малаховському ноту з повідомленням про вступ прусських військ на територію Речі Посполитої. Зрадницький напад Пруссії викликав лише безсилий протест тарговичан.

Пруссія отримала міста Гнєзно, Познань, Калиниш, Серадз, Плоцк, Торунь, а також місто і порт Гданськ, та решту Великопольщі і Куявії та північно-західну частину Мазовії; разом 58 тис. кв. км, з населенням понад 1 млн. чоловік. За нею також залишилось Сєвєрське князівство, яке вона інкорпорувала в 1790 році. Росія дістала центральну частину Білорусії (з містами Мінськ, Слуцьк, Пінськ), Київське, Брацлавське і Подільське воєводства та східну половину Волинського воєводства (в тому ж числі Житомир, Кам’янець- Подільськ, Брацлав і Звенигородку)- приблизно по лінії Друя – Пінськ; разом 250 тис. кв. км і понад 3 млн. мешканців. Річ Посполита з територією у 215 тис. кв. км і населенням 3, 7 млн. осіб опинилося під протекторатом Росії.

Росія анексувала величезну територію завбільшки з половину Франції.

Самостійна Польща тепер складала ¼ своєї колишньої величини (додаток 4). На знак протесту проти цього поділу всі три керівники Торговицької конфедерації виїхали на Захід, що не завадило їм пізніше знову домогтися прихильності Катерини ІІ.

Як і за першим поділом, до Прусії відійшли території з етнічно-польським населенням, тоді як Росія отримала території, де поляки в цілому складали незначну меншість, хоча і переважали серед багатих прошарків, в так званому суспільстві. Кожна з держав наводила ті чи інші аргументи, намагаючись пояснити законність своїх „надбань”. 17 червня 1793 року у Гродно в Литві під загрозою російських гармат зібрався останній сейм в історії Речі Посполитої, який проходив до листопада 1793 року. Представники аристократії, яким загрожувала конфіскація майна, надали юридичної форми приниженню власної країни, тобто схвалили умови другого поділу, хоча й не без опору невеликої групи послів. Отже, під тиском російського посла І.Я. Сіверса, який використовував військовий тиск, 17 серпня Гродненський сейм ратифікував договір з Росією про поділ Польщі. 23 вересня 1793 р. , при загальному мовчанні (ніхто з депутатів не взяв слова), було оголошено про ратифікацію договору з Пруссією.

Одразу після цього, ще під час роботи сейму, Торговицька конфедерація за наказом з Петербурга була розпущена як непотрібна.

Разом з тим була відкинута і політична програма тарговичан.

Схвалений тим же сеймом у жовтні 1793 р. російсько-польський союзний договір дозволив Росії вводити свої війська на територію Речі Посполитої „за погодженням з польським урядом”, заборонив їй вступати в союзи, укладати договори без згоди Росії. За умовами трактату, у випадку нападу на одну зі сторін друга була повинна прийти їй на допомогу усіма своїми силами. Про цьому командування об’єднаними військовими силами залишалося за тією стороною, яка виставить більше війська. Практично це означало, що польські війська будуть підлеглі російському військовому командуванню. Російське дворянство і польська шляхта повинні були користуватися рівними правами в обох державах. Трактат передбачав, що Росія гарантує майбутню польську Конституцію.

Зневажена і спаплюжена Конституція 3 травня 1791 р. була скасована. 23 листопада 1793 р. Гродненський прийняв нову Конституцію. В її підстави були покладені відновлені торговичанами кардинальні права.

В основу Конституції 1793 р. була покладена Конституція 1775 року, яка враховувала інтереси царизму, в дечому доповнена та виправлена з урахуванням реформ 1790-1791 років. Так і не було відновлено право „ліберум вето”. Конституція включала ряд положень направлених на посилення виконавчої влади. Безземельну шляхту вона позбавила політичних прав, а також встановила, що польська ізба повинна приймати постанови з важливих питань не менш як двома третинами голосів; постанови ж з інших питань було дозволено приймати простою більшістю. Були збережені особиста недоторканість, право набувати землеволодіння та самоврядування, надані Чотирирічним сеймом міщанам королівських міст.

Основні статті Конституції 1793 р. були наступними:

1) відновлювалася Постійна  рада;

2) відновлювалося вибирання  польських королів;

3) вищим законодавчим  органом країни залишався сейм;

4) рішення сейму приймалося  більшістю голосів;

5) королю надавалося право  вето на сеймові рішення;

6) безземельна шляхта  позбавлялася політичних прав;

7) міщанству надавалося  право особистої недоторканості.

За тією ж Конституцією сейм мав скликатися раз у чотири роки, відновлювалася Постійна рада, яку мав контролювати російський посол. Військо держави сейм зменшив до п’ятнадцяти тисяч.

Більш чи менш повне затвердження нова Конституція отримала з боку змирившихся з розпуском конфедерації тарговичан, значної частини магнатів і шляхти, майже усієї клерикальної верхівки, яку підтримувала римська курія. Однак більшість населення не підкорилося іноземним завойовникам і не прийняло нав’язане ними законодавство.

Отже, після другого поділу, втративши величезні власні етнічні території, Річ Посполита остаточно перестала бути незалежною державою, а

нова Конституція повністю перетворила Річ Посполиту в васала Російської імперії.

Розділ 3.Передумови та повна ліквідація Речі Посполитої

3.1 Передумови, причини, характер, рушійні сили та хід національно-визвольного  руху польського народу за  відновлення державності

Другий поділ Речі Посполитої був для неї катастрофою не тільки політичною, а й економічною. Його наслідком був розрив господарських зв’язків між землями, що залишилися у ній, і тими, що були загарбані сусідами. Різко підскочили ціни на сільськогосподарську продукцію і промислові товари. Краху зазнала банківська система, казна спорожніла. У країні зростало незадоволення. Багатьом ставало зрозуміло, що могутні сусіди не зупиняться на доконаному поділі і державі загрожує остаточна загибель – зникнення з політичної карти Європи.

Щоб врятувати державу, потрібно було скинути правлячий у Варшаві режим, цілком залежний від Росії і поставити таке керівництво, яке було б здатне вивести її з катастрофічного стану. За умов присутності російських військ у країні це можна було зробити тільки збройним шляхом Щодо передумов національно-визвольного руху у Польщі, то ще у період Чотирирічного сейму розпочалися широкі виступи народних мас, які підштовхувалися до активної боротьби не лише зростом злиднів, але й усім становищем кризи в „верхах”. Царським військам і торговичанам вдалося лише тимчасово придушити рух мас, а не знищити йогоСелянське повстання спалахнуло проти старости Мануцці на Братиславщині. В обох випадках вони були направлені прямо проти осіб, тісно пов’язаних з Торговицею. Аналогічні виступи селян можна відмітити в районах Пінська, Любовни і Дісни. Не менш напруженою була атмосфера в містах. Тут найбільшими противниками торговичан були міські низи. У Варшаві повідомлення про приєднання короля до Торговицької конфедерації призвело до досить активних виступів мас, що уряд був змушений ввести становище облоги, а наступаючі царські війська розпочали блокаду столиці, намагаючись перервати завезення до неї харчів. Після перемоги торговичан становище тут продовжувало залишатися досить напруженим. Особливо різке погіршення матеріальних умов існування відчувалося саме в столиці, куди взимку 1793 – 1794 років, під впливом військової розрухи, зібралося від 30 до 40 тис. селян, міщан і декласифікованої шляхти, які не мали можливості на заробітки. В цей період, на порядок денний постало питання національно-визвольного повстання. Його підготовка проходила як усередині країни, так і за її межами в еміграції, зосередженій, головним чином, у Саксонії. Її взяли на себе „патріоти” й ті, хто так чи інакше поділяв їхні погляди. „Патріоти”, як помірковані, так і радикально налаштовані (ці крила очолювали в еміграції відповідно І. Потоцький і Г. Коллонтай), погоджувалися з тим, що державний устрій відновленої Речі Посполитої має бути заснований на Конституції 3 травня. Але радикали підкреслювали, що до неї потрібно ввести зміни, які відповідали б новим політичним реаліям, зокрема, настільки обмежили прерогативи короля як головного винуватця катастрофи Речі Посполитої, щоб королівська влада була символічно-представницькою; дехто з радикалів висунув ідею ліквідувати інститут короля і встановити республіканську форму правління. Радикальне крило визвольного руху було ще надто слабким, щоб стати самостійним, тому не протиставляло себе поміркованим колам

Еміграція зробила спробу заручитися підтримкою повстання революційною Францією, в якій у результаті народного повстання в Парижі 31 травня – 2 червня 1793 року запанувала якобінська диктатура. Для переговорів з французьким урядом був призначений Тадеуш Костюшко (додаток 5), якого еміграція хотіла бачити на чолі повстання.

Конституція 3 травня, що зберігала нерівність суспільних прошарків і кріпосницьку залежність селянства, зовсім не була політичним ідеалом Тадеуша Костюшко, котрий не приховував свого незадоволення кріпосницьким правом. Костюшко з глибоким інтересом і співчуттям слідкував за ходом революції у Франції, схвалював звалення монархії і рішуче знищення феодальних інститутів. Т. Костюшко виклав програму суспільного реформування Польщі на республікансько-демократичних антифеодальних засадах в ході повстання. Автор меморіалу хотів привернути увагу французьких правлячих кіл до національно-визвольних прагнень поляків, до справи повстання. Костюшко рішуче заявляв одному зі своїх найближчих соратників, Юзефу Павликовському: „Я не буду битися за лише одну шляхту, я хочу свободи всієї нації і лише заради неї буду жертвувати своїм життям”.

Надії Костюшка на допомогу Франції польському національно-визвольному руху не виправдалися, оскільки переговори в Парижі не дали бажаних результатів.

Т. Костюшко, нелегально прибувши восени 1793 р. в околиці Кракова, переконався, що повстання підготовлене погано й домігся його відстрочки. Наприкінці лютого 1794 р. за наполяганням російського посла у Варшаві Осипа Ігельстрьома Постійна рада постановила провести значне скорочення польської армії. На початку березня 1794 р. командуванню російських військ вдалося викрити таємну організацію „патріотів”. Розпочалися масові арешти в Варшаві та Вільнюсі.

Безпосереднім сигналом до повстання послужив виступ кавалерійської бригади у кількості 1200 чоловік, очоленої генералом Антонієм Юзефом Мадалінським, учасником таємної організації „патріотів”.

Цей виступ був спрямований у напрямі на Краків на знак протесту проти скорочення армії, що розпочався 12 березня з Остролєнки (на північ від Варшави). У відповідь на виступ бригади Мадалінського російський посланець О. Ігельстром розпочав концентрацію царських військ. Окремі їх загони, розкидані по різним містам півдня Речі Посполитої, повинні були об’єднатися в Радомі. Маючи підстави вважати, що Краків стане початковим вогнищем повстання, О. Ігельстром наказав російському гарнізону цього міста залишити його. Після виходу російського гарнізону з Саксонії до Кракова через Прагу прибув Т. Костюшко. Він був урочисто призначений верховним начальником національний збройних сил, провидцем усього інсурекційного руху з необмеженими диктаторськими повноваженнями, з владою вищою за королівську. Очолюючи повстання, Костюшко розраховував, що воно перетвориться в масовий національно-визвольний рух. Виходячи з досвіду французької революції і війни Сполучених Штатів Америки за незалежність, він пропонував довести повстанську армію до 300 тис. чоловік. 24 березня 1794 р. польський гарнізон Кракова під командуванням генерала Юзефа Водзицького приніс присягу Костюшкові, як головному командуючому. Після цього на центральній площі Кракова Костюшко проголосив початок повстання ї заприсягнув „Акт повстання громадян, мешканців Краківського воєводства”. Цей Акт виступав „за національне самоврядування... і за свободу для всіх”.