Передумови третього поділу Польщі та повна ліквідація Речі Посполитої

В цьому маніфесті були визначені головні цілі повстанців: звільнення від іноземної окупації, боротьба за повну суверенність Речі посполитої, відновлення кордонів 1772 р., повернення реформаторських рішень Конституції 3 травня 1791 р. , ліквідація тираній чужоземців і зрадників. лозунгом повстання стали три слова: „Свобода, цілісність, незалежність !” Точні цифрові дані про соціальний склад учасників повстання 1794 р. відсутні, однак відомо, що не лише шляхетські прошарки, але і трудове населення країни було важливою рушійною силою боротьби. Ведуче положення в цілому займала середня та багата шляхта, серед найбільш радикальної частини повстанського керівництва – польських якобінців переважали представники сформованої польської інтелігенції. Так можна виділити прибічника Т. Костюка, його соратника Кароля Княжевича (1762 -1842), який був командуючим І Легіону.. Варшавськими ремісниками керував швець Ян Кілінський; селянська група на початковому етапі не висунула кандидатуру свого лідера, пізніше інтереси селян відображав один з польських якобінців – Ф. Гожковський.

Костюшко намагався дипломатичним шляхом забезпечити нейтралітет Австрії. З цією метою, перебуваючи ще у Кракові, він вступив у відносини з Вебером, „комендантом прикордонних областей його імператорської величності”, і обіцяв йому, що повстанці не будуть порушувати австрійські кордони.

1 квітня 1794 р. Костюшко виступив з Кракова і приєднався до загону Мадалиньського (загалом було тільки чотиритисячне регулярне військо солдат). Потім до його армії приєдналося дві тисячі селян Краківського воєводства, озброєних піками і косами (прозваних за це косинерами). 4 квітня відбулася перша велика битва між повстанською армією і п’ятитисячними царськими військами, котрими керував генерал Денисов. У зіткнення під селом Рацлавіце, що на північний схід від Кракова, Т. Костюшко здобув першу перемогу, частково розбивши і змусивши відступати трьохтисячний корпус російського генерала Олександра Тормасова (додаток 6). У битві особливо відзначилися краківські селяни – косинери, котрих Костюшко кинув в атаку на батареї противника. Селянину Войцеху Бартошу, котрий шапкою загасив гніт у гармати, було присвоєно офіцерське звання хорунжого й найменування прізвищем Гловацький. Рацлавицька перемога, що мала більш морально-психологічне, аніж військове значення, не відкрила Т. Костюшкові шлях до Варшави; він мав надто мало сил, щоб примусити відступати росіян. Тим не менше, на звістку про цю перемогу повстання поширилося на Люблінське і Сандомирське воєводства.

В ніч з 17 на 18 квітня вибухнуло повстання у Варшаві. Російський посол О. Ігельстрьом мав у Варшаві великий гарнізон, так російський гарнізон налічував 7, 5 тис. Поблизу Варшави був розміщений прусський загін, який нараховував більше півтори тисячі чоловік. Крім того, у місті знаходився трьохтисячний польський гарнізон. Співвідношення військових сил в столиці було таким, що виступ польського гарнізону не мав шансів на успіх. перемогу вирішив виступ варшавських міських низів. Одержавши звістку про рацлавіцький бій, О. Ігельстрьом намірився роззброїти польський загін і зайняти арсенал. Але повстанцям вдалося його випередити. На вулицях Варшави розгорнулися бої, в яких росіянам протистояли польські вояки і населення столиці. Організаторами повстання в Варшаві були майстер швецького цеху Ян Кілінський (згодом Костюшко присвоїв йому звання полковника за визначну роль у повстанні) та радикально налаштований ксьондз Юзеф Мейєр. головною рушійною силою повстання були міська біднота і численні ремісники. Участь у боротьбі міської бідноти виключало для царської армії можливість організації правильної оборони. Розрізнені загони гарнізону легко ізолювалися один від одного, піддавалися нападам та знищувалися. Одночасно з виступом проти царського гарнізону варшавське міщанство прийняло екстрені міри проти царських сановників та зрадників, котрі співпрацювали з окупаційними військами і перебували у Варшаві. Їх квартири піддавалися нападам, самі вони були заарештовані.

Під тиском повстанців розгромлений царський гарнізон змушений був зупинити організований опір і заховався у будівлі царського посольства, а також у великій будівлі на площі Красиньських. На наступний день, 18 квітня, він капітулював. Частина російського гарнізону з О. Ігельстрьом ледве втекли з Варшави і знайшли притулок у прусському війську, що дислокувався неподалік столиці.

19 квітня був оголошений  акт Мазовецького воєводства про його приєднання до повстання під керівництвом Костюшка.

Перемогою варшавських міських мас, що піднялися на боротьбу не лише за національне звільнення, але й за „волю, рівність та братерство”, вирішив скористатися шляхетсько-буржуазний блок, щоб захопити владу в столиці та оволодіти рухом. Комендантом Варшави був призначений генерал Станіслав Мокроновський.

3.2 Здійснення третього  поділу Польщі

В занепаді Речі Посполитої можна побачити історичну закономірність, так як перестали функціонувати практично заморожені, незмінні структури. Приклад Росії і приклад Речі Посполитої показують два шляхи розвитку феодалізму: тоталітарний і демократичний. І один, і другий забезпечували життєдіяльність феодальної системи. При зародженні і розвиткові нових капіталістичних відносин виникла необхідність реформування суспільства, що підкорення державі господарських та політичних механізмів, а значить, міцної центральної влади. При тоталітарній системі така влада концентрувалася в руках монархів, при демократичному – розмивалася. Саме те що демократичний інститут в Речі Посполитій не зміг виробити, розвинути централізаторських початків, не дозволило керівним прошаркам Речі Посполитої, котрі до того ж відчували на собі надзвичайний зовнішній вплив, відірватися від старої системи і вийти на новий виток політичних і виробничих відносин, а тим самим і запобігти державній катастрофі.

Придушення повстання 1794 р. потягло за собою ліквідацію Речі Посполитої. Через два місяці після придушення повстання під керівництвом народного героя Польщі Т. Костюка, в критичній ситуації листопаді 1794 р. , Катерина ІІ довго не погоджувалася на кінцевий поділ Речі Посполитої, приймаючи принципову важливість збереження її, хоча й і в надто урізаному вигляді, в якості „серединної держави” (буфера) між Росією і двома німецькими державами. Лише впевнившись у тому, що третій поділ створює останній, в значному ступені ілюзорний ресурс збереження антифранцузької коаліції, Катерина ІІ не лише рішуче відвела в сторону свої вагання, але й виступила фактично в якості арбітра між Пруссією та Австрією, які влаштували відчайдушну торгівлю через Краків та Сандомир. Ці особливості політичних поглядів Катерини в чималому ступені сприяли формуванню стереотипу про лідируючу роль Російської імперії в проділах Польщі.

Серйозні протиріччя негативно впливали на табір держав-учасниць поділів Речі Посполитої. Росія і Австрія не хотіли допустити посилення Прусії, яка намагалася захопити майже уся польські землі. Однак, 3 січня 1795 р. був підписаний договір про поділ Речі Посполитої між Австрією ті Росією. Перед цією коаліцією Пруссія була змушена відступити. Після довготривалого торгу вона, на кінець, 24 жовтня 1795 р. підписала договір про поділ. Отже, на основі російсько-австрійського та російсько-прусського договорів, підписаних у Петербурзі, Польща втретє була поділена. За умовами цього поділу, Австрія отримала землі до Піціли та Бугу на півночі і до Вісли на заході (північні частини Краківського та Сандомирського воєводств, Люблінське воєводство, частини Хомської землі і Мазовії), які були названі „Новою Галичиною”; разом 47 тис. кв. км, 1, 5 млн. населення. Прусія отримала решту Мазовії (з Варшавою) і частину Литви та Білорусії до Німана, а також західну частину Підляшшя і невеличку частину Краківського воєводства біля Сєвєрського князівства; разом 48 тис. кв. км, 1 млн. мешканців. Ці території отримали назву „Нова Південна Пруссія”. Росія, не захопивши нічого з етнографічних польських земель, задовольнилася територією завбільшки з Англію. До неї були приєднанні Курляндія, решта Литви, Білорусії і Підляшшя, західна частина Волинського воєводства, західні частини Хомської землі і Бєлзького воєводства; разом 120 тис. кв. км, 1, 2 млн. населення. В дечому третій поділ Польщі був позитивним, оскільки вперше за багато десятиліть українські землі були об’єднані в єдине ціле, хоча й перейшли під владу нового самодержавства. Загалом, основна частина польських земель була захоплена Пруссією. Її кордон пересунувся на схід до Немана і проходив по лінії Каунас-Гродно-Брест. (додаток 6).

До підписаної 26 січня 1797 р. у Петербурзі конвенції, як додатку до петербурзького договору від 24 жовтня 1795 р. , був включений таємний протокол, у якому зазначалося: „з огляду на необхідність усунути геть усе, що може оживити пам’ять про існування Польського королівства. . . високі договірні сторони погодилися. . . ніколи не вводити до своїх титулів назву або навіть вказівку на назву Польського королівства, що має залишитися придушеним віднині на віки вічні”. Тобто, Росі, Австрія і Пруссія зобов’язувалися не згадувати у титулатурі своїх правителів назв „Польща”, „Польське королівство”, ліквідувати польське громадянство, спільно протидіяти спробам відновити Польську державу. Автори конвенції вважали, що Польська держава зникла з політичної карти Європи назавжди, і пам’ять про неї повинна загинути. Конвенція послужила основою для укладення тісного союзу Росії, Австрії і Пруссії, який 1815 року переріс у Священний союз цих держав – могутнього захисника імперських режимів у Європі. Лінія поділу, яку ці три держави провели через Польщу, стала „ланцюгом, що прикував їх одну до одної, спільний грабіж зв’язав їх узами солідарності ”.

Польська держава перестала існувати. Після третього поділу Польщі вже не зосталось чим правити. 25 листопада 1795 р. , у день святої Катерини, під тиском російської імператриці Станіслав Август у Гродні зрікся престолу.

У дослідженні причин падіння Речі Посполитої, які ведуться від кінця 18 ст. , увага акцентувалася на аналізі внутрішніх і зовнішніх факторів розвитку цієї держави у 16-18 ст., особливо в останні півтора століття її існування. Міркування, які при цьому висловленні, зводяться, по-перше, до того, що державний устрій Речі Посполитої, заснований на засадах шляхетської демократії й функціонуванні якого все більш деструктивну роль відігравали магнати, послідовно послаблював її, а державні реформи, завданням яких було вивести країну із занепаду, проводилися з великим запізненням і без належної рішучості, майже не порушуючи станово-шляхетський характер устрою; по-друге, до того, що Річ Посполита перебувала в оточенні могутніх абсолютистських держав, котрі не були зацікавленні в існуванні в існуванні, тому противилися її реформуванню, а коли воно розпочалося, то, занепокоєні цим, вдалися до її ліквідації. Одні історики визначальною у загибелі Речі Посполитої вважають дію внутрішніх, інші – зовнішніх чинників, а ще інші дотримуються думки, що визначальними були й ті, і другі, і що можна говорити лише про те, котрі з них були у той чи інший час більш вагомі.

Станіслав Август Понятовський – останній король Польщі, залишивши трон, виїхав до Росії, де 12 лютого 1788 р. помер у Петербурзі. Він був похований там же в костелі св. Катерини, перепохований 1938 р. в приходському костелі села Валчин, де народився. У 1989 р. його останки перевезено до Варшави. Тут вони від 1995 р. покояться в архікафедральній базиліці св. Йоанна Хрестителя.

Знищення Речі Посполитої було частиною боротьби європейської реакції проти революційного та національно-визвольного руху. Як там не було б, але польські магнати зуміли зберегти свої земельні володіння ціною втрати незалежності своєї держави. Загалом, польська шляхта на рівні з Росією, Пруссією й Австрією несе відповідальність за ліквідацію польської державності і встановлення жорстокого іга над польським народом, з під якого Польща змогла вийти і повернути собі політичну самостійність лише після І світової війни.

Висновки

Три поділи Речі - Посполитої 1772, 1793 і 1795 років призвели до повної ліквідації Польської державності, що негативно відобразилося на подальшій історії польського народу. Він був приречений на довготривалий жорстокий окупаційний режим, котрий залишив значний відбиток на політичному, соціально-економічному, духовному та культурному житті, соціальній психології польської нації. Поділи суттєво вплинули на міжнародні відносини в європейському регіоні. З 1795 року історія Польщі зовнішньо розпадається на частини відносно з тими адміністративно-правовими рамками, в які були поставлені польські землі, умовами поділів. Однак під впливом процесу формування польської нації і багатовікових традицій державної незалежності, польський народ зберіг значну ступінь єдності, особливо в сфері духовного життя, розвитку культури і національно-визвольного руху. Не дивлячись на кордонні бар’єри та інші перепони, довгий час не переривалися і складалися економічні зв’язки. Поєднуючи роль, як в духовній, так і в матеріальній сфері все більше відігравала еміграція, масштаби якої зростали з 1790 року.

Загалом, зробивши підсумки, в результаті трьох поділів, Росія захопила більш ніж половину території Польщі – близько 460 тис. кв. км з 6 млн. жителів – менш розвинену у економічному та культурному відношеннях, переважно з білоруським та українським населенням. Ті польські території, які опинилися під пануванням Російської імперії, були досить різнорідними з етнічної точки зору, оскільки, на них були компактно розселенні білоруси, українці, литовці та поляки, які складали незначну меншість, хоча і переважали серед багатих прошарків. Саме до них розпочали застосовувати жорстку асиміляцію та політику обмеження прав парафіян греко-католицької ( уніатської ) та римо-католицької церков. За рахунок поділів, державні кордони Російської імперії були розширені на захід, що ще більше закріпило її домінуюче становище в Східній Європі і посилило вплив в Центральній та Західній Європі.

Приймаючи участь в двох поділах Польщі, Австрія отримала найменші здобутки – 132 тис. кв. км з населенням 3, 9 млн. чоловік, більшість з яких складали поляки при значній частці українців. На цих територіях діяв більш м’якший та поміркованіший режим щодо населення, яке на них проживало.

Головний ж ініціатор та організатор поділів Польщі – Пруссія - заволоділа дещо більшою територією, ніж Австрія, - 148 тис. кв. км з населенням 2,8 млн. чоловік. Войовнича німецька політика прусської влади на польських землях яскраво проявилася в назвах утворених адміністративних одиниць. Після першого поділу це була Західна Пруссія, після другого та третього – Південна і Новосхідна Пруссія та Нова Сілезія. І це не дивлячись на те, що в усіх випадках населення в більшості на цих територіях складали поляки. Серйозною проблемою був той факт, що після третього поділу 175 року значні корінні польські території і колишні польські піддані складали майже половину території і населення прусської держави. Берлінський двір більш за всіх був зацікавлений в поділах Речі Посполитої, поступово і найбільш послідовно здійснював антипольську політику ( прусська влада активно підтримувала колонізаційне переселення німців на польські землі, надаючи їм значні пільги та права, і цим самим обмежували корінне населення ) і завжди активно виступав проти будь-яких проектів відновлення польської державності, які змогли б призвести до втрати Пруссією захоплених нею польських територій, володіння якими гарантувало їй статус великої європейської держави.

Кожна з держав-учасниць після кожного поділу наводила повний спектр тих чи інших аргументів на своє виправдання, намагаючись пояснити законність проведення цих „злочинних актів”. Усі держави твердили, що мають „історичні права” на окремі частини земель Речі Посполитої. З 1772 року і до кінця XVIII століття на польській території, в Росії, Пруссії та Австрії постійно публікувалися різноманітні брошури та монографії, під замовлення абсолютистських монархів, в яких доводилися законні історичні права цих держав на приєднання територій Польщі.