Передумови третього поділу Польщі та повна ліквідація Речі Посполитої

Австрія зайняла південну, розташовану направо від Вісли, частину Краківського і Сандомирського воєводств, Руське воєводство (без Хомської землі), Белзьке воєводство (до Бугу на півночі) та західну частину Подільського воєводства (між лівими протоками Дністра Збручем і Стрипою), а також південно - західний кут Волинського воєводства; разом 83 тис. кв. км з населенням 2, 6 мільйони осіб.

Як відомо під час першого поділу Речі Посполитої Марію-Терезію намагалися переконати в територіальному розширенні Австрії в західній частині Балканського півострова з метою виходу в Адріатичне море. Але ця ідея була реалізована лише після смерті імператриці.

Деякі історики вважають, що перший поділ Польщі відбувся проти волі Марії-Терезії, яка сказала про цю подію, що „відданість і віра втрачені назавжди !”

В результаті першого поділу Речі Посполитої найбільше отримала Австрія. За площею і населенням, менше усіх дісталось Пруссії, однак, по-перше захоплені нею землі з’єднали воєдино її основну територію зі Східною Прусією, по-друге, дозволили отримати нижню течію Вісли, і тому тісно „взяти за горло” польську торгівлю.

Всього Річ Посполита втратила близько 30% території і третину населення (додаток 2). Дипломатія держав, які взяли участь у поділі Речі Посполитої, лицемірно обґрунтовувала свої дії наявністю „незаперечних” прав цих держав на землі, котрі їм дісталися. Держави-учасниці опублікували в 1772-1773 роках брошури, в яких доводили свої історичні права на приєднання територій Польщі. 2 вересня 1772 р. у Варшаву прибув новий російський посол Отто Магнус Штаккельберг, що замінив Сальдерна. 8 вересня він разом з прусським послом Бенуа офіціально повідомив Станіслава Августа про здійснену 25 липня (5 серпня) 1772 р. угоду між Росією, Пруссією та Австрією про поділ Польщі.

Проти поділу протестував Станіслав Август. Даремно він апелював до монархів західних держав, сподіваючись хоча б на дипломатичну підтримку Речі Посполитої. Станіслав Август звернувся було за підтримкою в Париж та Лондон, але не могли, а англійці не хотіли вв’язуватися у польські справи. На повідомлення представників трьох держав при Сент-Джеймерському дворі в жовтні 1772 р. даною була наступна відповідь: „ Його величність король дуже бажає думати, що три двори базували свої вимоги на справедливості, хоча його величність не повідомлений про підстави, на котрих вони діяли”. . Єдиним сувереном, що висловився проти першого поділу Польщі, був король Іспанії.

Фрідріх ІІ в дипломатичному листуванні щодо гамору, піднятого в англійській пресі в зв’язку з першим поділом Польщі, надавав лише „їдкі” зауваження, оскільки бачив, що Англія не в змозі йому перешкодити.

Одним, із завдань надзвичайного і, водночас, конфедераційного сейму, що розпочав роботу у Варшаві 19 квітня 1773 р. , було, на вимогу держав –учасниць поділу, затвердити умови поділу. Сейм працював під тиском присутніх у Варшаві російських, прусських й австрійських військ.

18 вересня сеймова делегація, склад якої визначив російський  посол Отто Магнус Штаккельберг (отже, й цей сейм був делегаційним), під диктат останнього схвалила умови, викладенні на цей раз у російсько-польському, пруссько-польському й австрійсько-польському трактатах. 30 вересня дані документи були ратифіковані сеймом більшістю голосів. Проти них протестувало лише кілька послів, особливо бурхливо – новогрудський (з Білорусії) Тадеуш Рейтан. Він ліг на порозі, загородивши дорогу королю; згодом його оголосили божевільним.

Перший поділ Польщі можна назвати вершиною „кабінетних воїн”. Перший поділ Польщі став нещастям для польського народу, що перетворився в постійний об’єкт експансіоністських намірів своїх сусідів. Вони не змогли, да й не вважали за потрібне, бачити в цій дворянській „демократії”, що стала недієздатною, рівноправного члена європейської системи держав, розглядаючи Польщу лише як об’єкт для компенсації, який використовується для подолання напруги в відносинах та взаємному суперництві. На основі негативної політики по відношенню до Польщі відродився альянс „трьох чорних орлів”. Фрідріх ІІ був безсумнівно ініціатором плану поділу Речі Посполитої. У листі до Вольтера 9 жовтня 1773 р. він писав: „Майже уся Європа вірить, що поділ Польщі є наслідком підступної політики, котру приписують мені, але в світі не має нічого більш помилкового, ніж це. Я пропонував різні шляхи виходу з ситуації і в кінці кінців повинен був здійснити цей поділ, тому що він був єдиним засобом попередити всезагальну війну. Видимість помилкова, і все ж публіка судить лише по ній”. Однак в своїх споминах прусський король відверто і з гордістю описував свою справжню роль у цій справі. „Я немов причастився і скуштував польського тіла, - прокоментував Фрідріх ІІ, - але не знаю, як королева – імператриця залагодила свої справи зі своїм проповідником”.

Він настільки був пройнятий жадобою до збільшення своєї держави, до такого ступеню знаходився під впливом феодально-династичних ціннісних поглядів, що не вважав за необхідність приховувати свої діяння від просвітлених сучасників та нащадків.

„Історична провина” за цей неприхований акт проізволу по відношенню до держави, яка не могла відстояти свою цілісність, лежить на всіх трьох державах, які здійснили його, але перш за все - на Прусії, котра в результаті першого поділу Речі Посполитої закріпила своє положення великої європейської держави. Після першого поділу Польщі „король в Пруссії” Фрідріх ІІ прийняв титул „ короля Прусії”, що підтверджує значення анексії польських територій для підвищення міжнародного статусу його держави.

Перший поділ Речі Посполитої приніс державам-учасницям різні, але досить значні державно-політичні, економічні та інші вигоди та переваги, що подальше здійснення політики поділів Польщі було лише питанням часу та сприятливого поєднання обставин, що і здійснилося двадцятьма роками пізніше.

Розділ 2. Політична ситуація в 1770х - 1780х роках. Другий поділ Польщі

річ посполита поділ польща

2.1 Намагання здійснити  реформи сеймів 1770х - 1780х років  всупереч волі Російської імперії

Після першого поділу Річ Посполита знаходилася в стані залежної держави. Це було прямим наслідком її повної політичної та військової слабкості і загарбницької політики її більших, сильніших сусідів. Царський уряд використовував усі свої можливості, щоб зберегти Річ Посполиту, як слабку державу, що знаходиться під його загальним впливом.

Невдача реформ конвокаційного сейму, спричинена протидією з боку консервативної більшості магнатів, шляхти і католицького духовенства, а також Росії і Пруссії, не могла перекрити усвідомлення Станіславом Августом і його оточенням необхідності слідувати реформаторським курсом, з допомогою якого можливо було вивести державу зі стану занепаду. Парадоксальним було те, що після першого поділу Польщі, як, зрештою, і до того, реформи можна було здійснювати тільки за згодою Росії.

Перший поділ Польщі забезпечив кілька років відносного спокою. Усі барські конфедерати або були депортовані до Сибіру, або втекли за кордон. Пуласький вибрався до Америки, де заснував кінноту Сполучених Штатів. Росія. Австрія та Пруссія порядкували своїм неправедно здобутим добром. Отже, доба Просвітництва скінчилася тим, що три освічені деспоти вдалися до спільних зусиль, аби придушити просвітницький реформістський рух (поняттям „освічені деспоти” називали кількох відомих в історії монархів, що правили в європейських країнах у 18 ст. – Марія-Терезія, Катерина ІІ, Фрідріх ІІ – та присвячували своє дозвілля бесідам з філософами).

З квітня 1773 р. до квітня 1775 р. з перервами працював Варшавський конфедераційний сейм, кілька важливих реформ якого було проведено. Так, 1773 р. школи, які були під управлінням розпущеного 1773 року єзуїтського ордену, за наказом папи римського, перейшли під відомство Едукаційної комісії – першого в Європі міністерства просвітництва, котра в 1773-1775 р. провела реформу освіти.

Едукаційна комісія (повна назва Комісія національної едукації – Комісія національної освіти) була створена за постановою сейму 1773 р. Матеріальною основою для її функціонування служили доходи з переданих їй сеймом маєтків, якими у Речі Посполитій володів єзуїтський орден. До комісії входили чотири сенатори та чотири сеймові посли. Основну ж її роботу проводили ті, хто до цього керівництва не входив. До них зокрема входив Г. Коллонтай. Комісія підлягала сейму й загальному королівському наглядові. Вона опрацювала державний освітній кодекс, в якому викладено організаційну структуру польської освіти, взяла під свій контроль Краківську і Віленську академії, іменовані Головними школами, всі середні навчальні заклади (їх було 74, до них належали і 4 військові школи), у тому числі єзуїтські колегії, які перетворилися у світські школи, а також значну кількість приходських шкіл

Значно менше Комісія спромоглася здійснити в галузі організації приходської освіти: для цього не вистачало ні кадрів, ні коштів. У 1775 р. при Комісії було створено Товариство складання підручників для початкових шкіл, на чолі з її керівним діячем І

На 1775 р. припадає початок діяльності Постійної ради – вищого виконавчого органу держави, яка складалася з 18 послів, обраних сеймом, та 18 сенаторів, короля, який її очолював. Постійна рада була першим постійним урядом Речі Посполитої. ЇЇ склад на дві третини поновлювався з кожною наступною сесією сейму, де він звітував про свою діяльність. Рада працювала в перервах між сеймиками і була органом виконавчої влади. Патріотів , що боролися за незалежність своєї Батьківщини.

У 1775 р. сейм постановив довести чисельність Рада посіла місце колишнього інституту сенаторів-резидентів, який існував згідно з Генріховими артикулами. Вона була підзвітна сейму. Рада поділялася на функціонально подібні до міністерств департаменти зовнішніх справ, поліції (або доброго порядку), військ, юстиції та скарбу, стежила за виконанням сеймових постанов, складала законопроекти й виносила їх на розгляд сейму, пропонувала королю кандидатів на вакантні сенаторські й міністерські посади. Залежність Ради, яка діяла до 1789 р. , від волі царського уряду зробила її не популярною серед магнатів, шляхти й інтелектуалів (хоча вона проводила велику корисну роботу), через що її глузливо йменували „Постійною зрадою”. Створення постійного уряду, звичайно, відповідало, державним інтересам Речі Посполитої. Разом з тим, на зазначеному сеймі на повний голос заявила про себе консервативна магнатсько-шляхетська опозиція. Під її тиском (і з мовчазної згоди Росії) у 1773 р. були значно обмежені права дисидентів, вони втратили можливість бути сенаторами та міністрами, а посольській ізбі їх кількість не перевищувала 3 осіб. 1775 р. сейм підтвердив кардинальні права і додав до них заборону обирати на королівський престол іноземця, а також дітей і онуків Станіслава Августа. Тоді ж Росія знову виступила їх гарантом, а слідом за нею це зробили Пруссія та Австрія.

У 1776 р. сейм доручив прихильникові реформ, колишньому канцлеру коронному великому А. Заморському скласти проект кодексу процесуального, цивільного та кримінального права. Винесений на розгляд сейму 1780 р. цей проект містив пропозиції розширення прав міщан та послаблення царського гніту щодо селян. Пропонувалося, щоб міста мали самоврядування, а міщани більших міст (фактично йшлося про міста королівські) – своїх представників на сеймових засіданнях; міщанам передбачалося надати права набувати землеволодіння в радіусі до трьох миль від міст, проводити щорічні з’їзди делегатів міст, одержувати шляхетську гідність. У селянському питанні містилися пропозиції надавати особисту свободу синам селянина, крім першого і третього, дозволяти панові розшукувати селянина-втікача лише впродовж року, а якщо останній утік з інвентарем – до 4 років; що сидить на землі пана і не користується його допомогою, забезпечити право піти від нього по закінченні строку укладеного між ними договору та ін. Проект також дозволяв укласти мішані шляхетсько-міщанські і шляхетсько-селянські шлюби.

Хоча проект кодексу пропонував більш помірковані реформи щодо селян і міщан, проте шляхта зустріла їх негативно: всі сеймики, які відбувалися перед сеймом 1780 р. , рішуче висловилися проти них, особливо в селянському питанні За рішенням сейму 1773-1775 р. р. гродненським королівським мануфактурам дозволялося ввозити з-за кордону необхідні матеріали та обладнання.

Економічна політика сеймів проводилася в основному в дусі меркантилізму. Але в політиці уряду не було видно наполегливого здійснення широкої та чіткої економічної програми. Деякі постанови залишалися лише на папері, а багато з яких внаслідок слабкості державного апарату виконувались не повністю.

Але в цілому, не дивлячись на спроби реформ, економіка країни переживала тяжкий гніт кріпосництва. Вільних рук не вистачало. Свавілля магнатів, невпорядкована система податків, слабка сітка доріг, відсутність добре налаштованого кредитування, політичне безправ’я міщан і купців затримували ріст промисловості та торгівлі.

У 1780-х роках у Речі Посполитій відбувся перелом у суспільних настроях. З’явилася група осіб, які рішуче виступали за проведення державно-політичних реформ. Чільне місце у ній займали Станіслав Сташіц (1755 – 1826) і Гуго Коллонтай (1750 – 1812). 1770-1780 роки пройшли під впливом, залишеним першим поділом Речі Посполитої. Помітно активізувалася діяльність масонських лож. В цей час ідея проведення державних реформ набирала все більшої популярності. Їх прихильники сподівалися винести на розгляд найближчого сейму відповідні проекти. До них належав і Станіслав Август. 6 травня 1787 року під час тригодинного побачення в Каневі з Катериною ІІ він сподівався заручитися згодою на реформи обіцяючи взамін укласти союз Речі Посполитої з Росією, спрямований проти Туреччини, з огляду на те, що назрівала російсько-турецька війна. Імператриця погодилася тільки на незначне збільшення армії Речі Посполитої та на скликання конфедераційного сейму, натомість негативно поставилася до пропозиції провести на ньому реформи. На це побачення, яке не принесло очікуваних результатів, Станіслав Август витратив 3 млн. злотих з державної скарбниці і три місяці підготовки. В одному зі своїх приватних листів, написаному на передодні сейму, про який йшлося під час побачення, Катерина ІІ зазначила „ Слід відкласти усі особисті наміри короля і його міністрів, зберігши таку конституцію, яка є зараз, бо, правді кажучи для Росії немає ні потреби, ні користі, щоб Польща стала дієздатною ”.

2.2 Стан земель окупованих  Австрією, Росією та Пруссією

На польських окупованих землях, які відійшли внаслідок першого поділу Речі Посполитої до Пруссії, Австрії та Росії держави-учасниці поділу поширювали свою адміністративно-територіальну систему. Із земель, що ними заволоділа Пруссія, було створено провінцію Західну Пруссію (тоді ж як Князівська Пруссія була названа Східною Пруссією). На цих землях було встановлено-адміністративний поділ на регенції та землі. Сам прусський король Фрідріх ІІ часто влаштовував об’їзди своїх володінь, розмовляв з бюргерами, селянами, граючи роль „земельного батька” – піклувальника. Так сформувався образ „ старого Фріца”, який оберігає своїх підданих. (Цікавим є такий факт – одного разу, Фрідріх ІІ почув про широке використання в Кашубській місцевості (територія отримана внаслідок першого поділу Польщі) картоплі, вирішив дізнатися про жінку Аманду Войке, котра відкрила корисні якості картоплі. Король відвідав те село, в якому жила жінка, й навіть скуштував її страви).