Передумови третього поділу Польщі та повна ліквідація Речі Посполитої

Землі, ж окуповані Австрією, у 1772 р. отримали назву Королівство Галіція та Лодомерія. Королівство виникло, як результат офіційного обґрунтування включення українських земель до складу австрійських володінь: віденська влада твердила, що угорська королівська корона, якою Габсбурги володіли з 1526 р. , має історичні права на землі колишньої Галицько-Волинської Русі від зламу XII - XIII ст. і наголошували при цьому, що відтоді угорські королі титулувалися, як королі „Галіції і Лодомерії”. Управління „Королівством”, поділене на дистрикти (округи), очолював призначений імператором губернатор, резиденція якого була у Львові; округами управляли старости. Судовими і фінансовими справами відало відомство, безпосередньо підпорядковане Відню. Виборні посади шляхти були ліквідовані, а їх місце зайняла чиновна ієрархія. Австрійські власті скасували засаду шляхетської рівності. За австрійським взірцем шляхту поділено на магнатів і власне шляхту. До магнатів зараховано всіх носіїв титулів князя і графа, причому графами ставали всі ті, хто на 1772 р. у Речі Посполитій були сенаторами, каштелянами, воєводами, міністрами або їхнім нащадками і подавали заяви з проханням надати графський титул та вносили за нього визначену суму.

Перший поділ Речі Посполитої позначився також на територіально-державній приналежності Північної Буковини. Так, у 1774 р. ця територія була захоплена віденськими військами. А в 1775 р. ці здобутки були закріпленні Константинопольською конвенцією.

У 1775 р. було проголошено про створення в Королівстві провінційного сейму, подібного до сейму, що діяли в інших землях Австрійської монархії. У сеймі мали право засідати магнати, шляхта і представники державних міст. Вони могли лише обговорювати те, що як проводити в життя питання („постулати”, від чого сейм йменували постулатним), законопроекти з яких виносив на їх розгляд уряд. але й до цього безсилого сейму уряд ставився з недовірою. Вперше він був скликаний імператором 1782 р. , потім – 1786 р. і 1788 р. Після цього сейм до 1817 р. не збирався.

1780-і роки в „Королівстві Галіції і Лодомерії” були ознаменовані селянською реформою, яка пов’язана з іменем імператора Йосифа ІІ (1780 – 1790): у 1781 р. була скасована особиста залежність селян від феодала; співвідношення панської та селянської земель станом на 1 листопада 1786 р. проголошено нормою, порушення якої заборонялося; максимальний розмір панщини з селянського господарства обмежено трьома днями на тиждень, а для безземельних селян – 13 днями на рік. Феодали систематично порушували ці та інші законоположення з селянського питання.

На українських землях, які відійшли до Російської імперії, запроваджували загально - імперські порядки: поділ на намісництва (згодом – на губернії), російська судова система, діяла „Жалувана грамота” дворянству.

2.3 Проголошення Конституції 3 травня 1791 р. , як спроби порятунку  польської державності

Головним досягненням Чотирирічного сейму було досягнення прийняття нової Конституції. На 5 травня 1791 р. було призначено обговорення проекту основного закону Речі Посполитої, який, за задумом „патріотів”, мав змінити Генрікові артикули і кардинальні права.

„Патріоти”, становлячи в посольській ізбі меншість, скористалися з того, що більшість „старошляхетців” роз’їхалися на великодній відпочинок, перенесли засідання на 3 травня і вирішили домогтися схвалення цього проекту. На хвилі великого емоційного піднесення, котре охопило послів- „патріотів” і багатотисячний натовп варшав’ян, який, щоб підтримати їх, оточив королівський замок, а також тих, хто розмістився в галереях зали засідань замку, проект більшістю голосів був прийнятий. Основний закон називався „ Закон про управління” (Ustawa Rzadowa) (додаток 3). За ним уже тоді закріпилася назва – Конституція 3 травня. Конституція була прийнята майже одноголосно, лише сеймовий посол Сухожевський відчайдушно чинив опір „патріотам”.

В основу конституції 3 травня було покладено засаду поділу влади на законодавчу виконавчу і судову, проголошену французьким просвітителем Шарлем Луї Монтеск’є (1689 – 1755). Конституція складалася з вступу, 11 статей і 3 додатків, з яких два були зазначеними вище законами про міста і сеймики. Конституція виходила з поняття „громадянства”, а не з станових принципів, хоча шляхта отримала першочергове місце серед інших соціальних груп. Даровані міщанам права були підтверджені. Селяни, влада шляхти над якими зберігалася, розглядалися віднині як прошарок, що знаходиться під спеціальною державною опікою.

Королівська влада проголошувалася спадковою, встановлювалася виборність королівської династії (після смерті Станіслава Августа престол повинен був перейти до саксонської династії Веттінів). Вищий орган законодавчої влади – сейм – мав скликатися королем кожних два роки і впродовж їх збиратися тоді на засідання, коли в цьому була потреба. Рішення на сеймі могли прийматися більшістю голосів. Отже, ліберум вето було скасовано, а у зв’язку з цим – і конфедераційний характер сейму. Сенаторові було надано право затримувати реалізацію ухвал посольської ізби шляхом застосування вето, але лише до скликання наступного сейму: якщо той у друге приймав цю ухвалу, то вона набирала чинності. Раз на 25 років слід було скликати сейм для внесення істотних змін в „Законі про управління”. Вищим органом виконавчої влади ставала Сторожа законів в складі короля, як його голови, примаса і призначених королем на сеймі п’яти міністрів (поліції, друку, закордонних справ, оборони та скарбниці), відповідних перед сеймом, а також, з дорадчим голосом, наступника трону і маршалка посольської ізби. Сейм не менш к двома третинами голосів міг висловити міністрам недовіру. Органами місцевого самоврядування проголошено цивільно-військові комісії порядку, підпорядковані Сторожі законів. Посли були звільнені від обов’язку слідувати даними їх сеймиками інструкціям.

Конституція 3 травня підтвердила політичну гегемонію шляхти. Проте шляхта, маєтковий ценз якої становив менше 100 злотих річного доходу, позбавлялася політичних прав. Католицька віра проголошувалася панівною, але прокламувалася свобода совісті. У тому ж документі було сказано, що селяни, з рук яких плине „джерело найбільших багатств держави”, є захищеними урядом, а угоди, які укладали між собою селяни і пани, повинні дотримуватися обома сторонами. Конституція скасувала гродські суди, встановила провінційні (для Малопольщі з українськими землями, Великопольщі з Помор’ям, Куявією, Мазовією й Підляшшям, Великого князівства Литовського) референдарські суди в справах селян королівських маєтків. Суд ставав колегіальним, і у ньому посилився вплив середньої шляхти.

Не дивлячись на всі обмеження, Конституція 3 травня 1791 р. була для Польщі безперечним кроком вперед. Вона обмежувала магнатів, сприяла розвиткові нових ринкових відносин. Тому й проти неї виступила внутрішня та зовнішня реакція.

4 травня 1791 р. у книгу варшавського  Бродського суду небагатьма послами (один сенатор та двадцять сім  послів) був внесений проект скарги (письмовий протест) проти „незаконного” прийняття Конституції. А 5 травня сейм визнав будь-які подібні протести такими, що не мають сили.

У доповненні до Конституції 3 травня, прийнятому сеймом 22 жовтня 1791 р. зазначено, що зберігається федеративний, польсько-литовський характер Речі Посполитої, проте скасовується дуалізм посад скарбу і війська. Основний закон фактично запроваджував у країні конституційну монархію.

Конституція 3 травня стала вершиною того суспільно-політичного зросту в Речі Посполитій, котрий був відмічений в останні десятиріччя 18 століття.

Конституція 1791 р. – це документ величезної політичної ваги. Упродовж багатьох років вона істотно впливала на розвиток польського суспільства, надихала патріотичні кола на боротьбу за незалежність, закарбувалася в його пам’яті, виявом чого є щорічне відзначення 3 травня як національного свята. Цей документ був другим за часом появи основним законом у світі – після прийняття конституції США 15 листопада 1777 р. Хоч Польській Конституції 1791 р. було ще дуже далеко до сучасних уявлень про конституцію, але все ж таки це була перша поза межами Франції спроба втілити в життя певні нові ідеї мислителів Просвітництва. Оскільки Пруссія та Австрія поставилися схвально до Конституції 3 травня, то частина польського населення почала сподіватися, що в них з’явилася надія врятувати свою державність.

Однак, реформа польської держави прийшла надто пізно, щоб урятувати самостійність країни.

До реформ Чотирьохрічного сейму і, особливо Конституції 3 травня, вороже поставилися у Петербурзі, оскільки вони зміцнювали Річ Посполиту і виводили її з-під опіки Росії і до того ж реформи ухвалювалися під акомпанемент антиросійських настроїв. Так російський дипломат Безбородько писав у своїй записці: „Наші початкові правила відносно Польщі не сприймають, щоб в ній обирали королів Пястов. Чимало з сильних в тій республіці вельмож узрів надію свою отримати корону відійдуть від нас, і сила наша там вельми послабшає: як зможемо ми тоді в Польщі приймати собі участь у справах, коли в ній царювати буде король, що має особисту сильну армію, і котрий вірно чи до австрійської, чи до прусської сторони буде прихильний ”.

Але ситуація змінилася, тому, що вже влітку 1791 р. почало змінюватися ставлення Пруссії до польських реформ. ЇЇ уряд змирився з успіхами Росії на турецькому фронті і, не зацікавлений більше у посиленні Речі Посполитої, став непокоїтися з приводу політичних змін у ній. Тому Берлін оголосив, що Конституція 3 травня суперечить духові польсько-прусського оборонного союзу від 26 березня 1790 р. , тому цей союз втратив силу.

2.4 Другий поділ Речі  Посполитої зумовлений політичною  залежністю та військово-загарбницькою  інтервенцією Росії та Пруссії

На початку 1792 р. міжнародне становище Речі Посполитої різко погіршилося. Ще під час прийняття Конституції 3 травня стало відомо про заплановані зміни в політичному курсі Пруссії, про спроби берлінського кабінету піти на угоду з урядом Катерини ІІ. Прусська дипломатія робила свою підлу справу.

Після укладення Росією в січні 1792 р. Ясського миру Туреччиною Катерина ІІ отримала змогу значно більше приділити уваги ситуації в Речі Посполитій. У Петербурзі заповзято твердили, що Варшава стає другим після Парижа революційним вогнищем в Європі, загрожує, таким чином, усталеному порядку, тому його потрібно ліквідувати. То було ідеологічне обґрунтування російського втручання в польські справи.

Реформаторська частина Чотирирічного сейму (1788 – 1792), котру очолювали Коллонтай, Машинський, Нємцевич та інші, добре розуміли, що нерівноправне і принижене становище „дисидентів” завжди може бути використаний в якості причини для наступного втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. Тому реформатори зробили спробу позбавити найбільш небезпечного сусіда – Російську імперію – можливості використати релігійні мотиви для можливих нових поділів держави.

Не дивлячись на опір реакційних, в першу чергу католицьких, груп, сейм прийняв постанову про необхідність скликання в Пінську „Генеральної конгрегації” – вищого зібрання представників православного віросповідання в Речі Посполитій. 15 червня 1791 р. пінська конгрегація розпочала свою роботу, а завершила її 2 липня.

Але справа затвердження поданих сейму пропозицій пінської конгрегації затягнулося більш ніж на десять місяців. Лише 25 травня 1792 р. вже в умовах вторгнення російської армії на кордони Речі Посполитої за пропозицією Станіслава-Августа „православне питання” розглядалося самим першим на порядку дня. При голосуванні більшістю голосів (123 „за” і 13 „проти”) сейм прийняв пропозицію пінської конгрегації.

Безпосередній привід для обґрунтування російського втручання Катерині ІІ дали польські магнати - запеклі вороги реформ Чотирирічного сейму – генерал артилерії Станіслав Щенсни Потоцький, гетьман великий коронний Северин Жевуський, котрі заохочувані купкою менш впливових магнатів і заручившись підтримкою Катерини ІІ, 27 квітня 1792 р. у Петербурзі підписали Акт генеральної конфедерації. З тактичних міркувань „Акт” був датований 14 травня, а місцем його появи названо Торговицю – містечко Брацлавського воєводства, розташоване на самому кордоні Речі Посполитої і Катеринославського намісництва Російської імперії. У Торговиці конфедерація була проголошена, і від неї її стали називати Торговицькою. Вона оголосила війну реформам Чотирирічного сейму і Станіславу – Августу. Тарговицька конфедерація була реакційним союзом польських магнатів. 18 травня 1792 р. у відповідь на адресований заклик керівництва Торговицької конфедерації про військову допомогу (при цьому воно посилалося на гарантії Росією кардинальних прав), 100-тисячна російська армія ввійшла на територію речі Посполитої в районі Правобережної України і виступила спільно з конфедератами проти польського уряду. На засіданні сейму 21 травня була прочитана декларація Катерини ІІ, яка містила лицемірне обґрунтування виступу Росії на боці торговичан. У ній зазначалося, що імператриця вдалася до втручання, „виходячи з любові до порядку і справедливості, а також доброго наміру і прагнення” для польського народу. Передбачалося, що російське вторгнення 1792 р. в Польщу здійснюється для стабілізації слабкої польської монархії. Король, у відповідності з Конституцією 3 травня, взяв на себе командування військом на час війни. Польовим командувачем він призначив свого племінника – князя Юзефа Понятовського, а його заступником - Тадеуша Костюшка (обидва були генералами). З огляду на ситуацію, що склалася, сейм постановив перервати свою діяльність до закінчення війни, звільнення країни від російських військ і розгрому торговичан.

Після того, як царські війська вступили у Вільнюс, 5 червня 1792 р. виникла конфедерація у Великому князівстві Литовському, аналогічна Торговицькій. Її очолював Шимон Коссаковський. На цьому фронті Станіслав Август командувачем призначив Людвіга Вюртемберзького, який виявився непридатним на цій посаді.