Політична еліта в сучасному українському суспільстві: соціологічний аналіз

Мета  роботи – виявити та охарактеризувати особливості формування та розвитку політичної еліти в Україні.

Для досягнення цієї мети необхідно вирішити наступні завдання:

• виявити і систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до визначення поняття «еліта», які існують в зарубіжній та вітчизняній соціології;
• здійснити теоретичний аналіз структури еліти та її основних характеристик;
• дослідити специфічні особливості й форми становлення і розвитку української політичної еліти;
• здійснити аналіз динаміки соціально-статусних характеристик сучасної політичної еліти України.

Об'єкт  дослідження: політична еліта, як організований структурний елемент соціальної системи.

Предмет дослідження: становлення сучасної української політичної еліти.

Методи  дослідження: анкетне опитування, біографічний метод.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні методологічної основи для розробки соціологічних досліджень політичної еліти.

Практичне значення полягає у здійсненні цілісного аналізу становлення та розвитку політичної еліти як складного феномена в аспекті його всебічного впливу на функціонування державою.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

 АНАЛІЗ  ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ

 

 

1.1. Сутність, типологія і функції політичної еліти

 

 

Останніми роками в науковій літературі розгортаються  дискусії щодо визначення понять „політична еліта" і „політичний клас", відбувається обмін думками про  рушійні сили суспільства та його класову структуру, наявність в Україні політичної еліти, її здатності (чи нездатності) як соціальної верстви до загальнонаціональної відповідальності за розвиток країни.

Критеріїв відбору  претендентів до групи, що може бути названа  „політичною елітою", з одного боку, існує немало, а з іншого - всі вони такі суперечливі, що за бажанням наповнення поняття може змінюватися як за змістом, так і за масштабами. Окрім того, нечіткість підстав, за якими дають визначення і, зумовлює ситуацію, коли різними найменуваннями користуються для позначення того ж концепту, і різні концепти позначають тим самим найменуванням.

Термін „еліта" походить від латинського «е1іgеге» і французького «elite» - найліпший, добірний. Починаючи з XVII століття, термін вживався для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для найменування „обраних людей", перш за все - вищої знаті. У Великій Британії, як свідчить Оксфордський словник [1,с. 14], цей термін став застосовуватися до найвищих соціальних груп в системі ієрархічного суспільства.

Проблема політичної еліти є однією з найстаріших в історії соціально-політичної думки. Починаючи від стародавніх часів і до середини XIX століття вчені намагалися з'ясувати, якою ж має бути політична еліта в ідеалі, яке її походження, обов'язки і як повинні вибудовуватися взаємовідносини між елітою і масами.

Одним з перших концепцію почав розробляти Конфуцій. Він висунув ідею про правління  „благородних мужів" тобто найбільш освічених членів суспільства [2,с. 226]. Подібних поглядів дотримувався і Платон. Він вважав необхідним формування політичної еліти з освічених філософів [3,с. 225]. Аристотель вважав за необхідне формування політичної еліти з людей, які володіють і багатством, і винятковими якостями [4,с. 113].

У Середні віки проблему політичної еліти розглядав  А. Аврелій, який вважав, що політична влада походить від Бога, а метою правлінців є забезпечення миру, злагоди і справедливості у стосунках між людьми [5,с. 77]. На початку епохи Відродження Н. Макіавеллі розглядав проблему досягнення влади представниками політичної еліти і дійшов висновку, що досягти її можна завдяки доблесті, щасливій долі, доброзичливому ставленню співгромадян, а також вчиненню злочину [6,с. 19].

Ідеї „просвітницького абсолютизму" відстоював Ф. Вольтер, який виступав за поєднання монархічної  влади та інтелекту і пропонував посилити вплив освічених людей, які при необхідності зможуть утримати королівську владу [7,с. 142].

Своєрідний  погляд на проблеми політичної еліти  висловили К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони мріяли про створення асоціації  вільних індивідуумів, яка прийде на зміну буржуазному суспільству. Досягти цього можна шляхом пролетарської революції, коли пролетаріат перетвориться спочатку на панівний клас, здійснить необхідні реформи, а пізніше, після скасування колишніх виробничих відносин, зруйнує класи взагалі і своє власне панування [8,с. 278]. По-суті вони вибудували концепцію безелітарного суспільства.

Були спроби пояснити проблему еліт й з точки  зору психології. Зокрема, 3. Фрейд вважав, що поділ суспільства на еліту  і маси виник з родових форм авторитету [9,с. 97].

Слід підкреслити, що науковий підхід до вивчення політичної еліти, питання про існування  політичної еліти у будь-якому  суспільстві почали формуватися  у другій половині XIX століття. Це пов'язано з іменами            В. Парето і Г. Моски та Р. Міхельса.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди правила вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями. Найпоширенішими  підходами до пояснення феномена політичних еліт у політології є  ціннісний і функціональний.

Функціональний, або організаційний підхід започаткували Г. Моска і Р. Міхельс. Суть його полягає в тому, що він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, які їх виконують. Так, Г. Моска вказував, що саме правлячий клас визначає історичний процес. Він зазначав, що у деяких країнах єдиним критерієм, який визначав належність до правлячого класу, є народження в аристократичному середовищі. Практично в усіх країнах, які мають стародавню історію, у той чи інший час існувала спадкова аристократія. Необхідно зазначити, що Г. Моска не виключав і демократичного шляху формування правлячої еліти. Він вважав, що еліта потребує припливу „свіжої крові" за допомогою включення до її складу найбільш обдарованих представників нижчих верств.

Р. Міхельс вважав, що цивілізоване людство не може існувати без „панів" чи політичного класу. Більшість людства буде змушена  визнати правління меншості і  змиритися з роллю п'єдестала для величі олігархії.

Варто дослухатися й до В. Парето, який увів у науковий обіг термін „еліта" (1902 р.). Він писав, що наявність влади і багатства передбачає певні якості у людей, які претендують на звання еліти, - воєнна відвага, походження, особиста гідність, мистецтво управління. В. Парето під елітою розумів тих, хто має найвищі показники у своїй сфері діяльності. Обґрунтовуючи свою теорію біо-психологічними якостями індивідів, він поділяв еліту на тих, хто прямо чи опосередковано відіграє помітну роль в управлінні суспільством і належить до правлячої еліти, та іншу частину цього класу, що утворює неуправлінську еліту [10,с. 124].

Згадані вчені  є представниками макіавеллівської школи соціології. Вони вважають еліту  більш чи менш консолідованою групою, яка відрізняється від решти населення особливими соціальними, політичними і психологічними якостями та елітною самосвідомістю. Вчені говорять про структурну сталість еліти, її владних відносин; персональний склад еліти може змінюватися, але стосунки панування і підпорядкування незмінні. Формування і зміна еліт відбувається в ході боротьби за владу.

X. Ортега-і-Гассет вважав, що еліта - це частина суспільства, яка має вимірювати себе особливою мірою, яка готова взяти на себе історичну відповідальність за долю суспільства загалом. „Це не той, хто вважає себе вищим за інших, а той, хто до себе самого ставиться вимогливіше, ніж до інших" [11,с. 256].

Дж. Сарторі, прихильник концепції демократичного елітизму, вважав, що особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою, а навпаки: вона наділена владою й перебуває нагорі тому, що заслуговує на це. Традиційно такі завдання покладаються на політичну еліту, покликану професійно управляти справами суспільства, врегульовувати конфлікти, розв'язувати протиріччя [12,с. 80].

Серед аналітиків політичної сфери найбільш поширеним на сьогодні є так званий статусно-функціональний підхід до визначення еліти. Р. Міллс вважає, що „владна еліта в США об'єднує людей з трьох сфер ~ політичної, економічної та воєнної. У тридцятих роках XX століття провідна роль у державному житті належала політикам, а вже через два десятиріччя — військовим і представникам корпорацій". У книзі „Владна еліта" він писав, що „еліта - це діячі, які посідають такі соціально-політичні позиції, які дають їм можливість піднятися над середовищем звичайних людей і приймати рішення, які мають суттєві наслідки" [13,с. 124].

У зв'язку з інтенсивним  розвитком науки і промисловості  у середині XX століття з'являється технологічний, або функціональний напрям в осмисленні проблем політичної еліти. Представники цієї школи А. Берлі, Дж. Бернхем, К. Боулдінг, Д. Елеско виходять з того, що „зміни в суспільстві пов'язані з науково-технічною революцією. Тому управління буде концентруватися в руках вищого рангу менеджерів" [14,с. 20].

Наприкінці XX століття наголоси в обґрунтуванні елітизму з позицій технологічного детермінізму змінювалися. Термін „нова еліта" (менеджери, верхівка чиновників та інтелігенція), на відміну від „колишньої" еліти („еліти крові" та „еліти багатства"), розглядається як важлива складова нових моделей соціальної структури. Представники неотехнократії виходять з розуміння того, що суспільство є системою бюрократичних інститутів, якими ефективно управляють кваліфіковані менеджери. Провідну роль при цьому відіграють „нові еліти", які регулюють соціальні відносини науковим впливом.

Питання категоріального  визначення понять „політична еліта", „політичний клас" досить активно  вивчають науковці Росії. Серед підходів, на яких необхідно акцентувати увагу, на мою думку, такі.

У контексті консолідації чи протистояння при зміні правлячих еліт: „...правляча еліта концентрує у своїх руках владу шляхом монополізації права на прийняття рішень, на визначення стратегії, цілей, пріоритетів політики. Правляча еліта — не арифметична сума правителів та володарів; це, перш за все, особлива соціальна група, тобто стійка спільнота, яка базується на глибинних внутрішніх зв'язках політиків, які до неї належать" [15,с. 52].

Альтиметричний  критерій, який передбачає розуміння  еліти в широкому сенсі, що включає не лише лідерів, які належать до вищого ешелону влади, але й політиків, які користуються впливом на місцях, а також активістів партій. У контексті такого підходу визначається „політична еліта" як особи, які обіймають посади, які передбачають вирішення питань загальнонаціонального рівня [16,с. 51].

Бачення витоків  сучасної версії правлячого класу у  дилемі „володіти" і „впливати": „Клас-гегемон нового світу - це самоорганізація  автономно мотивованої, відкритої  до змін еліти, що включає впливових  „власників капіталу і знань" [17,с. 35], - зазначає О. Неклесса. На його думку, склад „нового класу" не є монолітним: політичний та адміністративний стан, які складаються з субкласів економічних та політичних управлінців, судейських та літераторів, касти організаторів та науково-технічної інтелігенції, експертів, утримувачів культурного капіталу та бюрократів [18,с. 35].

Прогностичний підхід з екстраполяцією на рішення  щодо демократичного майбутнього: „...немає  ще і чіткого розуміння того, що з нинішньої еліти побудувати „суверенну" демократію неможливо. Адже проблема не в тому, за якими кресленням будувати, а в тому, з чого будувати.  Необхідна нова управлінська еліта, яка володіє національним мисленням та кодексом честі, без брехні, крадіжок та корупції. Єдиний спосіб отримання такої еліти - її виховання" [19,с. 49].

 У розширеному трактуванні еліти через намагання підпорядкувати аналіз політичної влади феномену еліти: М. Афанасьєв трактує її не тільки як групу людей, які володіють значною політичною владою, але і як всю систему політичних, економічних та духовних параметрів функціонування соціального поля влади [20,с. 126].

Серед визначень, представлених українськими політологами, найбільш вдалим, на мою думку, є формулювання Ф. Рудича: „Політичий клас, правляча еліта представляє собою вищі соціальні прошарки, які володіють атрибутами впливу, зосередили в своїх руках реальну владу в основних сферах життєдіяльності держави. Це і депутатський корпус парламенту, і адміністративно-управлінська еліта, і еліта судової влади, і дипломатична еліта, і лідери політичних партій, громадських рухів, керівники аналітичних, політологічних центрів, фондів" [21,с. 3].

Щодо формулювання визначення політичної еліти, то можна  навести узагальнене: політична  еліта — це внутрішньо консолідована соціальна спільнота, яка є суб'єктом підготовки найважливіших стратегічних рішень у сфері політики і яка володіє необхідним для цього ресурсним потенціалом. Політичну еліту характеризує: спорідненість настановлень, стереотипи і норм поведінки; (відносна) єдність цінностей, які поділяються, та причетність до влади.

На підтвердження  цього можна зробити посилання на В. Липинського, який зазначав, що в кожній нації існує група людей, яка керує нацією. Таку провідну групу він називає „національною аристократією". В. Липинський запевняє, що „без своєї власної національної аристократії - без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб організувати пасивну більшість нації всередині, і тим захистити її од ворожих наскоків зовні -немає і не може бути нації". Постійне відтворення нації, тобто циркуляція еліт - це, за В. Липинським, вічний і незмінний наслідок боротьби творчих, продукуючих класів [22,с. 106].