Політична еліта в сучасному українському суспільстві: соціологічний аналіз

Отже, якщо спробувати розглянути наукові підходи до визначення поняття „еліта", то вийде досить строката картина. Зокрема, „еліта" - це: люди, які володіють найвищим почуттям відповідальності (X. Ортега-і-Гассет), професійно управляють справами суспільства і врегульовують конфлікти (Дж. Сарторі), посідають найвищі позиції в системі ключових соціальних інститутів (Р. Міллс), активна та авторитетна аристократія для організації пасивної меншості (В. Липинський).

Якщо аналізувати  істинні риси і якості сучасної правлячої  групи, то, перш за все, можна виокремити дві характеристики: володіння владою і капіталом, часто без наявності певних якостей і вимог до її представників. Для тих, хто належав до правлячої номенклатури, були характерні мімікрія, хамелеонство. Головне їх настановлення - за будь-яких обставин мати владу.

До речі, в  офіційних радянських документах, в суспільно-політичній літературі в СРСР ніколи не використовувався термін „еліта". Разом з тим, ми стали свідками того, як у 1990-і роки відбувається абсолютизація поняття „еліта" і заміщення ним всіх інших можливих ракурсів аналізу правлячого класу. Воно поступово стало застосовуватися до всіх без винятку осіб, причетних до влади чи капіталу.

Після зміни  класової соціальної диференціації  на пострадянському просторі усе  частішим явищем стає багатовимірна  соціальна диференціація. На місце „класів" у їх традиційному розумінні (за типом причетності до засобів виробництва) приходить більш об'ємне і диференційоване поняття: „клас" означає групу людей, що володіють різним „капіталом" (фінансовим, політичним, символічним, інтелектуальним тощо). Можна зробити висновок, що еліта з'являється як багатовимірне формування. У найширшому сенсі воно представляє ті позиції в суспільстві, що перебувають „на вершині" соціальних формацій і посідають домінуючі позиції.

Отже розгляд  феномена „політичної еліти" у співвіднесенні з фактом соціально-класової диференціації передбачає, що у класово диференційованому суспільстві клас, який володіє певною власністю на основні засоби виробництва, є правлячим класом. В умовах капіталістичного способу виробництва таким класом є буржуазія. Панівний клас здійснює управління суспільством через діяльність свого політичного авангарду, найбільш активних у політичному сенсі його членів, які безпосередньо управляють організацією панівного класу, перш за все - державною машиною. Таким чином, політична еліта є частиною правлячого класу і об'єднує ту його складову, яка володіє навичками професійної політичної діяльності і безпосередньо здійснює державне управління.

Поняття „правляча  еліта" на різних етапах розвитку суспільства  має різні визначення. Необхідно зауважити, що поняття „правляча еліта" і „владна еліта" не тотожні. В українському суспільстві окрім владної еліти є ще й інші групи еліт, які беруть участь в управлінні державою. Отже під „правлячою елітою" розуміємо групу людей, які посідають впливові позиції як у структурі влади, так і поза нею, які наділені формальними, офіційними повноваженнями, або, не маючи їх, приймають найбільш значущі для суспільства рішення в системі політичних відносин.

При визначенні „політичного класу" виходимо з розуміння, що „політичний клас — це клас, який здійснює контроль і впливає на політичну організацію суспільства". Це також і соціальні прошарки, формально не пов'язані з політикою, але чинять закулісний вплив на ухвалення політичних рішень і відіграють роль „сірих кардиналів" і у певний період можуть ставати головними дійовими особами політичного процесу.

Маємо на увазі  перехідну еліту. Говорити, що в Україні  вже сформувалася еліта, особливо на рівні державних менеджерів чи політичних діячів, зарано. Скоріш за все, маємо квазіеліту, котрій притаманні ознаки номенклатури. Слід згадати, що номенклатура, на відміну від еліти, виокремлює людей лише за критерієм посад, які вони обіймають. А еліта - це ще й моральний авторитет, і авторитет у суспільстві, це люди, до думки яких дослухаються, люди, які чинять неформальний вплив на соціум.

Не можна  не погодитися з твердженням, що „сучасна еліта не є організуючим началом  і не має довіри у більшості  населення чи бодай його більш-менш значної частини. Позаяк населення не має однорідних цілей і уявлень про себе" [23,с. 15].

Для постсоціалістичної України характерне незначне оновлення  еліти, що свідчить насамперед про її усталеність. Зміна суспільно-політичного  устрою і відповідної політичної системи не призвела до повної зміни політичної еліти.

Один з українських  дослідників зазначає: „Про еліту  в тому старому, класичному розумінні: щодо існування і складу якої є  консенсус, яка випромінює авторитет  і його насправді має... Натомість  сьогодні доречніше говорити про „еліти" у множині, „еліти галузевих компетентностей", „еліти кваліфікацій". Належність до еліт визначає не лише фахова кваліфікація їх представників, але й рівність правил гри. Доки існує корупція в системі кваліфікаційного становлення еліт, яка дає змогу некваліфікованим обійняти чільні позиції у відповідних галузях, існуватиме завада обдарованим та кваліфікованим ці позиції обійняти" [24,с. 22].

Отже політична  еліта — це політичний авангард правлячого класу, це досить самостійна, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади, та найбільшою мірою володіє ресурсами у порівнянні з іншими групами, бере участь у визначенні довгострокових завдань країни. Вона охоплює найвпливовіші кола та угрупування економічно і політично панівного класу. Це люди, які зосередили у своїх руках значні матеріальні ресурси та ЗМІ.

Політичний  клас - це клас, що здійснює економічний, політичний та ідеологічний контроль за іншими класами суспільства. Політичний клас - це вищі соціальні верстви, які мають демонструвати свій інтерес як 
інтерес всього суспільства та відповідати своєму призначенню не лише 
як соціальної групи, яка відрізняється від інших критеріями доступу до 
суспільного багатства, влади в основних сферах життєдіяльності держави, 
впливом, а й соціальним престижем. За таким класом майбутнє.

«Природно, що на сучасному етапі державотворення, коли багато постсоціалістичних держав - колишніх радянських республік принципово змінюють свою політичну систему, то і в політичних науках виникає потреба дещо по-іншому пояснити, обґрунтувати наявні і, особливо, фактично нові поняття і категорії. Їх поява здебільш не випадкова. На жаль, ця важлива проблема подекуди стає предметом серйозної політичної кон'юнктури» [25,с.  62].

Наприклад, вже  на початку XXI століття в теорії політики активно поширився термін „політична нація", що в умовах помітної політизації великих соціумів, здавалося б, і не повинно було викликати жодних сумнівів. Та це лише з першого погляду. А «фактично терміном „політична нація" дехто силкується підмінити терміни „етнос", „нація", „народ" з їх головними яскраво вираженими етнічними ознаками. Міркування, що нав'язуються, досить прості: усе населення країни становить „політичну націю" незалежно від етнічного походження, оскільки живе на спільній території, в умовах одного правового поля, в єдиних суспільно-політичних умовах. А коли це так, то немає жодної потреби вести мову про якісь там „другорядні" ознаки, що виокремлюють людей, роблять їх неповторними: про зовнішні ознаки, мову, культуру, традиції, звичаї тощо» [26,с. 20]. До того ж, такий методологічний підхід вважається „демократичним", таким, що відповідає геополітичним процесам.

Наголошу, що проблема запровадження нових термінів і понять не може розглядатися як винятково теоретична проблема, оскільки в цьому випадку йдеться про суспільні процеси, які реально відбуваються в житті конкретних держав.

«„Політичною нацією" „революція" в політичній думці не завершується. Та й не лише політичної думки вона стосується. „Революційний погляд" багатьма фахівцями політичних, соціальних наук кинуто нині і на поняття „еліта" і „політичний клас", що також не можна обмежувати лише рамками теоретичного пошуку» [27,с. 34].

Давайте детальніше розглянемо два останні поняття. В чому суть принципових моментів?

«Навряд чи хто заперечуватиме об'єктивність теорії дихотомії, коли будь-яке суспільство поділяється на два основні класи: клас, який править, і клас, яким правлять (Г. Моска). Перший клас досить нечисельний, він виконує переважно політичні функції, монополізує владу і користується її перевагами. Другий управляється і контролюється першим у більш-менш легальний (нелегальний), демократичний, ненасильницький (авторитарний, насильницький) спосіб. З першого класу виводять ще одну, надто невелику групу людей, яких називають елітою» [28,с. 48]. Наголосимо, що термін „еліта" має вияв у багатьох сферах суспільного життя і діяльності, однак у даному випадку про еліту ведуть мову винятково в сенсі політики, політичних проявів, політичної діяльності і політичних процесів.

Термін „еліта", відтак, став широко вживаним, однак його пояснення  надто різні. Загальним є те, що це: а) меншина, надто тоненький прошарок людей конкретного суспільства (А. Тойнбі, С. Келлер та інші); б) невелика група осіб, що мають соціальну, політичну та інші переваги над іншими і посідають ключові позиції у більшості сфер суспільного життя (Г. Моска, А. Тойнбі). Разом з тим, існують й інші точки зору, причому досить характерні, стосовно феномена еліти в сучасному українському суспільстві.

Тут ми звертаємо особливу увагу на визначення поняття „еліта"             В. Парето. Він доводив, що еліта — це ті, хто отримав найвищий індекс у сфері своєї діяльності. Зазначимо: отримав не інтелектом, організаційно-функціональною діяльністю, а тим, що за рахунок багатства, соціального статусу володіє позиціями влади (А. Етціоні).

«Суспільно-ціннісний вимір еліти - це загальносуспільне визнання статусу, заслуг, авторитету людини, групи людей; тобто це суспільна оцінка, але не формальний соціальний статус. Скажімо, з двох міністрів в одному й тому ж уряді одного можна визнати представником еліти, а другий так і залишиться простим „міністром". Тобто формальний статус тут ні до чого» [29,с. 76].

Політичний клас, або політична  община, на думку українських політологів  О. Бабкіної, В. Горбатенка та інших, це професійно залучені (ангажовані) в  політичну діяльність верстви, що утворюють основну частину політично активних громадян. Англійський соціолог Т. Боттмор доводить, що „політичний клас" всотує в себе й утворює всі ті групи, які здійснюють політичну владу або мають політичний вплив і безпосередньо ведуть боротьбу за політичне лідерство.

«При визначенні поняття „політичний клас" ми зважаємо на дві основні ознаки. Перша: формальний статус у суспільстві зовсім не суспільне визнання, характерне для політичної еліти. Друга: не лише доступ до ресурсів і технологій здобуття і здійснення влади, владних повноважень. Відтак за усіх об'єктивних обставин політичним класом можна вважати численну армію фактично професійних функціонерів, що посідають вищі адміністративні місця у державі або в інших політичних інститутах на різних рівнях. Саме вони, хоча і формально призначені на свої місця, мають офіційні повноваження, що дозволяють їм ухвалювати рішення, а також впроваджувати їх у життя» [30,с. 19].

В нестабільних, трансформаційних суспільствах такий клас значною  мірою формується зусиллями не стільки держави, її структур, скільки зацікавленими у владі кланово-корпоративними, а то й криміналізованими структурами, оскільки саме вони зацікавлені у підпорядкованому їм політичному класі.

«В сучасній Україні формуванню далеко не кращої еліти і політичного класу сприяє багато факторів, серед яких, мабуть, найважливіший -хибне, спотворення поняття кращих зразків особистості» [31,с. 12].

Вже майже два десятки  років стверджуємо, що живемо у посттоталітарному  суспільстві, яке переходить до демократії. Як це пов'язано з нашою свідомістю? Просто і одночасно, головне, надто суперечливо. Раніше усіх людей переконували, що вони суспільно щасливі як жодні інші люди у світі, а нині домінує хибна думка, що найбільшим нашим здобутком є свобода вибору, демократія. А головне - величезна кількість людей прагне стати „елітою", набути значного соціального статусу. Набути, не поціновуючи, не зважуючи певним чином ні своїх природних обдарувань, ні наявного чи можливого потенціалу. Зверніть увагу, наскільки популярними, майже буденними стали навіть такі терміни, як „богема", „бомонд", „істеблішмент", „нові українці" тощо. Або візьміть, для прикладу, скільки дівчат нині бажають стати топ-моделями, естрадними співачками, переможницями різних далеко не інтелектуальних змагань і конкурсів.

«Формуванню псевдогероїв і псевдоеліти, як це не парадоксально, активно сприяють далеко не досконалі освіта і виховання. Так, в освіті за останні роки визначилися так звані „престижні професії", які ніби автоматично відкривають шлях до „блискучої кар'єри", а точніше, на думку молодої людини, до тих, що дають великі гроші і соціальні блага. Це - дипломат, журналіст, правознавець, менеджер, міжнародник, секретар-референт. Цьому певним чином сприяє і сама система освіти, де з'являються так звані елітні навчальні заклади» [32,с. 66]. Навіч маємо проблеми: демонстрація соціальної нерівності; штучне розшарування суспільства; психологічне, моральне приниження людей, які за об'єктивних, не від них залежних обставин, не можуть отримувати освіту у таких навчальних закладах. Не можуть, тому що в Україні справді немає відбору і стимулювання навчання у таких, загалом потрібних, навчальних закладах талановитих молодих людей і, найперше, із сільської місцевості, з неблагополучних, соціально незабезпечених категорій тощо.

Такі складові проблеми деформації ціннісних пріоритетів і орієнтацій громадян не є якимось штучними.

Нехтування правом, домінуючою роллю особистості над масою  в умовах тотальної комп'ютеризації, глобалізації створює все сприятливіші умови для щонайвитонченішої маніпуляції свідомістю все більшої кількості громадян. Чи не найяскравіше це спостерігається й у нас, в Україні, з кожною наступною (парламентською, президентською) виборчою кампанією, коли головною мішенню політиків і політтехнологів стає підсвідомість громадян, на яку спрямовуються гречка, олія, малопридатні для вживання консерви, а також інші, мало сказати - брудні, політтехнології.