Політична еліта в сучасному українському суспільстві: соціологічний аналіз

Розводячи як не сумісні  поняття „еліта" і „політичний  клас", маємо поставити запитання: чи відповідають, і якщо ні, то чому, сучасним суспільним потребам і еліта, і політичний клас в Україні? Однозначно - ні, і саме це стає найсерйознішою перешкодою на шляху становлення української державності. Так, історик П. Толочко в журналі „Народний депутат" № 5 (41), 2008 р. справедливо зазначає, що сучасні політики (а вони значною мірою і становлять українську еліту) взагалі неспроможні розв'язувати актуальні питання української державності. Одну з найважливіших причин такої неспроможності академік вбачає у ... закомплексованості політиків.

 «Завершуючи розгляд проблеми політичної еліти і політичного класу, наголосимо на найважливішому. Некерованих суспільств немає і бути не може. Як не можуть існувати державні утворення без власної еліти та професійних, навчених бюрократів, які, власне, і є тим політичним класом, що реалізує владні повноваження меншості в інтересах демократичної більшості. Однак і еліта, і політичний клас мають слугувати не самим собі, але народу, який, у свою чергу, має відповідати за те, кому і в який спосіб він, як суверен, передає свою волю. Отож і еліту, і політичний клас слід формувати і створювати свідомо і цілеспрямовано в інтересах кожного з нас - громадян України» [34,с. 95].

Будь-яка спільнота, як відомо, у просторовому і функціональному  відношенні є внутрішньо неоднорідною. У способах активності, проявах і видах комунікації (провідними в яких є домінуючі типи артефактів та їх констеляції) формуються типи суспільних груп, які є носіями певної субкультури. Фахівці розрізняють: 1) елітні форми діяльності та формування національних еліт; 2) специфічні форми діяльності та формування відповідних субкультур, об'єднаних мережами спілкування; 3) територіально локалізовані форми діяльності, які залежать від природно-географічних та демографічних чинників. Крім цього, що у кожному соціумі існують групи, які не мають стійких соціальних цілей та організованих форм діяльності („люмпен пролетаріат", за К. Марксом; „внутрішній пролетаріат", за              А. Тойнбі).

В українській історіо-філософській думці існують дві основні точки зору про роль вітчизняної еліти в історії розвитку соціуму — генетизму                 ( М. Грушевський) та елітизму (В. Липинський). За М. Грушевським, політичні рухи українського народу завжди були вкорінені у староруські демократичні автономні традиції, синтезуючись з пізнішими прогресивними течіями.

Погоджуючись з цією тезою  М. Грушевського, українські дослідники дотримуються думки, що історичним фактом є „народний" спосіб відтворення  еліти, який і не дозволяв її усталення, вирішення нею основних загальнонаціональних проблем і створення стабільної національної держави.

О. Мостяєв фіксує применшення  еволюційного виміру історії українців  у підході М. Грушевського. Він  звертає увагу на те, що у „різні епохи малися різні типи інституцій, які постійно еволюціонували і вимагали змін у характері еліт. Народи існують саме завдяки тому, що інституції постійно оновлюються, а джерелом оновлення еліти виступають не стільки народні маси, скільки субкультури, котрі вивищуються над народом та прагнуть до інституювання та елітарної замкненості. У випадку України саме відсутність усталення такої замкненості на національних підставах підривало можливості для розвитку еліти як національної — інституювання еліти завжди відбувалося на чужеземних засадах" [35,с. 136].

І. Лисяк-Рудницький змоделював можливі наслідки такого стану стосовно французької інтелігенції, запропонувавши зробити так, щоб одна її частина  вважала себе англійцями, друга —  німцями, третя - італійцями, четверта іспанцями: „то й побачите, як то будуть сильні французька література, політика і самий французький соціалізм" [36,с. 330].

В. Липинський вважав, що в межах українського політичного простору субкультурна диференціація вітчизняного соціуму зумовлюється ментальними настановленнями. У свою чергу, утворена на глибинному ентнонаціональному рівні специфіка тієї чи іншої субкультури зумовлює можливості і типи політичної поведінки та політичної діяльності відповідної частини соціуму.

З утвердженням в Україні  компартійної влади починається  формування нової, радянської еліти, яка одержала назву номенклатури або правлячого класу (М. Восленський). За своїм походженням вона була „народною" - але не зовсім. Анкетні дані, в основу яких було покладено соціальне походження претендента (і його батьків), приналежність до певної субкультури (привілейованого класу чи національності), в радянських умовах свідчили про закритий тип елітного відбору. Цю ситуацію ускладнював принцип висування на елітні посади „своїх" людей, які демонструють відданість соціальній групі, клану, лідерові.

Значна частина дослідників  підтримує теорію, яка одержала назву  „революції еліт". У теоретичному мисленні перенесення акцентів на конфлікт між різними прошарками у політичній страті суспільства став висуватися як першопричина радикальних змін. „Раніше влада розглядалася лише як засіб побудови комуністичного суспільства. Згодом перспективи досягнення світлого майбутнього стають все туманнішими, а влада перетворюється із засобу на мету... Інтенсивніше відбувається процес розвитку політичної еліти, яка при Сталіні була знаряддям здійснення волі диктатора. Тепер вона стає фактично правлячим класом („новий клас", за висловом М. Джиласа). На відміну від решти суспільства, „новий клас" (поширеніша інша назва —„номенклатура") має чітку структуру, яка простежується на всіх рівнях, ієрархію цінностей та норм поведінки" [37,с. 29]. До цієї характеристики доцільно, можливо, додати ще одну: наявність власного інтересу.

В літературі щодо лідерів  та еліти можна знайти й іншу точку  зору: немає „...лідерів, які були б здатні або докорінно змінити однотипні механізм і темп побудови суверенних держав, або перешкодити цьому процесові. Вочевидь, не лідери керували процесом становлення нових держав, а сам процес, який об'єктивно розпочався, визначав дії, погляди і вчинки цих лідерів. Основної якості справжньої політичної еліти — вміння передбачати, кодифікувати, спрямовувати, узгоджувати і збурювати певні інтереси значних соціальних груп — першому ешелонові нових політичних лідерів якраз і бракувало" [38,с. 25]. Але ця констатація вже виходить за межі детермінізму і має відчутний присмак фаталізму.

На мою думку, динаміка суспільно-політичних процесів та особливості  проявів політичного лідерства  в українському соціумі дають  можливість визначити початковий етап демократичних змін. Перехід до демократії пов'язується з лібералізацією тоталітаризму, подальшою суспільною демократизацією і консолідацією демократичних сил на тлі послаблення позицій автократії. Така послідовність у політичних діях найбільшої актуальності надає проблемі легітимації політичного курсу реформаторів (причиною слугує ініціювання модернізації політичної системи з боку правлячого політичного класу, точніше - його реформаторського ядра).

 Наявність національної єдності у питаннях щодо цілей і завдань змін вважається однією з необхідних передумов модернізації політичної системи. Водночас необхідно розрізняти лібералізацію політичного життя в межах радянської політичної системи і перші реальні кроки у здійсненні демократизації українського політичного простору. Вони розрізняються не лише за часовим та просторовим вимірами, але й за своїми джерелами.

Ініціативи щодо демонтажу  автократії в Україні надходили  з центру і здійснювалися зусиллями  помірно-реформаторської частини  правлячого класу з метою модернізації радянської політичної системи. В ході розпочатих перетворень поступово починають відчуватися розбіжності всередині самого правлячого класу. Політичний тиск на реформаторське ядро здійснюється як з боку радикальної демократичної опозиції, так і з боку консервативної частини правлячого класу.

Мінімізація ризиків (які існують за умов будь якого  реформування) пов'язується з інтересами різних соціальних груп, еліт, корпоративних  спільнот. Інститутом представництва їх інтересів у суспільстві стає парламент.

Брак дієвого  механізму узгодження інтересів  відповідних груп у ході парламентських процедур певною мірою сприяв зменшенню  авторитету ініціаторів перемін  і поглибленню конфлікту всередині  правлячої еліти. Наслідком внутріелітного протистояння стала реформа системи державного управління. Конституційна реформа за радянських умов була започаткована прийнятими у грудні 1988 року законами „Про зміни і доповнення до Конституції СРСР" і „Про вибори народних депутатів СРСР". На союзному рівні створюється новий орган влади. З'їзд Рад став найвищим органом влади, який міг розглядати будь-які питання, які стосуються компетенції Союзу. Верховна Рада СРСР набула статусу постійно діючого законодавчого і контролюючого органу державної влади СРСР, який обирається з'їздом з числа народних депутатів СРСР, і є йому підзвітним.

Принципово  важливим було те, що вибори депутатів (як і початок їх діяльності на різних рівнях) не можна розглядати як початок  фази демократизації, яка відкриває  формування нової інституційної  системи, оскільки їх центральним завданням було зміцнення позицій помірно-реформаторської частини правлячого класу у боротьбі за владу. Виконати це завдання передбачалося за рахунок своєрідного „вприскування" у правлячий клас представників нової генерації і витіснення консерваторів на другорядні ролі. Типологізація рекрутування еліт за принципом „відкритість — закритість" уявляється більш реальною, ніж за основою „демократизм — авторитаризм". Демократичні системи еліти теж можуть суттєво відрізнятися за ступенем відкритості.

Наприклад, Б. Рокмен розрізняє дві тенденції відбору  еліт — антрепренерську та гільдійну. В процесі відбору еліти в  системі гільдій характерним  є високий ступінь інституціалізації. Важлива роль освіти доповнюється, насамперед, наявністю її спеціальної складової. Притаманний гільдійній системі поступовий шлях „на гору" передбачає наявність невеликого, відносно закритого селекторату. Як правило, він має тенденцію до відтворення характерних рис вже існуючої еліти.

Антрепренерська система відбору виходить з того, що індивідам, які прагнуть потрапити до еліти, необхідна не лише підтримка всередині управлінської системи, в якій вони розраховують робити кар'єру, але й поза цією системою. І вони знаходять таку підтримку (тобто спираються на ширший селекторат), а інерціальні сили організаційних норм меншою мірою гальмують їх просування до еліти.

За гільдійною моделлю зазвичай здійснюється селекція бюрократичної еліти, а політична  еліта рекрутується переважно за антрепренерською моделлю. У системі  гільдій кандидати на просування мають обов'язково догодити невеликій групі осіб „на верхах" (які виконують роль селектотрату).

Організаційна рутина, звичні методи та наступність  є пріоритетними для бюрократичної  еліти. У антрепренерській системі (у який селекторат є більш широким) кандидатові на обіймання елітної позиції слід впливати не лише на осіб, які стоять „вище", але й апелювати до впливових людей поза цією системою. Брак такої позиції суттєво знижує можливий потенціал кандидата, оскільки критерії селекції є різними й суперечливими. Важливою у просуванні „на гору" є можливість уникнути затяжних бюрократичних сходинок і рутинних процедур. Лише в цій системі, зазначає Б. Рокмен, на вищий пост в США міг піднятися колишній актор, який вступив в політику у віці 55 років.

Оновлені принципи формування депутатського корпусу  забезпечували високий рівень легітимності вищого органу влади в країні. Це було особливо важливо в умовах визнання плюралізму та пов'язаного з цим  іншого стану діяльності державних  і політичних інститутів. З точки зору правлячої Комуністичної партії, механізм відбору народних депутатів, який був вироблений в надрах партапарату, зберігав провідні позиції Компартії у політичному житті і після скасування Статті 6 Конституції СРСР. Скликання з'їзду давало змогу розширити склад правлячого політичного класу.

Фаза лібералізації  неототалітаризму пов'язується із запроваджуваними московським центром заходами для  збереження повноважень панівного  політичного класу з одночасним оновленням політичної еліти за рахунок  позбавлення від найбільш консервативної її частини на всіх владних ієрархічних щаблях. В Україні кадрові зміни починаються з нижчих сходинок і досягають вищої (першої особи в українській компартійній організації) 1989 року.

На початковому  етапі процеси політичної та економічної лібералізації в Україні були уповільнені. Це відставання зумовлювалось не відносною периферійністю українського політичного простору, а, в першу чергу, зацікавленням центра в консервації статус-кво у стосунках з українською частиною правлячого компартійного класу як єдиної реальної політичної сили, здатної утримувати розвиток подій під своїм контролем.

За умов розгортання  боротьби всередині політичного  класу (особливо в елітній верхівці) під впливом національно свідомої частини українського соціуму у ньому відбувається становлення і розвиток руху за повноцінну державність. Завдання досягнення внутріелітної згоди в умовах лібералізації на рівні представницьких органів влади вирішена не була.

Історія українського парламентаризму радянського періоду не дає підстав вважати цей інститут повноцінним органом реальної політичної влади. Хоча, з точки зору конституційного права, парламентаризм в Україні існував і формально виконував властиві йому функції. В умовах лібералізації неототалітарного режиму українські представницькі органи влади не відігравали будь-якої помітної ролі не лише у виробленні стратегії політичних реформ (їх ініціювання було прерогативою центру), але й вироблення тактики щодо її впровадження (вона вироблялась за вказівками того ж центру та реалізовувалась компартійним українським керівництвом).

Формування  Верховної Ради України 1990 року означало фактичне встановлення парламентської республіки (не лише за Конституцією). У свою чергу, зменшення кількості  депутатів в українському парламенті мало на меті полегшити збереження впливу Компартії на депутатський корпус і підвищення його керованості. В. Івашко, очоливши Президію Верховної Ради України і обійнявши найвищу (на той час) за значенням і повноваженнями посаду в республіці, з причин своєї несамостійності (і, відповідно, слабкості) так і не зміг виробити дієвих механізмів досягнення внутрішньо-елітної національної інституційної згоди.