Політична еліта в сучасному українському суспільстві: соціологічний аналіз

Ю. Ганжуров звертає  увагу на те, що „в Україні на тлі  стрімкої втрати КПУ як правлячої  сили реальної політичної влади, коли певні політичні фігуранти вбачали в парламенті взірця 1990 року спосіб утримати цю владу з метою збереження соціально-економічних інтересів пануючої еліти. З іншого боку, парламентська форма правління розглядалася як альтернатива компартійній системі управління, сила, котра мала бути максимально зміцнена по суті не властивими єдиному законодавчому органу номінаційними та управлінськими функціями" [39,с. 64]. Уповільнена динаміка політичних змін аж ніяк не відповідала темпам змін в українському соціумі.

16 липня 1990 року  Верховна Рада УРСР прийняла  „Декларацію про державний суверенітет  України". Щодо можливості виникнення  самої цієї події в законодавчому  органі республіки існують різні  оцінки. Але ближчою до констатації  реального стану справ можна вважати наступну: „...парламент спокійно прийняв Декларацію про суверенітет... тому, що сьогодні у багатьох суверенна Україна цілком сприймається як тоталітарна Україна, у якій керує правляча партія" [ 40,с. 930 ].

«Але навіть за таких умов прийняття Декларації започаткувало процес реформування державної влади в Україні, заклавши принцип її поділу на законодавчу, виконавчу і судову» [41,с. 28]. Саме це, як вважає чимало дослідників, зумовило згодом запровадження інституту президентства. Фундаментальні зміни в інституційному дизайні політичної системи України починаються з формуванням нових державних інститутів (рішення про створення інституту президентства влітку 1991 року). Саме з прийняттям цього рішення представницькі органи влади починають виконувати роль самостійного колективного політичного актора. (25 червня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Постанову „Про вибори Президента Української РСР", якою визнала за доцільне заснувати пост Президента України до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента 1991 року. 5 липня 1991 року було прийнято закони України „Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР", „Про Президента Української РСР" і „Про вибори Президента Української РСР").

Вважається, що безпосередньо початок демократизації пов'язаний з так званими установчими  виборами. Ними прийнято називати перші  поставторитарні вільні, конкурентні  вибори, які встановлюють демократичні практики. Як правило, такими виборами стають вибори до представницьких і законодавчого органу влади. Вибори, за всіма теоретичними моделями демократизації, розглядаються як основоположний механізм руху суспільства до демократії.

В українському варіанті моделі демократичних змін проблемним є питання визначення установчих виборів. Якщо виходити з того, що початок лібералізації пов'язаний з початком „перебудови'', то початок демократизації своєю точкою відліку може мати досягнення пакту, який відбувся між українськими реформаторами в стані опозиції та помірними компартійними представниками в парламенті та уряді. У цьому випадку постає питання: як слід ставитися до виборів 1989 - 1991 років? І чи можна називати їх установчими?

Вибори депутатів  союзного з'їзду народних депутатів були вільними, але вони не були повністю демократичними. Адже дві третини мандатів були закріплені за кандидатами від Компартії. Окрім того, сам інститут з'їздів не належить до традицій представницької демократії. Саме рішення про його скликання на XIX компартійній конференції влітку 1998 року відбулося під гаслом повернення до політичної практики після жовтневого перевороту 1917 року.

Вибори 1989 - 1991 років (як і референдуми) не встановлювали  демократію в Україні, а лише відкрили можливість реалізації демократичної альтернативи. М. Рябчук, пояснюючи парадокси референдуму і голосування 1991 року на користь української незалежності 1 грудня, вважає, що ця альтернатива мала дві принципово різні частини. Одна третина — це голоси людей, які жадали української незалежності протягом цілого свого життя. Дві інші третини — це голоси людей, які не мали виразних переконань і голосували так, як хотіло начальство: у березні — за Радянський Союз, у грудні — за незалежність. На думку М. Рябчука, принципова різниця між цими частинами українського населення увиразнилася у виборах певного типу тої незалежності, певної моделі держави, з якою хотіли би пов'язати своє майбутнє. Та ж третина голосувала за В. Чорновола (та кількох інших некомуністичних кандидатів), „за європейський шлях розвитку, за радикальний розрив з совєтчиною, з комуністичним минулим, за глибокі економічні та політичні реформи, за той шлях, який собі вибрали посткомуністичні народи Центрально-Східної Європи та Балтії". Підсумки голосування відбили стан, за якого дві третини громадян проголосували „за мінімальні зміни, або й їхню відсутність, за збереження „УССР" у номенклатурно-олігархічній реінкарнації, за „спадкоємність влади..." [42,с. 218].

Відтак досягалося зменшення можливих витрат, пов'язаних з демократичними змінами в Україні. З іншого боку, цей пакт на певний термін консервував стан оновленого (за рахунок національно-демократичних політичних сил) складу правлячого політичного класу (левову частку якого складали компартійні функціонери).

Такий стан українського правлячого політичного класу, стабілізований завдяки відмові обранців до парламенту від демократично налаштованих кіл українського соціуму призначити нові вибори до Верховної Ради, багато в чому зумовив подальший розвиток подій.

Запровадження посади Президента України створює альтернативу переходу від парламентської до президентської республіки. Проблема незбалансованості інституційної системи, яка виникла в тих умовах, стала загрозою для політичної стабільності. В межах концепції демократичного транзиту лібералізація авторитарного правління істотно підвищила роль представницьких органів влади у політичному житті українського соціуму. Охоронна лібералізація завершується путчем 1991 року.

Президентська влада з моменту свого виникнення стає основним джерелом утвердження української самостійності при пасивній ролі Верховної Ради України. Конституційна реформа, яка затяглася, та інституційна невизначеність, яка з цього випливає, разом з іншими, в першу чергу суб'єктивними чинниками, вилились в інституційний конфлікт, який затягнувся, між президентською і парламентською гілками влади.

Нормативне оформлення відносин, які складаються в політиці, передбачає наявність процесів інституціалізації. Вони проявляють себе як розгалужена  мережа взаємодії, яка дозволяє контролювати і передбачати політичні дії організацій та їх учасників, які структурують і стабілізують суспільство.

З інституційної точки  зору, запровадження інституту президентства  мало досить важливе значення для  утвердження інституту політичного  лідерства, оскільки він відповідає способу здійснення лідерської влади. У процесі своєї інституціалізації та формалізації політичне лідерство виражає свою сутність за допомогою відповідних владних інститутів. А це вимагає не лише інституціалізації, але й легітимізації, організаційного та правового оформлення і формального утвердження статусу лідера як суб'єкта політики.

У процесі виходу України  зі складу СРСР не було визначеності процедур, але було очікування результату. „Його  досягнення відбувається за участю конституційних органів радянської влади, що, з одного боку, забезпечувало прийняття незалежності нової держави прорадянськими елементами суспільства, а з другого — нейтралізувало можливі зазіхання на розподіл влади з боку конкурентів з антикомуністичного табору. Отже діяльність різних представників, різних політичних спрямувань розгорталася в такому ключі, який дозволяв уникнути громадянської війни між „лівими" та „правими", комуністами й націоналістами, між різними етнічними групами та регіонами. І, зрештою, не трапилося війни з Росією чи центром" [43,с. 342]. Слід констатувати, що інститути демократії в Україні у той час були дуже слабкими і нестійкими. «Консолідована демократія передбачає політичні умови, за яких демократичні принципи визнаються основними у сфері політики і демократичні зміни є незворотними» [44,с. 5]. Динаміка політичного розвитку та аналіз відповідних змін у суспільному середовищі привертає увагу до співвідношення різних нормативних моделей політичного лідерства і політичного керівництва у наближенні до демократичних умов. Розглянемо різні підходи до цієї проблеми.

Згідно з існуючими  поглядами, демократія розглядається  як тип суспільства, як система моральних  цінностей, як принцип легітимності влади. Відмінністю демократичних  суспільств від недемократичних пропонують вважати спосіб отримання влади (обрання політичних лідерів і організація урядів) і прийняття рішень. При цьому владу вважають рушійною силою політичної системи, оскільки неможливо позбавити суспільство від розподілу на тих, хто управляє, і на тих, ким управляють.

Дослідники вказують на сутнісні ознаки, завдяки яким можна диференціювати суспільний устрій як демократичний. Серед  них: дотримання основних громадянських  прав на основі загального виборчого  права; регулярне проведення конкурентних виборів; прийняття зміни влади елітами, яка відбувається без насилля чи порушення спадковості інститутів; можливість прийняття рішень на основі компромісу між елітами і населенням (його пасивною згодою); здатність уряду приймати рішення, домагатися їх схвалення; забезпечувати стабільність суспільства шляхом організованої передачі влади. Питання щодо демократичних моделей суспільного розвитку у політичній теорії є дискусійними.

Елітистський підхід до вивчення політичного лідерства пояснює наявність залежності політичного лідерства від соціального статусу лідерів, тлумачить лідерство як роззосереджений за формою вид політичної влади, а також вказує на зв'язок демократичного типу лідерства з контролем (конфліктом) у політиці. Отже ця модель грунтується на тезі про те, що центральну роль у будь-якій сучасній концепції демократії можуть відігравати таємне голосування, громадянські права, змінюваність влади, регулярність виборів і конкуренція між партіями та їх лідерами. За радянської системи організації та здійснення влади в умовах однопартійної системи українському політичному простору всіх цих якостей бракувало.

Разом з тим, у елітарної  моделі з нормативних позицій  є чимало критиків. Прихильники нормативного підходу зазначають, що забезпечення стабільності і спадкоємності державного устрою не тотожний процесу встановлення демократії. Прихильники цієї точки зору надають увагу політичним цінностям, які розуміються як значуща мета, соціальна норма, життєвий план — тобто те, що має характер настановлення і/або орієнтації на дії. Характерно, що політична реформа, запроваджувана владою тодішнього політичного центру, передбачала (і була спрямована), в першу чергу, на усунення так званих „деформацій" соціалізму у сенсі уявлень, які відомі під назвою теорії конвергенції.

Теза про можливість плюралізму влади виключає можливість встановлення спільних правил для всіх суб'єктів  політики. Правила виникають як наслідок переговорів (особливо тоді, коли не існує  укорінених у політичній практиці норм поведінки індивідуальних і групових політичних акторів). Тому проблема встановлення і дотримання правил завжди перебуває у центрі громадської уваги разом з діями лідерів провідних політичних сил. За демократичних умов цілі не можуть бути також підкріплені монологічно правлячим класом як таким. Вони стають предметом діалогу між елітою і громадянами.

Інші дослідники піддають сумніву аргументацію тих наукових тенденцій, коли такі принципи, як аполітичність, відхід від громадського життя, необхідність обмеження політичної системи від надмірних вимог населення (де визначення міри згаданої „надмірності" визнається винятковою прерогативою еліт) проголошуються як ознаки демократичності суспільства.

Вважається, що виборці не можуть (і не здатні в силу різних об'єктивних і суб'єктивних чинників) як породжувати дискусію, так і напрям суспільно-політичного розвитку. Це є прерогативою еліт і лідерів. Формуванням сукупності інтересів і прийняттям рішення виборцями про першочерговість (ієрархію інтересів) переймаються лідери. Саме політичні лідери здійснюють відбір проблемних питань і організацію (стуктурування) громадської думки. Сутнісна функція голосування полягає лише в тому, щоб обрати одну з претендуючих на владу політичних еліт і приняти її лідерство. Люди, що голосують — споживачі, а партії — підприємці, які пропонують на вибір альтернативні пакети рішень або персонал. І ті й інші формують попит, залишаючи споживачеві лише одне суверенне право — сказати „так" чи „ні" щодо того, кому з наперед відібраних кандидатів належить стати їх „представником".

Слід погодитися, що однією з характерних ознак політичного  лідерства є ініціювання процесу  інституціональних змін у політичній сфері. Дати раду об'єктивним проблемам, які нагромадилися в суспільстві  у той чи інший період його розвитку, може особа, яка є представником національної еліти. Такий лідер ніби кристалізує навколо себе політичну базу, необхідну для здійснення суспільних змін, і може утримати її в стабільному стані для залучення вирішальної частини населення до нових ціннісних орієнтацій, норм поведінки, інститутів тощо. Демократія, яку розуміють таким чином, покликана нести демократичну політичну культуру не лише елітам, але й усім громадянам.

Саме завдяки досвіду  політичної діяльності люди формують уявлення про громадянські чесноти, вчаться миритися з думками інших, приборкувати власний егоїзм. У громадян формується готовність йти на компроміси. Головними умовами розвитку і переходу до демократії є формування публічного інформаційного простору з метою активної участі громадян у процесах управління як в якості тих, ким управляють, так і в якості тих, хто управляє, нівелювання прірви між тими, хто управляє, і тими, ким управляють, оскільки в іншому випадку державний лад буде демократичним лише за назвою.

1.2. Теорії еліт

Теорії еліт багатоманітні. Одну групу серед них становлять концепції еліти І. Моски, В. Парето і Р. Міхельса, які належать до так званої макіавеллістської школи, другу - засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму, або (в контексті теорії демократії) елітарної демократії (концепції конкуруючих еліт Й. Шумпетера і вертикальної демократії Дж. Сарторі, а також відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боббіо і рівних можливостей К. Манхейма).