Розробка інвестиційного проекту підвищення ефективності діяльності будівельного підприємства

а) практична діяльність владних структур;

б) різноманітні види законодавства;

в) фінансові інструменти (заходи, стимули);

г) економічні правила  та нормативи (регулювання доходів  і оплати праці, контроль за рівнем цін, ліцензування окремих видів діяльності);

д) ринкова, виробнича  і соціальна інфраструктури;

е) макроекономічні структурні зміни;

є) програми приватизації державних підприємств;

ж) комерціалізація організаційних структур виробничої сфери.

10. Інституціональні механізми. Для безперервного підвищення ефективності діяльності всіх суб'єктів господарювання держава має створити відповідні організаційні передумови, що забезпечуватимуть постійне функціонування на національному, регіональному чи галузевому рівнях спеціальних інституціональних механізмів – організацій. Їхню діяльність треба зосередити на:

а) розв'язання ключових проблем підвищення ефективності різних виробничо-господарських систем;

б) практичні реалізації стратегії і тактики розвитку національної економіки на всіх рівнях управління.

11. Інфраструктура. Важливою  передумовою зростання ефективності  діяльності підприємств є достатній  рівень розвитку мережі різноманітних  інституцій ринкової та виробничо-господарської  інфраструктури. Інші всі підприємницькі  структури користуються послугами інноваційних фондів і комерційних банків, бірж та інших інститутів ринкової інфраструктури. Безпосередній вплив на результативність діяльності підприємства справляє належний розвиток виробничої інфраструктури.

12. Структурні зміни в суспільстві також впливають на показники ефективності на різних рінях господарювання. Найважливішими є структурні зміни економічного та соціального характеру. Головні з них відбуваються в таких сферах:

а) склад та технічний  рівень основних фондів;

б) масштабів виробництва  та діяльності;

в) склад персоналу  за ознаками статі, освіченості, кваліфікації.

Лише вміле використання всієї системи перелічених чинників може забезпечити достатні темпи  зростання ефективності виробництва.

При цьому обов'язковість урахування зовнішніх чинників не є такою жорсткою, як чинників внутрішніх.

В умовах найжорсткішої ринкової економіки, сучасний покупець будь-якого товару намагається придбати те, що могло б максимально відповідати його смакам і потребам. При величезному виборі товарів і малому числі покупців саме останнє,  диктує загальне поводження на ринку. І виробникам доводиться в умовах зростаючої конкуренції, підбудовуватися під попит.

Для виробництва високоякісної й конкурентноздатної продукції не досить використати старе й не технологічне обладнання. Необхідно застосовувати зроблені лінії виробництва, які допоможуть закріпити успіх на ринку. Але дороге встаткування не завжди під силу придбати виробникові, тому з метою одержання максимальної віддачі, а також згадати теорію "фінансового важеля", рекомендується, у порівняльних межах збільшити запозичення кредиту.

Щоб виконувати термінові  платіжні зобов'язання, кожному підприємству потрібно мати у своєму розпорядженні  достатній обсяг ліквідних засобів. Якщо їх бракує, підприємство вважається неплатоспроможним. Відновити платоспроможність можна, збільшивши вхідні грошові потоки. Вхідні грошові потоки підприємства класифікують таким чином:

1) виручка від реалізації  основної продукції;

2) надходження у вигляді  інших операційних доходів;

3) доходи від інвестиційної  діяльності;

4) кошти, залучені в  результаті емісії корпоративних  прав;

5) кошти, залучені на  умовах позики;

6) державні дотації  та субсидії.

До внутрішніх джерел збільшення грошових надходжень відносять перші три позиції. Можливості підприємства, що перебуває у кризі, скористатися останніми трьома джерелами фінансових ресурсів залежать від суб'єктивних мотивацій та спроможності двох сторін: інвесторів (кредиторів) та власника. Однак насамперед треба розраховувати на власні можливості, тобто на внутрішні джерела збільшення вхідних грошових потоків.

Першим симптомом фінансової кризи на переважній більшості підприємств  є зменшення рівня реалізації продукції. І навпаки, досягнення необхідного  рівня реалізації продукції є головним критерієм успіху санації суб'єкта господарювання.

У довгостроковому періоді  збільшення виручки від реалізації і на цій основі досягнення прийнятного  рівня прибутковості є головним завданням санації підприємства, оскільки всі короткострокові заходи щодо поліпшення фінансового стану підприємства втрачають сенс, якщо через дефіцити у сфері збуту продукції підприємство через деякий час знову стає фінансове неспроможним. Саме тому заходи щодо активізації збутової політики підприємства належать до числа найбільш пріоритетних.

Коли йдеться про  мобілізацію внутрішньовиробничих санаційних резервів, аналізуються всі наявні можливості збільшення виручки від реалізації продукції, виробництво і збут якої є предметом діяльності підприємства. Проте малоймовірно, щоб дії, спрямовані на збільшення виручки від основної реалізації, принесли відчутні результати в короткостроковому періоді.

Розмір виручки від реалізації залежить від двох основних факторів:

1. обсягу реалізованої  продукції; 

2. ціни одиниці такої  продукції.

Щоб збільшити обсяги реалізації, слід максимально активізувати збутову політику підприємства. Стимулювати  збут можна помірним збільшенням цін. Не існує єдиних для всіх підприємств рецептів збільшення обсягів реалізації. Успіх у цій справі залежить під безлічі факторів.

Треба підвищити ціну до рівня собівартості і досягнути рівня беззбитковості. Група санаційних заходів пов'язана зі зміною структури та складу активів балансу (досить часто ці зміни супроводжуються також змінами у складі та структурі пасивів). В рамках реструктуризації активів виокремлюють такі види санаційних заходів:

 Мобілізація прихованих  резервів. Приховані резерви —  це частина капіталу підприємства, що ніяк не відбита в його  балансі. Розмір прихованих резервів  на активному боці балансу дорівнює різниці між балансовою вартістю окремих майнових об'єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю.

Приховані резерви мобілізуються такими заходами: реалізацією окремих об'єктів основних та оборотних засобів, які безпосередньо не пов'язані з процесом виробництва та реалізації продукції. Індексацією балансової вартості майнових об'єктів, які не можна реалізувати без порушення нормального виробничого циклу

2. Використання зворотного  лізингу (господарська операція, що передбачає продаж основних фондів з одночасним зворотним отриманням таких основних фондів в оперативний або фінансовий лізинг).

Звичайно, у середньостроковій  та довгостроковій перспективі використовувати  основні фонди, узяті у  лізинг, підприємству значно невигідніше, ніж використовувати їх на умовах власності. Крім  того, у результаті зворотного лізингу знижується кредитоспроможність підприємства. Проте платоспроможність його відчутно підвищується, що дає змогу розрахуватися з поточними зобов’язаннями та уникнути порушення справи про банкрутство.

Нерідко неплатоспроможне підприємство не має іншого способу  відновити ліквідність, аніж вдатися  до зворотного лізингу. До того ж це підприємство як збиткове може отримати значну економію на податкових платежах, які супроводжують операцію купівлі-продажу відповідного об'єкта основних фондів.

3. Здача в оренду  основних фондів, які не повною  мірою використовуються у виробничому процесі.

4. Оптимізація структури розміщення оборотного капіталу (зменшення частки низько ліквідних оборотних засобів, запасів сировини та матеріалів, незавершеного виробництва тощо). Визначення оптимального обсягу та структури запасів є завданням контролінгу матеріальних потоків.

Слід ураховувати, що надмірні запаси зумовлюють не лише зниження ліквідності підприємства, а й додаткові витрати, зокрема складські чи робочої сили. Окрім того, існує ризик щодо втрати якості чи знецінення певних видів сировини й матеріалів.

5. Рефінансування дебіторської  заборгованості — це форма реструктуризації активів, що полягає в переведенні дебіторської заборгованості в інші, ліквідні форми оборотних активів: грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення тощо. Одним із факторів, які негативно впливають на фінансовий стан підприємств, зокрема на їх платоспроможність, є високий рівень невиправданої дебіторської заборгованості  Погашення такої заборгованості є важливим резервом відновлення платоспроможності   підприємств,  що  опинилися у  фінансовій кризі. Тому санаційний менеджмент має докласти всіх зусиль, аби використати цей резерв.

Складність  сьогоднішньої  ситуації в керуванні підприємством  полягає в тому, що в багатьох організаціях працівники бухгалтерської служби не володіють методами фінансового  аналізу, а фахівці, ними що володіють, як правило, не завжди вміють читати документи аналітичного й синтетичного обліку. Звідси невміння визначати коло основних завдань, рішення яких необхідно для формування адекватної ринковим умовам системи керування фінансами підприємства, а також шляхів і способів їхнього рішення.

Метою розробки фінансової політики підприємства є побудова ефективної системи керування фінансами, спрямованої на досягнення стратегічних і тактичних цілей його діяльності. Відомо, що в сьогоднішніх умовах для більшості підприємств характерна реактивна форма керування фінансами, тобто  прийняття управлінських рішень як реакції на поточні проблеми, або так зване "латання дір".

Однієї із завдань  реформи підприємства є перехід  до керування фінансами на основі аналізу фінансово-економічного стану  з урахуванням постановки стратегічних цілей діяльності організації. Результати діяльності будь-якого підприємства цікавлять як зовнішніх ринкових агентів (у першу чергу, інвесторів, кредиторів, акціонерів, споживачів), так і внутрішніх (керівників підприємства, працівників адміністративно-управлінських структурних підрозділів).

Заставою виживаності  й основної стабільності положення  підприємства служить його стійкість. На стійкість підприємства роблять  впливу різні фактори:

1) положення підприємства  на товарному ринку;

2) випуск    продукції, що  користується попитом,;

3) його потенціал у  діловому співробітництві;

4) ступінь залежності  те зовнішніх кредиторів і  інвесторів;

5) наявність неплатоспроможних  дебіторів.

Вищою формою стійкості  підприємства є його здатність розвиватися в умовах нестабільного внутрішнього й зовнішнього середовища. Для цього підприємство повинне мати гнучку структуру фінансових ресурсів і при необхідності мати можливість залучати позикові засоби, тобто  бути кредитоспроможним.

Великий вплив на фінансову стійкість, також, роблять засобу, додатково мобілізовані на ринку позичкових капіталів. Чим більше коштів  може залучити підприємство, тим вище його фінансові можливості, однак зростає й фінансовий ризик -  чи здатний буде підприємство своєчасне розплатитися зі своїми кредиторами.

Розрізняються три принципових  типи кредитної політики підприємства стосовно   покупців продукції - консервативний, помірний і агресивний.

Консервативний (або твердий) тип кредитної політики підприємства спрямований на мінімізацію кредитного ризику. Така мінімізація розглядається як пріоритетна мета в здійсненні його кредитної діяльності.

Здійснюючи цей тип  кредитної політики, підприємство не прагне до одержання високого додаткового  прибутку за рахунок розширення обсягу реалізації продукції.

Механізмом реалізації політики такого типу є істотне скорочення кола покупців продукції в кредит за рахунок груп підвищеного ризику; мінімізація строків надання  кредиту і його розміру; жорсткість умов надання кредиту й підвищення його вартості; використання твердих процедур інкасації дебіторської заборгованості.

Помірний тип кредитної  політики підприємства характеризує типові умови її здійснення відповідно до  прийнятої комерційної й фінансової практики й орієнтується на середній рівень кредитного ризику при продажі продукції з відстрочкою платежу.

Агресивний (або м'який) тип кредитної політики підприємства пріоритетною метою кредитної діяльності ставить максимізацію додаткового  прибутку за рахунок розширення обсягу реалізації продукції в кредит, незважаючи на  високий рівень кредитного ризику, що супроводжує ці операції.

Механізмом реалізації політики такого типу є поширення  кредиту на більше ризиковані групи  покупців продукції; збільшення періоду  надання кредиту і його розміру; зниження вартості кредиту до мінімально припустимих розмірів; надання покупцям можливості пролонгування  кредиту.

Визначаючи тип кредитної  політики, варто мати на увазі, що твердий (консервативний) її варіант негативно  впливає на ріст обсягу операційної  діяльності підприємства й формування стійких комерційних зв'язків, у той час як м'який (агресивний) її варіант може викликати надмірне відволікання фінансових засобів, знизити рівень платоспроможності підприємства, викликати згодом значні витрати по стягненню боргів, а в остаточному підсумку знизити рентабельність оборотних активів і використовуваного капіталу.