Шпаргалка по "Менеджменту"

Неформальна група- стихійно виикша група людей, які вступають у регулярну взаємодію для досягнення мети.  Характ-ки неф груп: 1)соціальний контроль -неф орг-ї здійснюють соц контроль за своїми членами через встановлення та закріплення норм. За порушення норм група може застосувати досить жорсткі санкції, а іноді за грубе порушення - відчуження з групи. 2)опір змінам . Тенденція опору змінам існує, оскількі вони можуть нести загрозу існування самої неформ-ї групи, спільному досвіду, спільним інтересам. 3) неформальні лідери. Лідер неф групи по суті нічим не відрізняється від інших лідерів, але основною його є визнання його групою. Сфера впливу нефлідера може виходити за рамки форм орг-ї. Сам лідер може займати невисоку посаду в ієрархії. нЕф-й лідер виконує 2 функції: 1 досягнення цілей групи; 2 підтримка та укріплення існування групи. Іноді ці функції викон-ся різними людьми, тоді в групі виникають два неформ-х лідера: один для досягн-я цілей, другий для соц-ї взаємодії.

42. Охарактеризуйте сутність основних форм влади та впливу, їх переваги та недоліки як інструментів лідирування.

В кожній організації здійснюється гориз. та верт. поділ праці, в процесі  якого менеджери отримують повноваження, тобто право впливати на поведінку  підлеглих для забезпечення цілей  діяльності організації. Наявність права впливати на діяльність підлеглих є необхідною передумовою керування, але ще не гарантує ефективності такого впливу. Існують різні способи реалізації такого права: від жорсткого автократичного до найменшого (ліберального) втручання в діяльність підлеглих.

Справжніх керівників відрізняє наявність специфічної властивості – здатність підібрати для кожної конкретної ситуації щонайкращий механізм впливу на підлеглих, здатність до ефективного лідирування. Для розуміння сутності лідирування важливо спочатку розібрати такі категорії: 1) повноваження; 2) вплив; 3) влада. Повноваження являють собою формально санкціоноване право впливати на поведінку підлеглих. Вплив - це така поведінка однієї особи, яка вносить зміни в поведінку іншої. З точки зору управління важливим є не вплив взагалі, а такий вплив, який забезпечує досягнення цілей організації. Можливість впливати на поведінку інших людей і називається владою. Влада лише частково визначається повноваженнями. Вона визначається не стільки рівнем формальних повноважень керівника, скільки ступенем залежності підлеглого. Повноваження надають керівникові владу над підлеглими. Наприклад, підлеглі залежать від керівника у таких питаннях як: підвищення заробітної плати; просування по службі; робочі завдання тощо. Проте і підлеглі мають владу над керівником. Він, зокрема, залежить від них у питаннях: отримання необхідної для прийняття рішень інформації; встановлення неформальних контактів з робітниками інших підрозділів; здійснення впливів, які підлеглі можуть чинити на своїх колег тощо. Отже, використання керівником своєї влади у повному обсязі може примусити підлеглих продемонструвати свою владу. Це, безперечно, буде впливати на рів. досягнення цілей орг-ції. Тому розум. керівник намагається підтримувати так званий “баланс влади”. Виділяють такі осн. форми влади: 1. В., яка базується на примушенні – виконавець вірить, що той, хто має вплив, має можливість покарати так, що завадить вдоволенню життєв. потреб виконавця. 2. В., яка базується на винагороді – виконавець вірить, що той, хто має вплив, має можливість задовольнити його жит. потреби. 3. Експертна в. - виконавець вірить, що той, хто має вплив, володіє спец. знаннями, які дозволяють задовольнити потреби виконавця. 4. Еталонна в. (в. прикладу) – характеристики або властивості того, хто має вплив, настільки привабливі для виконавця, що він хоче бути схожим на того, хто впливає. 5. Традиційна в. – виконавець вірить, що той, хто має вплив, має право віддавати накази і його обов’язок - виконувати їх. Осн. форми впливу: 1. Переконання – ефективна передача своєї точки зору. Базується на владі прикладу чи владі експерта, але відрізняється тим, що виконавець повністю розуміє що він робить і навіщо. 2. Вплив через участь – менеджер залучає підлеглого до прийняття рішень і сприяє вільному обміну інформацією.

Зміни у середовищі функціонування організації (зокрема, у рівні освіти керівника і підлеглих, їх фінансовому  стані тощо) зменшують можливості впливу на підлеглих за допомогою  традиційних форм влади. Виникає  потреба шукати шляхи співробітництва  з підлеглими, аби мати можливість впливати на них. Основними засобами такого впливу є переконання і  залучення до участі. Переконання ґрунтується на владі прикладу та владі експерта, але відрізняється від них тим, що виконавець повністю усвідомлює, що робить і чому. При цьому керівник розуміє, що виконавець має певну частку влади, яка здатна зменшити  можливості керівника діяти. Проте, отримавши згоду, керівник  чинить сильний вплив на потреби виконавця у повазі. Переконання впливає тим, що виконавець усвідомлює, що зробивши так, як цього вимагає керівник, він задовольняє свої власні потреби. Слабкими сторонами переконання є: повільність впливу; невизначеність результатів; одноразова дія. Залучення до участі. Керівник у цьому випадку не прикладає зусиль, аби нав’язати підлеглому свою думку або волю. Керівник лише спрямовує зусилля підлеглого і сприяє вільному обміну інформацією. Процес впливу у цьому випадку здійснюється краще завдяки тому, що люди, як правило , більш старанно працюють для досягнення мети, яка була сформульована за їх участю. Участь у прийнятті рішень забезпечує апеляцію до потреб більш високого рівня (владі, компетентності, самоповаги).

Повноваження, вплив і влада  є інструментами управління. Як такі їх можна застосовувати по-різному. Звичайно, різними будуть і результати. Отже, результативність управління залежить від способу реалізації менеджером наданих йому повноважень для  досягнення цілей організації. Саме для характеристики таких способів і використовується поняття “лідирування”. Лідирування – це здатність чинити вплив на окремі особи та групи в процесі спрямування їх діяльності на досягнення цілей організації.

43. Дайте порівняльну характеристику основних підходів у теорії лідирування: підхід з позицій особистих якостей керівника; поведінковий підхід; ситуаційний підхід (принципи, що покладені в основу кожного підходу; основні завдання досліджень; основні результати, переваги та недоліки).

Існує багато засобів впливу на інших  людей. Внаслідок цього закономірно  виникає запитання: які засоби впливу є найбільш ефективними у процесі  спрямування людей на досягнення цілей організації? У дослідженнях щодо відповіді на таке запитання  можна виділити три підходи: 1) підхід з позиції особистих якостей  керівника; 2) поведінковий підхід; 3) ситуаційний  підхід.

Підхід з позицій  особистих якостей керівника. В основу теорії особистості покладено ідею, що кращі з керівників мають певну сукупність загальних для них особистих якостей. Отже, основними завданнями підходу з позиції особистих якостей є: 1) визначення сукупності особистих якостей, які забезпечують успіх в управлінні; 2) визначення способів виховання таких особистих якостей. В межах підходу з позицій особистих якостей були проведені чисельні дослідження різних якостей, що демонстрували успішні керівники: рівень інтелекту; рівень спеціальних знань; здоровий глузд; відповідальність; ініціативність; впевненість у собі тощо. Проте результати досліджень засвідчили, що: по-перше, не існує певної сукупності особистих якостей, які притаманні усім успішним керівникам; по-друге, один і той самий керівник демонстрував у різних ситуаціях різні (протилежні) особисті якості. На закладі цього дійшли висновку, що людина не стає успішним керівником лише завдяки тому, що має певну сукупність особистих якостей.

Поведінковий  підхід. Згідно поведінкового підходу до лідирування результативність управління визначається не стільки особистими якостями, скільки тим, як керівник поводить себе зі своїми підлеглими. Отже, поведінковий підхід спирається на стиль керування. Стиль керування – це манера поведінки керівника щодо підлеглих, через яку і здійснюється вплив на робітників організації. При цьому слід зауважити, що манера поведінки керівника формується під впливом багатьох факторів, які до того ж постійно змінюються. Яких саме факторів: - особистих якостей керівника; - особистих якостей підлеглих; - завдань та дій, які вони виконують тощо. Внаслідок цього дуже важко окреслити чіткі межі того або іншого стилю керування. Тому в теорії управління стиль даного конкретного керівника виступає як позиція на континуумі. Отже будь-який з проміжних стилів керування характеризується різним ступенем впливу крайніх позицій континууму.

Метою сучасних ситуаційних теорій лідирування є визначення особистих якостей менеджерів і стилів керування, які щонайкраще відповідають певним ситуаціям. Це означає, що стиль керування має змінюватися в залежності від конкретної ситуації, тобто керівник повинний вміти вести себе по-різному за різних обставин.

44. Охарактеризуйте основні положення “теорії Х” і “теорії Y” Д.МакГрегора (система уявлень про мотиви виробничої діяльності людей; основні характеристики автократичного та демократичного стилів керування).

Автократично-демократичний  континуум стилів керування. В основу автократично-демократичного континууму стилів керування покладено теорію Х та теорію Y Дугласа МакГрегора, який виділив дві системи уявлень щодо мотивів виробничої діяльності людей.

1. Згідно “теорії Х” робітники  за своєю природою є лінивими, безвідповідальними, такими що при  першій ліпшій нагоді намагаються  уникнути праці. Отже для досягнення  цілей організації їх необхідно  постійно примушувати, спрямовувати  та контролювати. Справедлива заробітна  плата здатна зробити роботу  терпимою, а необхідний рівень  її виконання буде наслідком  постійного контролю. “Теорія Х”  характеризує основи автократичного  керування. Автократ має достатньо  влади, аби нав’язати свою  волю виконавцям і у разі  необхідності без вагань вдається  до цього. Автократ вважає, що  його керівництво ґрунтується  на авторитеті посади, яку він  обіймає. Сила влади автоматично  примушує підлеглих беззастережно  коритися наказам та інструкціям.  Автократ звичайно: - щонайбільше  централізує повноваження; - щонайбільше  структурує роботу підлеглих; - різко  обмежує свободу підлеглих щодо  прийняття рішень; - вимагає дотримання  чисельних правил поведінки; - звертається  до потреб більш низького рівня  у підлеглих (за пірамідою Маслоу).

2. За “теорією Y”, навпаки, менеджер  бачить своїх підлеглих працьовитими, відповідальними, такими що прагнуть  до схвалення та підтримки.  Цією теорією визнається, що зовнішній  контроль та загроза покарання  не є єдиним засобом, який  спрямовує зусилля людей. Людина  і сама здатна себе контролювати, якщо вона прямує до мети, у  досягненні якої вона зацікавлена.  “Теорія Y” характеризує основи  демократичного керування. Для  демократичного стилю керування  характерними є: - високий ступінь  децентралізації повноважень; - активна  участь підлеглих у прийнятті  рішень; - добре налагоджена система  комунікацій між керівником і підлеглими; - апеляція до потреб більш високого рівня у підлеглих.

45. Ідентифікуйте критерії континуума стилів керування Р.Лайкерта. охарактеризуйте 4 базові системи стилів керування Р.Лайкерта. Основні результати досліджень Р.Лайкерта.

Континуум стилів керування Р. Лайкерта. Інші критерії континууму стилів керування були запропоновані Р. Лайкертом. За граничні позиції континууму були взяті принципово нові стилі керування: 1) стиль керування зосереджений на роботі; 2) стиль керування зосереджений на людині. Керівники, що зосереджені на роботі (орієнтовані на задачу) піклуються (дбають) перш за все про виконання завдання, про систему винагородження за виконання роботи, про підвищення продуктивності праці. Керівники, що зосереджені на людині (орієнтовані на робітника) прагнуть підвищити продуктивність праці перш за все шляхом удосконалення людських відносин (участь підлеглих у прийнятті рішень, допомога у вирішенні проблем тощо). Р. Лайкерт дотримувався думки, що стиль керування може бути орієнтований або на роботу, або на робітника. При цьому результати його досліджень свідчили, що стиль, орієнтований на робітника майже у всіх випадках сприяв підвищенню продуктивної  праці. Р. Лайкерт запропонував 4 базових системи стилів керування (див. рис.6.4.): 1) експлуататорсько-авторитарна (Керівники автократичні, не довіряють підлеглим, мотивують працівників загрозою покарання, застосовують заохочення, інформацію допускають тільки зверху вниз, обмежують прийняття рішень тільки вищою ланкою); 2) прихильно-авторитарна (Керівники поблажливо впевнені в собі і вірять у підлеглих, мотивують їх заохоченнями та в якійсь мірі страхом і покаранням, допускають деяку інформацію знизу, отримують ідеї від підлеглих, дозво ляють приймати рішення з деяких питань, але під суворим контролем); 3) консультативно-демократична (Керівники довіряють підлеглим, але не повністю, прагнуть конструктивно використати їх ідеї і пропозиції, використовують для мотивації заохочення з рідким покаранням, організовують потік інформації в обох напрямках, консультуються з підлеглими); 4) партисипативно-демократична (Керівники виявляють повну довіру до підлеглих з усіх питань, завжди вислуховують їх думки та конструктивно їх використовують, заохочують підлеглих, залучають їх до постановки цілей і оцінки роботи по їх досягненню, організовують широкий обмін інформацією, діють як рівні у складі груп). На думку Р.Лайкерта четверта система є найдієвішою.

46.Охарактеризуйте підхід  до визначення стилів керування  в таблиці Р.Блейка та Дж.Моутон. Опишіть виділені в таблиці  основні стилі керування.

Вчені університету штату Огайо  запропонували принципово нову класифікацію стилів керування. За результатами своїх досліджень вони дійшли висновку, що хоча автократичний керівник не може одночасно бути демократичним, але він здатний, приділяючи багато уваги роботі, піклуватися і про людські відносини (хіба не можна бути водночас вимогливим та уважним, дбайливим до людей). Іншими словами, керівник може поводити себе так, що буде одночасно орієнтований і на роботу і на людей. Звідси з’являється можливість класифікувати стилі керування одразу за двома критеріями. Розвиваючи цю концепцію Р.Блейк та Дж.Моутон побудували сітку (ГРІД), яка містить 5 основних стилів керування.

Вертикальна ось схеми ранжує турботу  менеджера про людину за шкалою від  одного до дев’яти, а горизонтальна  – турботу менеджера про роботу за такою самою шкалою. Стиль керування  визначається за обома наведеними критеріями одночасно. Блейк та Моутон визначають чотири граничних та одну середню  позиції ГРІД. Блейк та Моутон вважали, що найефективнішим стилем керування  є поведінка керівника у позиції 9.9. Дев’ятибалова шкала у теорії Блейка та Моутон пов’язана з розумінням, що існує декілька проміжних варіантів  стилів керування. При цьому, як відзначали Блейк та Моутон: “Будь-які переваги, що можна отримати з проміжних  варіантів, не варті тих зусиль, які  необхідні для ідентифікації  їх характеристик”.

47. Дайте сутнісну характеристику трьох додаткових стилів керування, виділених Р.Блейком та Дж.Моутон.

Блейк та Моутон виділили три додаткових стилі керування, які розглядаються як певні сполучення п’яти “чистих” стилів у ГРІДі. Це, зокрема: 1) патерналізм (сполучення ситуації 9.1, з точки зору управління та контролю, з системою заохочення у ситуації 1.9). Патерналізм як тип поведінки керівника асоціюється з фігурою батька родини. Він не скупий на похвали за виконану роботу, заохочує, підтримує, але створює середовище, у якому робітники не діють без його ухвали. Винагородження та підтримка надаються підлеглим в обмін на слухняність та лояльність; 2) опортунізм – це сполучення будь-яких або усіх підходів до управління, які здатні закріпити позицію керівника або надати йому певні особисті переваги. Кожний крок опортуніста здійснюється з тактичних міркувань і є засобом досягнення особистого успіху (внесок в успіх організації на другому плані відносно до особистої вигоди); 3) фасадизм або зовнішнє благополуччя – це імітація ситуації 9.9 з метою приховати дійсні мотиви власної поведінки керівника.