Системного підходу щодо управлінської діяльності підприємства

Найбільш розгорнуто сучасна неокласична теорія організації  представлена в працях Г. Хикса, Р. Джулета  і Е. Дейла. На їх думку, сучасна організація, передусім велика, неодмінно повинна володіти характеристиками, які іманентні їй: системний підхід; динамічний характер процесу управління; багатовимірна структура менеджменту з декількома вертикальними і горизонтальними рівнями; багатогранна і гнучка мотивація; дисциплінованість і впорядкованість поведінки персоналу; швидка і пластична адаптація до змін [17, c. 42].

До середини XX ст. неокласичні теорії змінили  свої орієнтири: ставка на голий професіоналізм, властивий масовим професіям, стає гальмом на шляху до науково- технічного прогресу. Це зрозуміло, бо технічні інновації звели до мінімуму масову малокваліфіковану працю, а в кадровому менеджменті пріоритетний напрям отримали інструменти стимулювання індивідуального професійного розвитку, і передусім особиста зацікавленість і персональна відповідальність працівника.

Новий підхід, який став проявлятись особливо виразно  в 60-ті - 70-ті рр. XX ст., переслідував мету підвищення активності всіх без виключення працівників, щоб зробити організацію  найбільш конкурентоздатною на ринках, особливо міжнародних. Проте гіпертрофія споживчої мотивації і егоїстичної моралі працівника дуже швидко призвели до помітної ерозії колективістського духу і морально-психологічного клімату в окремо взятій організації.

Було потрібне природне повернення до втрачених колективістських цінностей, які б практично гарантували здорову робочу атмосферу в організаціях, де працівники об'єднані в постійні і тимчасові робочі групи, що займаються спільною діяльністю. Саме тому в 80-ті - 90-ті рр. XX ст. замість теорії споживача і егоїзму запанувала думка об'єднати класичні доктрини в досить складну доктрину-симбіоз: технократизм і обачність - споживча мотивація й індивідуальна відповідальність. Як і всяка теоретична доктрина, вона страждає очевидним схематизмом і напевно поступиться місцем іншим новаціям, які постійно з'являються в сучасних наукових дослідженнях.

Важливим етапом в еволюції управлінської думки  в галузі управління розвитком людського  ресурсу стала поява інформаційного суспільства, мережевої економіки, діяльність яких здійснюється в електронному просторі, і властивого їм управління. Саме їх дія позначила у кінці 90-х рр. XX ст. і початку XXI ст. нову тенденцію в розвитку управління. Ця нова тенденція пов'язана з переходом до віртуальних, мережевих принципів його організації. У вжитку управлінців з'явився термін "віртуальний менеджмент" [17, c. 43].

Поява комп'ютерів та інформаційні технології дають змогу  людям працювати за межами організації, підтримувати взаємний обмін інформацією  і здійснювати координацію спільних дій. Цей спосіб виконання роботи називають дистанційним, стосунки - дистанційно-трудовими. І організації, і працівникові такий спосіб надає великі можливості. Все це потрібно враховувати сучасному керівникові при побудові системи управління та розвитку людських ресурсів сучасного державного управління.

На сьогодні існує багато трактувань науки управління.

Деякі автори [35; 38]  вважають,  що терміни  “менеджмент”  та  “управління” –  слова синоніми, але це не так.

Термін  “менеджмент”  певною мірою можна вважати синонімом терміна  “управління”,  але останнє поняття набагато ширше. Воно застосовується до різних видів людської діяльності  (наприклад,  управління автомобілем,  у технічних системах);  до різних сфер діяльності  (управління в неживій природі,  у біологічних системах,  управління державою);  до органів управління  (як підрозділів у державних і громадських організаціях,  а також на підприємствах і в об’єднаннях). Так,  М. Мескон,  М. Альберт,  Ф. Хедоурі стверджують,  що  “управління –  це процес планування,  організації,  мотивації і контролю, необхідний для того, щоб сформулювати і досягти цілей організації” [21,  с. 38]. 

За словами  одного із сучасних гуру менеджменту  Р. Акоффа, “управління –  це контроль над цілеспрямованою системою з боку однієї з її частин” [4, с. 343]. На думку П. Друкера, “управління –  це особливий вид діяльності, що перетворює неорганізований натовп на ефективну,  цілеспрямовану і продуктивну  групу”.  Схоже визначення пропонує Р. Кох,  який відзначає,  що це слово походить від італійського  “мистецтво верхової їзди”  й означає  “управління людьми,  спрямоване на вирішення основних завдань компанії” [17, с. 189].

О.С. Виханський, А.І. Наумов,  Р.С. Галькович,  В.І. Набоков,  І.Д. Амбросимов,  В.П.  Медведєв під управлінням розуміють тип взаємодії між двома суб’єктами, один з яких у цій взаємодії займає позицію суб’єкта, а інший – об’єкта управління [2, с. 20].

Дещо інше трактування  має поняття менеджменту.  У  книзі Р.Л. Дафта менеджментом називається  “ефективне і продуктивне досягнення мети організації за допомогою планування,  організації,  лідерства  (керівництва)  і контролю над організаційними ресурсами” [9, с. 18].

Ф.В. Зінов’єв вважає, що “менеджмент –  це досягнення поставленої мети шляхом використання праці, інтелекту, мотивів поведінки людей”.

Й.С. Завадський стверджує,  що  “менеджмент –  це одночасно і галузь людських знань, і сфера прийняття управлінських  рішень, і категорія людей,  об’єднаних в економічній,  конкурентоспроможній системі”. 

В.М. Курганов має  свою точку зору на визначення поняття  “менеджмент” За його словами, “менеджмент  –  це управління людьми в процесі  підприємницької діяльності з метою  підвищення її ефективності” [17, с. 15].

У господарській  сфері менеджмент –  це самостійний вид професійної діяльності, спрямований на ефективне та продуктивне досягнення визначеної мети через раціональне використання ресурсів із застосуванням відповідних принципів,  функцій і методів. Процес менеджменту передбачає виконання функцій планування,  організації,  лідирування, координації, керівництва та контролю, здійснюючи які, менеджери забезпечують умови для продуктивної та ефективної праці зайнятих в організації працівників та одержання результатів, що відповідають меті.  У вітчизняних словниках іноземних слів менеджмент тлумачиться переважно як управління виробництвом на підприємствах, як сукупність принципів,  методів,  засобів і форм управління виробництвом з метою підвищення його ефективності чи прибутковості.

Кожна система управління складається з двох взаємопов’язаних підсистем: управляючої підсистеми або суб’єкта управління (тобто того, хто управляє) та керованої підсистеми або об’єкта управління (того, ким управляють). До управляючої підсистеми належать усі елементи, що забезпечують процес управління, тобто цілеспрямованого впливу на колективи людей, зайнятих у керованих системах. Від всебічного вивчення специфіки суб’єктів управління значною мірою залежить ефективність управління, яка досягається розмежуванням або об’єднанням функцій, визначенням мети на тому чи іншому етапі розвитку, запобіганням дублювання функцій тощо.

Головною кінцевою метою системи управління є не особиста діяльність, а організація та забезпечення належного стану її об’єкта. Останній може розглядатись двояко:

як організована підсистема управління;

як об’єктивні явища, процеси матеріального світу, що підлягають впливу, перетворенню та використанню.

Зміни в об’єктах зумовлюють етапи розвитку системи управління та оцінку ефективності її функціонування. Тому об’єкт управління володіє властивістю певною мірою впливати на управлінську діяльність за кінцевими результатами. 
Більше того, об’єкт управління визначає стан функціонування суб’єкта, впливаючи на його побудову, організацію діяльності, вибір цілей, використання комплексу засобів їх досягнення.

Система управління складається із декількох однорідних груп елементів (технічних, технологічних, організаційних та соціальних).

Технічні елементи – збалансований комплекс окремих видів технічного обладнання спеціальних засобів.

Технологічні елементи – це елементи, що визначають розподіл політичної або духовної діяльності, матеріального виробництва на етапи, стадії, процеси. Як правило, такі елементи – це набір правил і норм, що визначають послідовність операції у процесі певного виду діяльності та управління ними.

Організаційні елементи – це елементи, які безпосередньо через розробку структури управління, відповідних інструкцій, положень та інших нормативних документів визначають раціональне використання технічних засобів, предметів праці, інформації, трудових та матеріальних ресурсів.

Економічні елементи – це сукупність господарських та фінансових процесів, операцій та зв’язків.

Соціальні елементи – сукупність соціальних відносин, що створюються в результаті спільної діяльності соціальних груп [24, c.24]. 

Термін “процес управління” характеризується як перебіг якогось явища, послідовної зміни станів, етапів, стадій розвитку й сукупності послідовних дій для досягнення результату.

Під процесом соціального управління можна розуміти загальне виявлення його функціонування як дію системи управління, як хід реалізації управлінських функцій. Інакше кажучи, процес управління – це функціонування системи соціального управління.

Процес управління посідає у системі управління особливе місце. Якщо механізм управління характеризує основоположні, фундаментальні категорії системи управління, то процес управління – реальне життя системи. 
У процесі управління діють і взаємодіють елементи системи управління, тому він означає постійне виникнення якісно нових ознак у системі управління. Процес управління, порівняно з іншими категоріями системи управління, має більш творчий характер. Тут більше суб’єктивізму, важче знайти суворі правила та принципи, а характер конкретної ситуації набуває дуже великого значення.

Отже, процес управління – це діяльність об’єднаних у певну структуру суб’єктів та об’єктів управління, спрямована на досягнення поставлених цілей управління шляхом реалізації певних функцій та застосування відповідних методів та принципів управління.

Процес управління має три основні характеристики: змістовну, організаційну та технологічну.

Змістовна характеристика (або зміст процесу управління) визначається характером проблем, що розв’язуються і являє собою сукупність стадій (операцій), які характеризують послідовність якісних змін робіт у процесі управління. У зв’язку з цим розрізняють:

методологічний зміст процесу управління, який передбачає виділення певних закономірно минаючих етапів та стадій, які відображають специфічні риси управлінської діяльності. Виходячи з цього, процес управління можна уявити як послідовність двох основних станів: перший – підготовка та прийняття управлінського рішення; другий – організація виконання управлінського рішення;

функціональний зміст – виявляється у масштабній послідовності та реалізації основних функцій управління: прогнозування, планування, організація, регулювання і контроль;

економічний зміст – втілюється у формі визначення економічних потреб, оцінці, розподілі та використанні ресурсів;

соціальний зміст – визначається тим, що суб’єктом та об’єктом соціального управління завжди є людина;

організаційно-правовий зміст процесу управління виявляється у послідовності використання організаційних важелів впливу: регламентування, нормування, інструктування, відповідальність з відповідним правовим закріпленням;

інформаційний зміст – полягає у нерозривному зв’язку процесу управління та процесів добування, передавання та обробки інформації.

Організаційна характеристика процесу управління охоплює ряд моментів: 
– наявність характеристики учасників процесу управління та визначення порядку їх взаємодії;

визначення процедури взаємодії різних органів, підрозділів, конкретних виконавців у процесі управління шляхом передбачення стандартних управлінських дій. Перелік останніх залежить від змісту процесу управління, а також завдань, поставлених перед ним;

організація процесу управління описує його як етапи та стадії процесу, що змінюються у часі, а також включає аналіз процесу управління як процесу прийняття та реалізації управлінського рішення.

Проблемами управління люди почали займатися дуже давно.  Древні єгиптяни близько 6 тисяч років тому прийшли до розуміння доцільності організації діяльності людей, її планування і контролю результатів. Вони ж уперше торкнулися проблеми децентралізації управління. Відомо, що добробут багатьох розвинутих цивілізацій, які існували в ті далекі часи, повністю залежав від уміння управляти всім господарським комплексом держави [24, c. 34].

Елементи теорії управління були розроблені в епоху античності. Сократ (470-399  р.  до н.е.) сформулював принцип універсальності управління,  розглядав управління як спосіб поставити людину на потрібне місце і домогтися від неї виконання визначених обов’язків.

Платон (428-348 р. до н.е.) дав наукове визначення науки управління, сформулював принцип спеціалізації, розмірковував про стилі управління, про ситуаційний підхід. А.Македонський (356-323 р. до н.е.) розвинув теорію і практику управління військами. Н.Макіавеллі (1469-1527) сформулював принципи, що сприяли розвитку управління:

–  основою влади й авторитету лідера є підтримка його прихильників; 

–  переможців не судять;