Лекции по "Экономике организации"

Недолік цієї системи управління полягає у тому, що підлеглі можуть отримувати неузгоджувані вказівки багатьох керівників.

За лінійно-штабної організації при керівництва підприємства утворюються штаби, які без первинних повноважень щодо прийняття рішень і роздачі вказівок здійснюють консультативні функції. Штаби можуть бути загальними або спеціалізованими.

За допомогою лінійно-штабної  організації можуть бути об’єднані переваги ясного розподілу компетенції та відповідальності однолінійної системи з перевагами спеціалізації властивим багатолінійній системі.

Альтернативою використання штабів є передача їх функцій зовнішнім  організаціям, які спеціалізуються на наданні консультативних послуг.

У разі коли для виконання  спеціальних проектів створюються  групи до яких залучаються працівники різних функціональних підрозділів говорять про матричну форму організації. Кожною групою керує менеджер проекту, що поліпшує координацію між функціональними підрозділами. Матрична форма організації дозволяє зібрати для виконання певної роботи кращих спеціалістів різних підрозділів і зберегти переваги поділу на підрозділи за їх функціональною спеціалізацією. Недоліком матричної форми організації є порушення принципу єдності підпорядкування, коли кожний працюючий має одного начальника, що замість кращої координації може призводити до конфліктів.

4.Делегування  права прийняття рішень. Розподіл повноважень в системі управління включає постановку задач, формулювання очікуваних результатів, наділення різних рівнів менеджменту необхідними правами, визначення відповідальності за результати діяльності. При цьому важливо, щоб:

• завдання, компетенція та відповідальність взаємопокривались (відповідали один одному)
• якомога менше рівнів менеджменту потребували координації та усунення конфліктів
• можна було встановити чи досягнуті очікувані результати і хто має нести відповідальність у разі їх недосягнення.

5.Формалізація, під якою розуміють характер і обсяг впровадження письмово-зафіксованих організаціонних правил у вигляді положень інструкцій і т.д.

 

Тема 7. Витрати  виробництва та собівартість

1.Собівартість продукції (послуг). Кошторис виробництва. 

Собівартість продукції - - це виражені в грошовій формі сукупні витрати на підготовку і випуск продукції (робіт, послуг). Собівартість характеризує ефективність усього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та ін. Чим краще працює підприємство, ефективніше використовує виробничі ресурси, тим нижча собівартість продукції (робіт, послуг).

При обчисленні собівартості важливе значення має  склад витрат, які до неї входять. Собівартість повинна включати до свого складу витрати необхідної праці, тобто витрати, що забезпечують процес відтворення всіх факторів виробництва (предметів і засобів праці, робочої сили і природних ресурсів), і не включати витрат додаткової праці, що відшкодовуються за рахунок прибутку.

Згідно з  зазначеним до собівартості продукції (робіт, послуг) входять витрати на підготовку, освоєння та обслуговування виробництва, охорону праці й безпеку праці, оплату праці та підготовку кадрів, інші витрати.Склад витрат, які входять до собівартості, не є незмінним, він може з тих чи інших практичних міркувань змінюватись. Та за всіх умов собівартість має найповніше відображати витрати на виробництво продукції (робіт, послуг).

Залежно від часу розрахунку розрізняють: планову собівартість,яку визначають перед початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на ресурси, що склались на момент складання плану; фактичну собівартість, яка відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку; нормативну собівартість, що відбиває витрати на виробництво та реалізацію продукції, розраховані на основі поточних норм витрат ресурсів; кошторисну собівартість, яка характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому порядку.

Залежно від обсягу витрат, що входять до собівартості, розрізняють технологічну, цехову, виробничу собівартість. Технологічна собівартість включає витрати, пов'язані з технологічним процесом виготовлення продукції. Цехова собівартість охоплює витрати цехів на виготовлення продукції. Виробнича собівартість — це витрати підприємства, пов'язані з процесом виробництва продукції. Фактично виробнича собівартість збігається з цеховою собівартістю.

За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість місячну, квартальну, річну, а також індивідуальну собівартість і середньогалузеву. Індивідуальна собівартість відбиває витрати на виготовлення продукції в умовах окремого конкретного підприємства, середньогалузева — відображає витрати на виготовлення однотипної продукції в середньому по галузі.

Індивідуальна собівартість використовується для  планування, аналізу та порівняння витрат виробництва окремих підприємств, середньогалузева — головним чином для ціноутворення.

Слід розрізняти собівартість продукції (робіт, послуг) і кошторис виробництва. Кошторис виробництва — це витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний період незалежно від того, відносяться вони на собівартість чи ні. Таким чином, кошторис виробництва і собівартість загального випуску продукції не збігаються. Витрати, що входять до кошторису виробництва, класифікуються за економічними елементами:

1)матеріальні  витрати;

2)витрати на  оплату праці;

3)відрахування  на соціальні заходи;

4)амортизація  основних фондів і матеріальних  активів;

5)інші витрати,  пов'язані з основною діяльністю.

Таке групування для всіх підприємств промисловості  є ідентичним. До складу елемента "Матеріальні витрати" включається вартість витрачених матеріалів (крім продукту власного виробництва):

Із витрат на матеріальні ресурси, що входять  до кошторису, вираховується вартість зворотних відходів.

Зворотні відходи — це залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, теплоносіїв та інших видів матеріальних ресурсів, що виникли у процесі виробництва продукції (робіт, послуг). Вони втрачають повністю або частково свої споживчі властивості початкового ресурсу й у зв'язку з цим використовуються з підвищеними витратами продукції або зовсім не використовуються за прямим призначенням. До зворотних відходів не належать: залишки матеріальних ресурсів, які відповідно до встановленої технології передаються в інші цехи, підрозділи як повноцінний матеріал для виробництва інших видів продукції (робіт, послуг).

До складу елемента "Інші витрати", пов'язані з основною діяльністю, включають витрати, що не ввійшли до складу перелічених вище елементів, зокрема: •витрати на відрядження; •на послуги зв'язку; •виплати матеріальної допомоги; •плата за розрахунково-касове обслуговування тощо. Складається кошторис витрат за такою схемою.

Виробнича собівартість валового випуску продукції розраховується так: із загальної суми витрат вираховуються витрати на роботи та послуги, що не входять до складу виробничої собівартості продукції. Ураховується зміна залишків витрат майбутніх періодів; при збільшенні залишків цих витрат сума приросту віднімається від загальної суми витрат на виробництво, а при зменшенні - додається.

Виробнича собівартість виготовленої продукції обчислюється як сума витрат на випуск валового випуску продукції, зменшена (збільшена) на величину собівартості при зростанні (зменшенні) залишків незавершеного виробництва.

Собівартість реалізованої продукції розраховується шляхом збільшення (зменшення) виробничої собівартості продукції на величину зміни витрат у залишках нереалізованої продукції.

Порядок розроблення  кошторису виробництва може бути різним, залежно від розміру підприємства, стану його інформаційної бази та стадії планування. На стадії прогнозування величини витрат кошторис виробництва можна складати коригуванням фактичних витрат за минулий період.

Поелементна класифікація витрат, яку містить кошторис виробництва, дає змогу визначити ресурсну структуру собівартості, що є важливим для аналізу чинників формування та зниження собівартості продукції.

Структура собівартості -- це поелементний її склад, обчислений у відсотковому відношенні до загальної суми витрат, тобто питома вага різних елементів витрат на виробництво продукції.

На основі аналізу  структури собівартості розрізняють:

а) матеріаломісткі виробництва, у собівартості продукції яких значну питому вагу займають витрати на сировину і матеріали (підприємства чорної металургії, машинобудування, легкої та харчової промисловості);

б)енергомісткі виробництва, у собівартості продукції яких значною є частка витрат на енергію (підприємства кольорової металургії, органічного синтезу);

в)фондомісткі (капіталомісткі) виробництва(підприємства нафтопереробної промисловості, виробництво електроенергії);

г)трудомісткі виробництва(підприємства вугільної та металообробної промисловості, машинобудування, точне приладобудування).  

 

2. Калькуляція продукції. Класифікація витрат за статтями.

Калькуляція — це розрахунок собівартості одиниці продукції, виконаних робіт та послуг. Калькуляції складають на продукцію основного й допоміжного виробництв щомісячно, за квартал, за рік за цільовим призначенням. Розрізняють такі види калькуляції:

•планові(складають на основі прогресивних норм витрачання засобів виробництва та робочого часу й використовують як вихідні дані при встановленні цін);

•кошторисні(стосуються нових видів продукції, робіт та послуг для розрахунку відпускних цін);

•нормативні(складають на основі існуючих норм використання засобів виробництва та робочого часу).

Перелічені  види калькуляції є попередніми, їх розробляють до початку виробництва продукції і використовують при складанні кошторису.

Калькуляції, що за даними бухгалтерського обліку відображають фактичні витрати, називають звітними. Вони потрібні для контролю за виконанням планових завдань із собівартості продукції і для виявлення резервів подальшого зниження витрат.

При калькулюванні  встановлюють об'єкти калькулювання, вибирають калькуляційні одиниці, визначають калькуляційні статті витрат та методики їх обчислення.

Об'єкт калькулювання - продукція (робота, послуга), собівартість якої обчислюється. До об'єктів калькулювання належать основна та допоміжна продукція (інструмент, запасні частини), послуга і роботи (ремонт, транспортування тощо). Головним об'єктом калькулювання є готова продукція, що поставляється за межі підприємства споживачам. Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного  об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця -- одиниця його кількісного вимірювання (у штуках, метрах, тоннах, кіловат-годинах тощо). Наприклад, об'єкт калькулювання — вугілля, електроенергія, взуття, калькуляційна одиниця відповідно — 1 тонна, 1 кіловат-година, 100 пар взуття.

При калькулюванні  продукції (робіт, послуг) витрати групують за калькуляційними статтями, перелік  і склад яких установлюється підприємством самостійно.

Витрати, пов'язані  з виробництвом продукції (робіт, послуг), можуть групуватись за такими статтями калькуляції (типовими для більшості  підприємств):

1)сировина та матеріали;

2)куповані комплектуючі  вироби, напівфабрикати, роботи та  послуги виробничого характеру  сторонніх підприємств та організацій;

3)паливо й  енергія на технологічні потреби;

4)зворотні відходи  (вираховуються);

5)основна заробітна  плата;

6)додаткова  заробітна плата;

7)відрахування  на соціальні заходи;

8)витрати, пов'язані  з підготовкою та освоєнням  виробництва продукції;

9)відшкодування  зносу спеціальних інструментів  і пристосувань цільового призначення  та інші спеціальні витрати;

10)витрати на  утримання й експлуатацію машин  та обладнання;

11)загальновиробничі  витрати.

Сума перших 10 статей становить технологічну собівартість, сума 11 статей - цехову (виробничу) собівартість виготовленої продукції.

Розподіл витрат на утримання й експлуатацію машин  та устаткування здійснюється одним із таких методів:

1)методом розрахунку  нормативних ставок витрат на  один виріб (на частку участі  цеху у виготовленні даного виробу на замовлення);

2)методом розрахунку  рівня витрат на утримання  й експлуатацію машин та устаткування  на одну вартісну одиницю заробітної  плати виробничих робітників (окремо  по механізованих та ручних роботах).

За першим методом устаткування кожного цеху об'єднують до груп за ознакою приблизної рівності витрат на одну годину роботи устаткування й установлюють нормативну величину витрат на одну годину роботи одиниці устаткування кожної групи, прийнявши за умовну одиницю витрати на одну годину роботи однієї з груп устаткування. Відносно цієї умовної одиниці визначають коефіцієнти витрат решти груп устаткування.

Планову вартість однієї коефіцієнто-верстато-години отримують  шляхом ділення загальної суми (на плановий період) витрат на утримання й експлуатацію устаткування на загальну кількість планових коефіцієнто-верстато-годин роботи устаткування. Нормативна ставка витрат на утримання й експлуатацію устаткування на один виріб, що входять до його планової собівартості, розраховується множенням планової вартості однієї коефіцієнто-верстато-години на загальну кількість коефіцієнто-верстато-годин на один виріб (виходячи з трудомісткості виробу).