Шпаргалка по "Финансам"

Установлення  вихідного курсу валют на основі споживчого чи валютного кошика є  тільки основою курсоутворення. На діючий курс валют, крім економічних, істотно  впливають фінансові та політичні  чинники. До фінансових належать стан національної фінансової системи (дефіцит бюджету, державний борг, рівень інфляції, стабільність банківської системи, активність на фінансовому ринку) та міжнародних фінансових відносин (торговельний та платіжний баланс). Політичні чинники пов’язані зі стабільністю політичної системи у країні та стабільністю її законодавства. Нестабільність політичної і фінансової ситуації в тій чи іншій країні веде до певного зниження обмінного курсу її національної валюти порівняно з реальним співвідношенням. Ця різниця являє собою своєрідну плату за вказані ризики, страхування на випадок можливого зниження курсу цієї валюти, ймовірність чого досить висока.

Валютний  ринок являє собою сферу торгівлі особливим товаром — валютою. Його суб’єктами є банки, брокерські фірми, дилерські контори, валютні  біржі. Валютний ринок структурується за двома ознаками: за обсягами і  характером торгівлі. Залежно від  обсягу валютних операцій та переліку валют, що виставляються на торги, розрізняють світові, регіональні та національні валютні ринки. Світовими центрами валютного ринку є Лондон, Париж, Токіо. Перелік валют, що виставляються тут на торги, досить широкий. На регіональних і національних ринках здійснюються торги з обмеженого переліку найважливіших валют. За характером торгівлі валютний ринок поділяється на організований, який забезпечується через торгівлю на валютних біржах, та міжбанківський, який функціонує на основі укладення угод між комерційними банками, що є основними суб’єктами валютного ринку. Нині у світі переважає міжбанківський валютний ринок.

Валютний  ринок, як правило, регульований. Національний ринок регулюється центральними банками. При цьому можуть використовуватись два способи. Перший — установлення валютного коридору, тобто мінімального й максимального рівня обмінного курсу, є, по суті, напівадміністративним. Другий — участь центрального банку в торгах. При необхідності підтримання курсу національної валюти центральний банк може проводити валютні інтервенції, тобто виставляти на торги додаткову масу іноземної валюти, а при необхідності утримання курсу певної іноземної валюти, навпаки, скуповувати її. Крім того, центральний банк як емісійний центр країни може впливати на обмінні курси через регулювання грошової маси національної валюти. Обмеження обсягу національної валюти зменшує її пропозицію в обміні на іноземну й тим самим сприяє утриманню курсу. Навпаки, емісія грошей веде до розширення пропозиції національної валюти і таким чином до зниження її курсу.

Валютний  курс, що складається на валютному  ринку, відображає врівноваженість  попиту і пропозиції. Результат торгів — обсяг купівлі тієї чи іншої  валюти порівняно з її обсягом, виставленим  на продаж, характеризує задоволення попиту чи недостатність пропозиції. У разі задоволення попиту на іноземну валюту курс національної валюти залишається стабільним, при недостатності пропозиції — падає, за надмірної пропозиції — зростає. Саме тут і проявляється роль центрального банку, який для підтримання стабільного курсу національної валюти проводить валютні інтервенції.

Вплив на курс валют здійснюється також  через систему валютного регулювання. Політика валютного регулювання  кожної країни визначається її економічними інтересами в міжнародній торгівлі. Валютне регулювання характеризує встановлений порядок визначення валютного курсу та його регламентування, здійснення валютних операцій суб’єктами валютного ринку (комерційними та центральним банками, юридичними і фізичними особами), порядок ввезення і вивезення іноземної та національної валюти, порядок проведення міжнародних розрахунків. Основою валютного регулювання є вплив на валютний курс. У більшості випадків кожна країна заінтересована в стабільності національної валюти, адже це забезпечує стабільність її як внутрішньої, так і зовнішньої економічної політики. Однак за певних умов може проводитися політика як на зниження (девальвація), так і на зростання (ревальвація) курсу національної валюти.

Політика  зниження рівня курсу національної валюти вигідна тоді, коли в даній країні експорт переважає імпорт. У цьому разі доходи підприємств експортерів у національній валюті зростатимуть, оскільки за кожну одиницю валютної виручки підприємство отримає більше національної валюти. Прикладом такої політики у 80-ті роки була постійна девальвація японської єни відносно американського долара. Як відомо, в ті часи у сальдо торговельного балансу між Японією і США спостерігалась істотна перевага Японії. Оскільки таке відхилення обмінного курсу від реального вело до перерозподілу фінансових ресурсів на користь Японії, США постійно вводили обмеження на ввезення японських товарів.

Політика  на зростання курсу національної валюти доцільна тоді, коли переважає  імпорт товарів і послуг. У цьому  разі витрати імпортерів на закупівлю валюти для оплати поставок у країну зменшуватимуться. Звичайно, при цьому втрачають експортери, оскільки вони отримують менше доходів. Однак перевищення імпорту над експортом веде і до перевищення виграшу імпортерів від завищеного курсу над втратами експортерів.

Нині  створено досить надійні міжнародні та національні системи валютного  регулювання. Вони дають змогу ефективно  контролювати валютні курси. Разом  з тим, оскільки курс національної валюти відображає стан економіки країни, вони не мають на меті утримати валютний курс за будь-яку ціну. Навпаки, це не доцільно і небезпечно. Перевага ринкового механізму якраз і полягає в тому, що він дає змогу встановити на певну дату курс валюти, максимально наближений до реального. Це, у свою чергу, ставить на міцну основу міжнародні фінансові відносини.

57. Фінанси міжнародних організацій.

Фінансова діяльність міжнародних організацій  пов’язана з формуванням і  використанням їх бюджету та цільових фондів. Формування доходів здійснюється насамперед за рахунок внесків країн, що входять до складу даної організації. Кошти використовуються на основі затвердженого бюджету. Розглянемо фінанси провідних міжнародних організацій — ООН та ЄС.

Бюджет  ООН формується за рахунок внесків  країн. Розмір внесків визначається залежно від рівня економічного розвитку країни. В основі розрахунків лежить норматив платежів, який залежить від обсягів ВНП даної країни.

Нині  ООН переживає фінансову кризу, пов’язану з тим, що багато країн  мають заборгованість із внесків до її бюджету. Це істотно звужує фінансові можливості ООН, ускладнює фінансування передбачених заходів.

За  видатками бюджет ООН поділяється  на дві частини: адміністративні  та накладні витрати і програмні  видатки. Адміністративні та накладні видатки нині становлять 38%, програмні — 62%. Поставлено завдання скоротити адміністративні витрати до 25%, що дасть змогу вивільнені кошти спрямувати на соціально-економічні програми.

Видатки бюджету ООН плануються в розрізі  окремих підрозділів та організацій. При цьому також виділяються адміністративні й накладні витрати та кошториси на окремі програми, що виконуються даним підрозділом. Фінансування з бюджету ООН окремих країн здійснюється через реалізацію на їх території відповідних програм, а не у формі прямого виділення коштів. Так, в Україні реалізуються проекти за Програмою розвитку (ЮНДП), Управління Верховного комісара у справах біженців (ЮНХКР), Дитячого фонду (ЮНІСЕФ), Фонду народонаселення (ЮНФПА), Міжнародної організації праці (ІЛО), Міжнародного агентства з атомної енергії (ІАЕА).

Бюджет  ЄС формується за рахунок надходжень від країн Союзу. Усі доходи поділяються  на дві групи: внески країн-членів та доходи бюджету ЄС. Внески кожної країни до бюджету визначаються залежно  від рівня її економічного розвитку, який відображається у виробленому ВНП. Специфікою бюджету ЄС як ланки міжнародних фінансів є наявність власних доходів. До них належать, по-перше, мито і сільськогосподарські податки, якими обкладаються продукти, що імпортуються з країн, які не є членами Союзу. По-друге, важливе місце займає податок на додану вартість, який установлюється за єдиною для всіх країн ставкою відносно уніфікованого в усіх країнах об’єкта оподаткування (ставка податку не може перевищувати 1,4%). Установлено ліміт бюджету ЄС — він не може перевищувати 1,2 % загального обсягу ВНП Союзу.

Видатки бюджету ЄС поділяються на адміністративні (» 5%) та операційні (до 95%). Операційні видатки складаються з фінансування сільського господарства (до 50%), структурних перетворень в економіці країн Союзу, наукових досліджень і освіти, зовнішньої діяльності (реструктуризація економіки країн Центральної і Східної Європи та підготовка їх до вступу в ЄС, надання технічної і гуманітарної допомоги тощо).

Бюджет  ЄС розробляється Європейською комісією і затверджується Європейським парламентом. Виконує бюджет фінансове управління Європейської комісії, яке перебуває під подвійним контролем — з боку Палати аудиторів і Європарламенту. До складу Палати аудиторів входять 15 членів, які перевіряють надходження доходів і фінансування видатків.

58. Міжнародні фінансові інститути.

Міжнародні  фінансові інститути поділяються  на дві групи: всесвітні та регіональні. До всесвітніх відносяться Міжнародний  валютний фонд (МВФ), група Світового  банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні створюються за континентальною озна¬кою: Європейський банк реконструкції та розвитку; Азіатський банк розвитку; Африканський банк розвитку; Міжамериканський банк розвитку та ін.

МВФ є провідним світовим фінансо¬вим інститутом. Основними цілями діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн—членів Фонду.

Капітал МВФ утворений за рахунок внесків  країн—членів фонду. Внесок України становить 997,3 млн 80К. Внесок кожної країни є її квотою. Діяльність МВФ охоплює три основні напрями: кредитування, регулювання міжнародних валютних відносин, постійний нагляд за світовою економікою. Обсяги кредитування насамперед залежать від резервної і кредитної часток та кредитної політики. Резервна частка становить 25% квоти даної країни, тобто ту частину, що внесена в іноземній валюті. У сучасних умовах, коли курси валют є плаваю¬чими, а не фіксованими, роль Фонду полягає в узгодженні валютної політики країн—членів Фонду. МВФ детально аналізує податкову, грошово-кредитну і валютну політику та стан платіжних балансів країн.

Другою  за значенням у системі міжнародних  фінансів є група Світового банку, яка включає до свого складу чотири міжнародні фінансові інститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародну асоціацію розвитку; Міжнародну фінансову корпорацію та Агентство з гарантування багатосторонніх інвестицій.

Основною  метою діяльності МБРР виступає сприяння розвитку економіки країн—членів МБРР шляхом надання довгострокових кредитівта гарантування приват¬них інвестицій.

Банк  міжнародних розрахунків Основне  зав¬дання банку полягає у  налагодженні співробітництва між  цент¬ральними банками провідних  країн світу та здійснення розрахунків між ними. Банк забезпечує також здійснення розрахунків між краї¬нами, що входять до Європейської валютної системи. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та операції на фондовому ринку.

ЄБРР  здійснює діяльність у країнах Східної і Центральної Європи, які проводять ринкові реформи. Україна є членом ЄБРР з 1992 р. Не менше 60% кредитів ЄБРР має спрямовуватись у приватний сектор еконо¬міки і не більше 40 % у державну інфраструктуру.

Завданням Європейського інвестиційного банку є фінансування проектів, що мають регіональне, галузеве та загально-європейське значення (енергетика, транспорт, телекомунікації, а також проекти, що зв'язані з охороною навколишнього природного середовища). Кредити надаються тер¬міном від 20 до 25 років на ринкових умовах. Пільги встановлюються лише в тих випадках, коли передбачається боніфі¬кація за рахунок бюджету ЄС.

Європейський  банк валютного співробітництва  надає кредити на покриття дефіциту платіжного балансу.

У цілому всесвітні міжнародні фінансові інститути відіграють, як видно з їх функцій, важливу роль у світовій економіці, забезпечую¬чи надійний рух міжнародних грошовий потоків.

59. Державний фінансовий апарат і його структура.

Управління  розвитком державних фінансів здійснює фінансовий апарат. Державний фінансовий апарат - це сукупність державних органів управління, що здійснюють управління державними фінансами. До його складу входять органи державного управління на всіх рівнях, які вирішують питання мобілізації, розподілу та використання державних фінансових ресурсів. Кожен з суб'єктів державного управління виконує визначені завдання, використовуючи певні способи і інструменти. А в сукупності всі суб'єкти зобов'язані забезпечити досягнення стабільного, поступального розвитку всієї фінансової системи в цілому.

До складу державного фінансового  апарату України входить:

-   Міністерство фінансів України.

-   Державна податкова служба.

-   Державне казначейство України.

-  Головна контрольно-ревізійна служба.

-     Рахункова палата Верховної Ради України.

-     Фонд державного майна України.

-     Антимонопольний комітет України.

-     Митна служба України.

-     Національний банк України.

-     Правління державних цільових  фондів.

- Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України.

-     Правління державних підприємств  і установ.

-     Інші суб'єкти.

Провідна  роль в системі державного фінансового  апарату належить Міністерству фінансів України. Воно прямо або побічно  пов'язано з виконанням всіх функцій, що виконує державний менеджмент. Що ж стосується інших суб'єктів, то вони виконують певні, закріплені за ними функції. Так, Державна податкова служба зобов'язана виконувати такі задачі: забезпечення додержання податкового законодавства, облік усіх платників податків та здійснення контролю за виплатою податків, зборів, обов'язкових відрахувань, перевірка правильності обчислення податків та своєчасності їх виплати, ведення реєстру платників податків, надання роз'яснень з питань оподаткування та ін. Рахункова палата Верховної Ради України - це орган фінансового контролю, що здійснюється Верховною Радою. До основних її завдань відносяться: організація контролю за своєчасним виконанням дохідної та видаткової частин державного бюджету, за витрачанням бюджетних коштів, за діяльністю державних цільових фондів, за утворенням і погашенням державного боргу та ін.