Первісне суспільство на території України (до 40 тис. років до н. е.)

 

 

 

 

 

 

 

64.Нова економічна  політика в Україні(1921

Нова́ економі́чна полі́тика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.

НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами.

З другої половини 1920-х років почалися перші спроби згортання НЕПу. Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративно витіснявся приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на примусове вилучення хліба і насильницьку колективізацію села. Проводилися репресії проти управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії тощо). На початок 1930-х років НЕП був фактично згорнутий.

Безперечним успіхом НЕПу було відновлення  зруйнованої економіки, причому, якщо врахувати, що після революції Росія  втратила багато висококваліфікованих кадрів (економістів, управлінців, виробничників), то успіх нової влади стає ще більшим, стаючи справжньою «перемогою над розрухою». В той же час, відсутність тих  самих висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і  помилок.

Значні темпи зростання економіки, проте, були досягнуті лише за рахунок  повернення в буд довоєнних потужностей, адже Росія лише до 1926—1927 року досягла  економічних показників довоєнних  років. Потенціал для подальшого зростання економіки виявився украй  низьким. Приватний сектор не допускався на «командні висоти в економіці», іноземні інвестиції не віталися, та і  самі інвестори особливо не квапилися  до Росії через нестабільность, що зберігається, і загрози націоналізації капіталів. Держава ж була нездібна лише зі своїх засобів виробляти  довгострокові капіталомісткі інвестиції.

Також суперечливою була ситуація і  в селі, де явно гнобилися «куркулі» — найбільш дбайливі і ефективні господарі. У них був відсутній стимул працювати краще. Змусити село збільшувати обсяг виробництва можна було лише переклавши її на колективний спосіб господарювання, що підкоряється централізованому плануванню.

 

65.Утворення СРСР  та участь ук.народу. У цьому  процесі

1. Державний статус України в 1921-1922 pp.

1.1. Юридичне становище УСРР. Українська СРР на початку 1920-х pp. була формально незалежною державою відповідно до Конституції 1919 р. Офіційна самостійність України була поступкою більшовиків українському національному рухові. Без української революції та національної держави 1917-1919 pp. не було б і радянської української держави. Але більшість керівників РКП(б) розглядали незалежність УСРР як засіб розв'язання тимчасових політичних завдань. У перспективі передбачалося злиття всіх радянських республік в одну державу.

1.2. Система управління республікою. Проте фактично суверенітет України був дуже обмеженим. Контроль центру над національними республіками забезпечувався трьома централізованими силами:

- РКП(б), складовою частиною  якої була КП(б)У;

^- Червоною армією;

- каральними органами - НК (надзвичайними комісіями).

У роки громадянської війни необхідність централізації пояснювалася потребами спільної боротьби проти «внутрішньоїконтрреволюції і міжнародного імперіалізму».

2. Договір між УСРР і РСФРР. «Договірна федерація». Наприкінці 1917 - на початку 1918 pp. Російська імперія розпалася на 13 держав, у тому числі на шість радянських і дві народні республіки. При утворенні національних радянських республік, зокрема й УСРР, наголошувалося не на їхній самостійності, а на тісному зв'язку з Російською Федерацією. Між радянськими республіками, які вважалися формально незалежними державами, налагодилися тісні економічні та військові зв'язки, вони мали однакову політичну структуру, у якій провідну роль відігравала одна більшовицька партія.

Між РСФРР і УСРР 28 грудня 1920 р. було укладено Союзний робітничо-селянський договір, за яким дві республіки вступали увоєнний та господарський союз.

Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які  склалися в умовах «воєнного комунізму». Характерно, що об'єднані наркомати (народні комісаріати) входили до складу Раднаркому РСФРР і мали уповноважених при Раднаркомі УСРР на правах народних комісарів. За УСРР залишилося право на окремі війкові формування. Це означало, що керівництво найважливішими сферами життя України здійснювалися з Москви.

Подібні угоди були укладені радянською Росією і з іншими радянськими  республіками. Така система відносин здобула назву«договірної федерації». Таким чином, радянська федерація почала формуватися ще задовго до офіційного створення СРСР.

Того ж часу центральні відомства РСФРР, яким належало в  однаковій мірі враховувати інтереси всіх радянських республік, часто приймали несправедливі та дискримінаційні  щодо цих республік рішення. Були спроби втручання також у ті сфери  життя України, які все ще залишалися у виключному віданні уряду республіки. Нехтування правами радянських республік  нерідко викликалонапруженість у стосунках між ними і радянською Росією

 

66. Українізація: суть та наслідки 20-30рр

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".

Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1. Формуванням на міжнародній  арені привабливого іміджу СРСР  як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.

2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.

3. Намаганням більшовицької партії  розширити соціальну базу своєї  системи, залучивши до партій  і до управління республікою  представників неросійських народів  [В 1920 р. у ВКП(б)У українці  складали лише 19%, тоді як вони  становили 80% населення УСРР, і  лише 11% комуністів вважали рідною  мовою українську, а розмовляли  нею лише 2%].

4. Намаганням радянського керівництва  очолити і поставити під контроль  процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.

5. Потребою зміцнення новоутвореного  державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.

У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:

1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.

2. Розширення сфери вживання  української мови в державному  житті. [З серпня 1923 р. для державних  чиновників та партійних функціонерів  організовуються курси української  мови. Той, хто не пройшов їх  і не склав іспиту, ризикував  втратити посаду. З 1925 р. було  введене обов'язкове вживання  української мови в державному  діловодстві. З 1927 р. партійну  документацію переведено на українську  мову].

3. Зростає кількість українців  у партійному і державному  апараті. Так, у 1923 р. їхня  частка становила 25–35%, а у  1927 р. – 52–54%. За кількісним  ростом стояли важливі структурні  зміни. Одною з них була поява  нової державно-політичної, господарської  та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної  освіти. Вона збіглася в часі  з розгортанням більшовиками  так званої культурної революції,  одним з головних напрямків  якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали  впроваджувати загальнообов’язкове  початкове навчання. У 1927 р. –  97% українських дітей навчалося  українською мовою. Цей показник  так і не був перевершений  за роки радянської влади (у  1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання  мережі україномовних навчальних  закладів йшло паралельно з  розвитком наукових досліджень  у різних галузях українознавства.

5. Різко збільшувалась кількість  української преси (в 1933 р. вона  становила 89% всього тиражу газет  у республіці).

6. Україномовні стаціонарні театри  в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів  в Україні; в 1927/29 рр. у Києві  збудовано найбільшу в Європі  на той час кіностудії.

7. Місто почало втрачати позиції  цитаделі російської ідентичності.

8. Різнопланова культурно-освітня  робота проводилась серед компактно  проживаючих за межами України  українців (на 1925 р. за межами  України проживало 6,5 млн. українців).

9. Велика увага приділялась розвитку  національних меншин в Україні.  Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський  і один єврейський національні  райони, а також 954 сільські ради  національних меншин, 100 міських  рад. У цей час в Україні  діяли 966 шкіл з німецькою мовою  навчання, 342 – з єврейською, 31 –  з татарською тощо, а взагалі  початковий всеобуч здійснювався  понад 20-ма мовами.

Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським  Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.

Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.

 

 

67.  Завершення  промислової індустріалізації в  Україні: соціально-економічна сутність  та наслідки (1925-1939рр)

В кінці 20-х років виникає  гостра потреба перебудови СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне  суспільство. Тому вводиться політика індустріалізації, яка направлена на прискорення розвитку промисловості  в цілях технічного переозброєння  економіки, створення військово-промислового комплексу, перехід від аграрно-індустріального  суспільства до індустріально-аграрного. Процес індустріалізації можна поділити на чотири етапи: - 1926-1928 – підготовка і резолюція, - 1928-1932 – І п’ятирічка, - 1933-1937 – уповільнення темпів, - 1937-1941 – затухання.   ХV з’їзд ВКП(б) – грудень 1927 року ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства. Вже у травні 1929 року ХІ з’їзд Рад затвердив п’ятирічний план розвитку народного господарства УРСР на 1928-1933 роки за яким передбачалось щорічний приріст промислової продукції на 20-22%, будівництво 400 підприємств (1500 – в СРСР). Серед них “Дніпрогес”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”, “Дніпроалюмінійбуд”, “ХТЗ”, “Крамашбуд” та реконструцію ряду підприємств. Разом з цим господарство УРСР було повністю підпорядковано центральним органам влади, замість ринкових відносин створювались централізована економіка, заборонялась приватна торгівля. Грандіозні плани першої п’ятирічки виконані не були, середній приріст промисловості склав біля 10%, фактичний видобуток вугілля в Донбасі склав лише 4, 5 млн. т замість 53 мол. Т, виплавка чавуну – лише 4,3 млн. т замість 6, 6 млн. т. але радянська пропаганда твердила що перша п’ятирічка була виконана за 4 роки і 3 місяці. На початку 1933 року країна опинилась на грані економічної катастрофи спричиненої політикою надіндустріалізації, тому з 1933 року нарощування темпів стрибкоподібно припиняється. Через це на другу п’ятирічку 1933-1937 було запропоновано помірні темпи зростання промислового виробництва 13-14%. В цей час зростає масове народне піднесення, розгортання соціалістичного змагання, (ізотовський рух 1932 рік), стаханівський рух. Але все ж таки низьким залишався рівень освіти робітників, 88% працюючих мали лише початкову освіту.