Первісне суспільство на території України (до 40 тис. років до н. е.)

Одним з елементів столипінської  реакції було переслідування національних меншин. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах та вищих навчальних закладах. Був заборонений  збір коштів на будівництво пам'ятника Т. Шевченку в Каневі. Припинили свою діяльність «Просвіти». У 1910 р. був підписаний циркуляр про заборону реєстрації національних («інородчеських») товариств та видавництв. Було заборонено продавати українські книжки (у тому числі навіть Євангеліє  українською мовою, що його видав  Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму. 
 
Із метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі 1908 р. створили міжпартійний політичний блок — Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М. Грушевський, С Єфремов, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження, ідею національно-територіальної автономії України в складі Росії, займалося культурно-просвітницькою діяльністю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

52.Причини ,характер  і рушійні сили Великої російської  та українськох революції 1907-1921

Причини для Росії

1. Невідповідність між автократичним ладом та потребами 20 століття.
2. Погіршення становища селян
3. Неспроможність керувати імперією Миколою ІІ 
   Рушійні сили – селяни, робітники, інтелігенція.

Характер: буржуазно-демократичний

Для України

1. Причини і передумови Української революції

1.    Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.

2.     Важке соціальне становище переважної частини населення.

3.     Невирішеність аграрного питання і питання соціального захисту робітництва.

4.     Піднесення українського національного визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення.

5.     Порушення стабільності Російської та Австро-Угорської імперій, загострення їхніх внутрішніх проблем унаслідок Першої світової війни.

2. Рушійні сили: нечисленна національна інтелігенція, багатомільйонне селянство, військові, робітництво

Характер: націонал-демократичний, а потім ліворадкальний і прокомуністичний.

Революція, селянська  війна та голод 1917-1921 pp.

На початок 1917 р. селяни Російської імперії вже володіли (або орендували) землею, загальна площа якої в чотири рази перевищувала володіння інших  власників (зокрема “настирливих городян”, частка котрих у 1911 р. становила вже  понад 20 %). 89 % засіяної орної землі  зосереджувалося в селянських руках. Крах старого режиму в лютому 1917 р. спричинився до насильного захоплення селянами великих маєтків. У 1917 р. вони відібрали 43,2 млн га землі у 110 тис. поміщиків і 56 млн га — у 2 млн  заможних селян (що їх правильніше було б назвати дрібними панами, оскільки пересічний розмір їхніх земельних  ділянок досягав 28 га). Протягом 1917—1918 рр. площа всієї споживної землі, зосередженої в селянських володіннях (у 36 губерніях, стосовно яких існують певні відомості), зросла від 80 до 96,8 %, а середня площа селянського господарства — приблизно на 20 % (в Україні — навіть майже удвічі). В період між 1917 та 1919 рр. чисельність безземельних селян скоротилася майже наполовину, а володільців господарств площею понад 10 десятин — більш ніж на дві третини. Отже, на селі відбувався процес майнового “вирівнювання”.

8 листопада 1917 р., одразу  ж після здобуття влади більшовиками, було оголошено декрет про  землю. Він відбивав селянські  вимоги, оприлюднені есерами, тож  його прийняття було свідомим  тактичним маневром Леніна, котрий  прагнув заручитися підтримкою  селян. По закінченні громадянської війни політика воєнного комунізму не послабилася. Навпаки, запроваджувалися нові утопічні заходи. Так, відтепер користування засобами комунікації й помешканнями ставало безплатним. Планувалися скасування грошей, ліквідація Центрального банку. Наприкінці 1920 р. були націоналізовані останні малі підприємства. Одночасно посилилося втручання держави в селянські справи — у вигляді директив, які культури треба вирощувати. Під час громадянської війни селяни так само мало покладалися на білих, як і на більшовиків. У січні 1921 р. в Західному Сибіру повстали 55—60 тис. селян. Поширивши свою владу на більш ніж 12 районів, вони перерізали комунікації й завоювали кілька міст, і між ними такі значні, як, наприклад, Тобольськ. Про руйнівність селянської війни у висвітлювані часи можна судити з таких цифр. Навіть із радянських офіційних даних зрозуміло, що в 1918—1920 рр., напередодні великого голоду 1921—1922 рр. (який забрав до 5 мли людських життів), у цілому загинуло понад 9 млн чоловік,— без урахування 2 млн убитих у першій світовій війні, а також налічувалося приблизно 1 млн біженців (за Франком Лорімером). Кількість померлих у 1918—1923 рр.

 

53.Лютневе збрйне  повстання 1917 року та українське  суспільство

Перші відлуння грому, що передвіщали революційну бурю, вдарили в Петрограді пізньої восени 1916 р. Вже в жовтні в Петрограді в страйках брало участь близько 200 тис. чоловік робітників. 1917 р. почалася новими виступами робітників у Петрограді. Загальна чисельність страйкуючих в січні 1917 р. в місті вже склала понад 350 тис. чоловік. Вперше за роки війни застрайкували оборонні заводи (Обухівський і "Арсенал"). З середини лютого революційні виступи вже не припинялися: страйки змінювалися мітингами і демонстраціями. 25 лютого страйк-ка в Петрограді стала загальною. 26-27 лютого самодержавство вже не контролювала ситуацію в столиці. Революційні виступи робітників отримали підтримку солдатів Петроградського гарнізону.  
Підсумком політики самодержавства, поставила країну перед революційним результатом, стали зречення 2 березня 1917 Миколи II від престолу і перемога в країні лютневої революції. Лютнева революція відбулася так стрімко, що багато її сучасники, навіть і ті, що були причетні до політики, схильні були бачити різні причини її перемоги. Прихильники монархії вважали, що лютий 1917 р. - це наслідок масонської змови, що поширився в середовищі ліберальної опозиції. Історики, дослідивши проблему, відкинули цю версію, справедливо вказуючи, що масони з їх обмеженою соціальною базою не могли викликати такий потужний демократичний порив народу, характерний для лютневої революції.

Лютнева буржуазно-демократична революція  має велике історичне значення. Вона увінчала перемогою багаторічну  наполегливу боротьбу народів Росії. Лютнева революція докорінно  змінила політичну обстановку в  країні. Народ завоював політичні  свободи. Із в'язниць І заслання повернулися  тисячі революціонерів. Партії, що переслідувалися  за царату, стали легальними. Перемога Лютневої революції дала Росії передовий  політичний устрій. Проте Лютнева  революція не здійснила такі важливі  вимоги народних мас, як впровадження 8-год. робочого дня, конфіскація поміщицьких  земель, припинення Імперіалістичної війни.

 

 

54..Розвиток революції  у березні-жовтні 1917 р.

Підсумком політики самодержавства, поставила країну перед революційним результатом, стали зречення 2 березня 1917 Миколи II від престолу і перемога в країні лютневої революції. Лютнева революція відбулася так стрімко, що багато її сучасники, навіть і ті, що були причетні до політики, схильні були бачити різні причини її перемоги. Прихильники монархії вважали, що лютий 1917 р. - це наслідок масонської змови, що поширився в середовищі ліберальної опозиції. Історики, дослідивши проблему, відкинули цю версію, справедливо вказуючи, що масони з їх обмеженою соціальною базою не могли викликати такий потужний демократичний порив народу, характерний для лютневої революції.  
Прихильники буржуазної опозиції - і "октябристи", і кадети - вважали, що лютий 1917 р. - це наслідок провалу всіх спроб укласти компроміс з царем. При цьому октябристи і праві кадети дорікали ліберальну буржуазію за надмірну непоступливість, а керівництво і ліве крило кадетів ті ж звинувачення адресували царя та його уряду, який не бажав проводити необхідні реформи. Лідеру кадетів П. Н. Мілюкова лютнева революція представлялася результатом слабкості російської державності, примітивністю російських державних структур в порівнянні з західними, утопічністю вимог і сподівань російської революційної інтелігенції, природним бунтарством народних мас, занепадом впливу правлячих станів, тягою національних районів до незалежності і світовою війною .

 

55. Проголошення УНР та трете двовладдя в Україні (листопад 1917 р. – січеня 1918 р.)

У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні  УНС для керівництва збройною боротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР, до складу якої ввійшли  В, Винниченко (голова, член УСДРП), С. Петлюра (член УСДРП), Ф. Швець (член УПСР), А. Макаренко (представник Об'єднаної ради залізничників  України), О. Андрієвський (член Української  партії самостійників-соціалістів). Незадовго до засідання УНС і обрання Директорії С. Петлюра виїхав у Білу Церкву, де оголосив себе отаманом республіканських військ. 15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорія підписала угоду з представниками окупаційних військ про їх нейтралітет у подіях. Директорії вдалося завоювати масову підтримку селянства, яке стихійно піднімалося на антигетьманську боротьбу. На її бік перейшла частина гетьманських військ, у тому числі добре дисциплінований і навчений полк Січових Стрільців, якими командував Є. Коновалець, а також Сірожупанна дивізія. Під селом Мотовилівкою (за 40 км від Києва) 18 листопада гетьманські війська, значну частину яких становили російські офіцерські дружини, були вщент розбиті. Гетьманці залишили на полі бою 600 вбитих. Після цього повстання стало всеукраїнським. 20 листопада повстанські війська, які діяли в районі Києва, підійшли до столиці і почали її облогу. Через три тижні становище гетьмана стало безнадійним. 14 грудня Скоропадський зрікся влади. Гетьманський режим перестав існувати. Рада Міністрів передала владу Директорії. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР урочисто вступила до Києва.

56.Український  берестейський мир та відновлення  влади Центральної влади .прихована  окупація України військами Центральних  держав (січень-квітень 1918р.)

Брест-Лито́вський ми́рний  договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 у Бересті (Бресті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18. Став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід Росії з Першої світової війни.

Як відомо, Східний фронт тієї війни проходив по українській землі  – через Галичину, Волинь, Буковину та Закарпаття. Той фронт Центральна Рада намагалася утримувати упродовж дев‘яти місяців 1917 року. І тільки 6 грудня на Українському фронті було оголошено  перемир’я. Через 10 днів у приміщенні штабу німецької армії у Бересті  відбулася неофіційна зустріч представників  Німеччини, Австро-Угорщини та Української  Народної Республіки. На ній сторони  обговорювали можливість укладення  сепаратного мирного договору. Він  був особливо потрібний Україні, що вже три тижні оборонялася  від вторгнення зі Сходу загонів  російських солдат, балтійських матросів та петроградських і московських  червоногвардійців.

Повертаючись до подій початку 1918-го, зауважимо, що німецька, українська та австрійська армії звільнили  від більшовиків всю територію  України. Отже, Берестейський мирний договір дав змогу зберегти щойно відновлену українську державу. І вперше від часів гетьмана Івана Мазепи Україна повернулася до кола суб’єктів європейської політики.

Окупація: 18 лютого 1918 року німецькі війська перейшли у наступ. До 5 березня була окупована Правобережна Україна і до кінця квітня вся етнічна територія України була захоплена німцями

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

57.гетьман П. Скоропадський (грудень-січень 1918)

29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Загальні верстви населення не підтримували Центральну Раду та її Раду Міністрів, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Головною причиною успішності перевороту був параліч Центральної Ради. В Софіївському соборі єпископНикодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебен. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що взяв на себе тимчасово всю повноту влади. Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замістьУкраїнської Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами…», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

 

 

 

 

 

 

 

58. Українська Директорія та інтеграція проти неї Антанти і Рад.Росії(грудень 1918 червень1919)

14.11.1918 р. — червень 1920 р

Розвал монархічних урядувань  у Німеччині та Австро-Угорщині в  листопаді 1918 року привів до краху й  окупаційний режим (уряд Скоропадського) на Україні. В ніч на 14 листопада 1918 року в Білій Церкві була утворена Українська Директорія в складі В. К. Вінниченка, С. В. Петлюри та інших, яка через місяць увійшла в Київ. Уряд Директорії 16 січня 1919 року оголосив війну Радянській Росії

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

Протягом 1918 Антанта ставилась  вороже до УНР і Української Держави  гетьмана Павла Скоропадського, повністю підтримуючи Добровольчу армію  генерала А. Денікіна та ідею російських шовіністичних кіл про відновлення  «единой и неделимой России». В жовтні 1918 у Женеві в переговори з представниками країн Антанти  намагався вступити міністр закордонних  справ Української Держави Д. Дорошенко але через початок антигетьманського повстання ці спроби були припинені. Директорія УНР не була визнана Антантою, а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як «більшовицька». Змушена вести бої на два фронти, Директорія вирішила вступити в переговори з військовим командуванням Анатанти. 6 лютого 1919 року командуючий французькими військами д'Ансельм поставив українській делегації — І. Мазепа, Степан Бачинський, О. Греков, Сергій Остапенко, у Бірзулі попередні умови для початку переговорів — відставка Володимира Винниченка, Володимира Чехівського та Симона Петлюри, контроль над фінансовою політикою українського уряду; звільнення з в'язниць гетьманських міністрів, та інші. Найбільш важливе для української делегат питання про визнання незалежності УНР на переговорах не ставилось.

Після виходу 11 лютого 1919 року зі складу Директорії Володимира Винниченка і  формування 13 лютого 1919 року нового уряду  без участі представників соціалістичних партій переговори продовжились. Не подаючи  надії на можливість визнання УНР, Антанта  вимагала підпорядкування української  армії союзному командуванню і включення  її поряд з Добровольчою армієюгенерала Денікіна у єдиний антибільшовицький фронт та встановлення контролю Антанти над українськими землями. На ці умови українська делегація категорично не погодилась.